— Тоді й ми теж, — погодився Філіп.

Пан Герцун спохмурнів.

— Боюся, ця справа не для вас, хлоп’ята. Мінімальний внесок занадто високий для вас обох. Нічого, будуть іще інші можливості!

Філіп розлютився. Кричав на пана Герцуна, що так нечесно. Казав, що той такий самий, як крамарі на Біржі, котрі нахапали всіх багатств, і називав його такими іменами, що Каз зіщулився від страху. Коли Філіп хряснув дверима, усі в кав’ярні подивилися на червоне присоромлене обличчя пана Герцуна.

Він повернувся до свого кабінету й зсутулився на стільці.

— Я… я не можу змінити те, як робиться бізнес. Чоловіки, котрі керують угодою, шукають лише значних інвесторів, людей, котрі можуть захистити від ризиків.

Брати Бреккери тупцяли поруч із ним, не знаючи, що робити.

— Ви теж сердитеся на мене? — запитав пан Герцун.

Вони запевнили його, що в жодному разі не гніваються. Лише Філіп уважає, що з ним повелися нечесно.

— Я розумію, чому він розлютився, — вів далі пан Герцун. — Такі можливості, як ця, випадають нечасто, але тут уже нічого не вдієш.

— Я маю гроші, — мовив Джорді.

Пан Герцун поблажливо всміхнувся:

— Джорді, ти гарний хлопчина, і одного дня — я не маю жодних сумнівів — ти станеш королем Біржі, але в тебе немає тих коштів, яких вимагають від інвесторів.

Казів брат задер підборіддя.

— Є. З продажу батьківської ферми.

— Гадаю, це все, на що ви з Казом маєте жити. Цим не можна ризикувати на ринку, не важливо, наскільки ти впевнений у прибутку. Дитина твого віку не має права…

— Я не дитина. Якщо це гарна можливість, я хочу вхопитися за неї.

Каз ніколи не забуде тієї миті, коли жадібність захопила в полон його брата й невидима рука повела його вперед, важіль запрацював.

Пан Герцун довго вагався. Усі повернулися до будинку на Зельверстрат і до глупої ночі обговорювали деталі. Каз заснув, притулившись головою до боку сріблястого пса й затиснувши в кулачку червону стрічку Саскії.

Коли Джорді врешті збудив його, свічки вже догоріли й почало зоріти. Пан Герцун поросив свого ділового партнера прийти й укласти угоду щодо позички в Джорді. Не зважаючи на вік хлопця, чоловік мав позичити в нього гроші й вкласти їх у справу. Марґіт принесла всім чаю з молоком і гарячі млинці зі сметаною й варенням. Потім вони вирушили до банку, де зберігалися кошти, отримані від продажу татової ферми, і Джорді передав свої права на них.

Пан Герцун наполіг на тому, щоб відвести їх назад до пансіону, і обійняв хлопчиків біля дверей. Він простягнув старшому угоду про позику й застеріг, щоб той був із нею обережним.

— Зараз, Джорді, — виголосив він, — імовірність того, що торгівля йтиме погано, мізерна, але такий шанс завжди є. Якщо так станеться, я сподіваюся, ти не скористаєшся цим документом, щоб відкликати свою позичку. Ми мусимо розділити ризики навпіл. Я довіряю тобі.

Хлопець засяяв променистою усмішкою.

— Угода є угода, — запевнив він.

— Угода є угода, — велично відгукнувся пан Герцун, і вони потисли руки, як два поважні крамарі. Пан Герцун простягнув Джорді товстенький стосик крюґе. «Відсвяткуйте гарною вечерею. Повертайся до кав’ярні за тиждень від сьогоднішнього дня, і подивимося разом, як виростуть ціни».

Того тижня вони грали в «Лицарський турнір» і «Гвіздки» в гральних автоматах Ліду. Вони придбали Джорді нове ошатне пальто, а Казові — пару м’яких шкіряних черевиків. Вони їли вафлі та смажену картоплю, а старший із братів Бреккерів купував будь-який роман, що впадав йому в око в книжковій крамничці на Війнстрат. Коли тиждень минув, хлопчаки попрямували до кав’ярні, узявшись за руки.

Там було порожньо. Вхідні двері були зачинені й заперті на засув. Хлопчики притислися обличчями до темних вікон і побачили, що всередині все зникло — ані столів зі стільцями, ані великих бронзових кавників, ані дошки, на якій щодня крейдою писали цифри, які стосувалися продажів.

— Ми повернули не за той ріг? — поцікавився Каз.

Але вони знали, що повернули правильно. У нервовому мовчанні хлопчики рушили до будинку на Зельверстрат. Ніхто не відчинив, коли вони постукали в яскраво-блакитні двері.

— Вони просто вийшли кудись на хвилинку, — казав Джорді. Брати чекали на сходах кілька годин, поки сонце не почало сідати. Ніхто не прийшов і не пішов. Жодна свічка не засвітилася у вікнах.

Врешті Джорді насмілився постукати в сусідні двері.

— Так? — запитала служниця в маленькому білому чепці, котра відчинила двері.

— Ви часом не знаєте, куди поділися ваші сусіди? Герцуни?

Чоло служниці зморщилося.

— Гадаю, вони припливли сюди із Зірфурта лише на деякий час.

— Ні, — заперечив Джорді. — Вони жили тут роками. Вони…

Служниця похитала головою:

— Цей будинок стояв порожній майже рік, відколи остання родина з’їхала. Його винайняли лише кілька тижнів тому.

— Але…

Вона зачинила двері просто в нього перед носом.

Каз і Джорді не промовили жодного слова ані дорогою додому, ані коли підіймалися сходами до своєї маленької кімнатки в пансіоні. Тривалий час вони просто сиділи, а навколо глибшала темрява. Люди йшли собі у вечірніх справах, їхні голоси відлунювали від каналу й поверталися до хлопчиків.

— З ними щось сталося, — урешті-решт мовив Джорді. — Нещасний випадок чи щось непередбачуване. Він скоро напише. Надішле когось по нас.

Тієї ночі Каз витяг червону стрічку Саскії з-під подушки. Скрутив її в охайну спіраль і затис у долоні. Хлопчик лежав у ліжку й намагався молитися, але міг думати лише про монетку фокусника: ось вона щойно була тут, а наступної миті зникала.

Це вже було занадто. Він не міг навіть передбачити, як непросто буде побачити батьківщину вперше за такий тривалий час. Хлопець мав цілий тиждень на борту «Феролінда», щоб приготуватися, але його голова була забита шляхом, який він обрав, Ніною, безжальною магією, що витягла його з в’язниці й запхала на корабель, котрий швидко прямував на північ під безкраїм небом. Він досі був зв’язаним, але не кайданами, а тягарем того, що збирався зробити.

Уперше Матаяс помітив північне узбережжя пізно по обіді, але Шпехт вирішив дочекатися, поки стемніє, і аж тоді причалювати, сподіваючись, що сутінки забезпечать їм хоч якесь прикриття. Уздовж берега тяглися китобійні селища, і ніхто не прагнув, щоб їх помітили. Хоч вони й убралися мисливцями, Покидьки залишалися пізнаваною зграєю.

Ніч усі провели на кораблі. На світанку наступного дня Ніна побачила, як він складає одяг для зимної погоди, котрий роздавали Джаспер та Інеж. Матаяс очманів від здатності Інеж швидко поновлювати життєві сили. Вона ще й досі мала кола під очима, але рухалася без жодних труднощів, і, якщо щось у неї боліло, дівчина чудово це приховувала.

Ніна підняла вгору ключ.

— Бреккер наказав зняти твої кайдани.

— Ти збираєшся знову замкнути мене цієї ночі?

— Залежить від Каза. І, гадаю, від тебе. Сядь.

— Просто дай мені ключ.

Ніна закашлялася.

— Він хоче також, щоб я перекроїла тебе.

— Що? Чому? — Думка про те, що дівчина змінить його зовнішність своїми чаклунськими методами, була нестерпною.

— Ми вже у Фієрді. Він хоче, щоб ти був трохи менше… схожим на себе. Про всяк випадок.

— Тобі відомо, яка це велика країна? Імовірність того, що…

— Шанси на те, що тебе впізнають, суттєво збільшаться в Льодовому Дворі, а я не можу змінити твій вигляд за раз.

— Чому?

— Бо я не така вправна Краяльниця. Тепер усіх Корпуснійців цього вчать, але в мене немає до цього схильності.

Матаяс фиркнув.

— Що? — запитала дівчина.

— Ніколи не чув, щоб ти зізнавалася, що недостатньо вправна в чомусь.

— Що ж, зрідка це трапляється.

Він злякався, коли відчув, що його уста вигинаються в посмішку, але коли Матаяс знову подумав про те, що його обличчя змінять, придушити це почуття було досить легко.