— Що Бреккер хоче, щоб ти зробила зі мною?

— Нічого радикального. Я зміню колір очей, волосся — того, що від нього залишилося. Це не назавжди.

— Я цього не хочу.

«Не хочу, щоб ти наближалася до мене».

— Це триватиме недовго, і боляче не буде, але якщо хочеш посперечатися про це з Казом…

— Добре, — погодився Матаяс, намагаючись бути твердим як сталь. Не мало сенсу сперечатися з Бреккером, достоту не тепер, коли він міг глузувати з нього, обіцяючи помилування. Хлопець підняв цеберко, перевернув його та сів. — Тепер мені можна отримати ключ?

Вона простягнула йому ключ, і Матаяс відімкнув свої кайдани, поки дівчина нишпорила в скриньці, яку принесла із собою. Та мала ручку й кілька невеличких шухляд, набитих порошками й пігментами в крихітних слоїках. Ніна витягла із шухлядки глечик із чимось чорним.

— Це що?

— Чорна сурма, — дівчина підійшла ближче й відтягнула хлопцеве підборіддя кінчиками пальців. — Розтисни щелепи, Матаясе. Ти так сточиш свої зуби, що нічого не залишиться.

Він склав руки на грудях.

Дівчина натрусила трохи сурми йому на голову й кинула пригнічений погляд.

— Чому хоробрий дрюскеле Матаяс Гелвар не їсть м’яса? — працюючи, поцікавилася вона театральним голосом. — То достоту сумна історія, дитинко. Прикра Гриша розкришила його зуби, і тепер він може їсти тільки пудинг.

— Припини це, — буркнув хлопець.

— Що? Відхили голову назад і не рухайся.

— Що ти там робиш?

— Роблю твої брови та вії темнішими. Ну, знаєш, як дівчатка перед вечіркою. — Напевно, Матаяс скривився, бо дівчина зареготала. — Ну в тебе й вираз обличчя!

Вона нахилилася вперед, і коричневе волосся торкалося хлопцевих щік, поки Ніна втирала кольори сурми в його брови. Її рука човником торкалася його щоки.

— Заплющ очі, — пробурмотіла дівчина. Її великі пальці пройшлися його віями, і Матаяс зауважив, що затамував дихання.

— Я, мабуть, пахну, як і весь корабель.

Ні, вона пахне чимсь солодким, приємним, наче…

— Іриска?

Ніна винувато скосила очі.

— Каз попередив нас спакувати лише те, що потрібно для подорожі. Дівчині необхідно їсти. — Вона занурила руку в кишеню й дістала звідти мішечок з ірисками. — Хочеш?

«Так».

— Ні.

Вона знизала плечима й поклала цукерку собі до рота, закотила очі й задоволено зітхнула:

— Так добре.

Це стало принизливим прозрінням, але Матаяс ураз зрозумів, що може цілісінький день дивитися, як вона їсть. Одна з речей, котрі найбільше подобалися йому в Ніні, — вона насолоджувалася всім, були це іриски, чи холодна джерельна вода, чи сухе оленяче м’ясо.

— Тепер очі, — сказала вона, смокчучи цукерку, і дістала з набору іншу крихітну пляшечку. — Ти мусиш потримати їх розплющеними.

— Що це? — нервово запитав хлопець.

— Настоянка, яку розробила Гриша на ймення Женя Сафін. Найбезпечніший спосіб змінити колір очей.

Вона знову нахилилася. Щоки почервоніли від холоду, уста злегка розтулені. Її губи були за кілька сантиметрів від його власних. Якби хлопець сів рівніше, вони б поцілувалися.

— Ти мусиш дивитися на мене, — проінструктувала дівчина.

«Я й так дивлюся».

Матаяс зустрівся з Ніною поглядом.

«Ти пам’ятаєш цей берег?» — хотів запитати, хоча й так знав, що вона мусить пам’ятати.

— Якого кольору ти робиш мені очі?

— Ч-ш-ш-ш. Це складно. — Ніна злегка торкнулася пальцями до крапель і піднесла їх близько до його зіниць.

— Чому б тобі просто не запхати їх усередину?

— Чому б тобі просто не припинити базікати? Чи ти хочеш, щоб я тебе осліпила?

Хлопець замовк.

Урешті дівчина відхилилася, ковзаючи поглядом Матаясовими рисами обличчя.

— Карі, — вирішила вона. Потім підморгнула. — Як іриска.

— Що ти маєш намір робити з Бо Юл-Баюром?

Ніна випросталася й позадкувала на крок, обличчя зробилося непроникним.

— Що ти маєш на увазі?

Йому стало шкода, що її грайливий настрій зник, але це не мало значення. Матаяс озирнувся через плече, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує.

— Ти точно знаєш, що я маю на увазі. І на мить не повірю, що ти дозволиш цим людям передати Бо Юл-Баюра до рук Керчинської Торговельної Ради.

Вона заховала пляшечку назад до однієї з шухляд.

— Нам доведеться повторити це принаймні двічі, поки ми дістанемося Льодового Двору, тож я зможу зробити колір глибшим. Збери свої речі. Каз хоче, щоб ми залишили корабель за годину. — Вона щільно зачинила кришку скрині й підняла кайдани. Потім дівчина зникла.

Коли вони прощалися із членами екіпажу, небо вже перетворилося з рожевого на золоте.

— Побачимося в дієрнгольмській гавані, — вигукнув Шпехт. — Жодних плакальників.

— Жодних погребінь, — відгукнулися інші. Дивні люди.

Каз на превеликий жаль усіх інших і рота не розтулив, щоб повідомити, як точно вони збираються дістатися до Бо Юл-Баюра, а потім вибратися з Льодового Двору з ученим на буксирі. Принаймні він дав зрозуміти, що коли вони отримають свій трофей, «Феролінд» залишиться їхнім засобом для втечі. Він мав папери з керчинською печаткою, котрі підтверджували, що всі мита було сплачено, а всі клопотання здійснили представники компанії «Ханрад Бей», аби отримати дозвіл на перевезення хутра й товарів із Фіерди до Зірфурта — портового міста на півдні Керчу.

Вони помарширували від скелястого узбережжя до стрімчаків. Наближалася весна, але земля досі була вкрита достатньо грубим шаром льоду, тож лізти вгору було нелегко. Коли врешті дісталися верхів’я скелі, зупинилися, щоб відновити дихання. «Феролінд» і досі можна було побачити на обрії, його вітрила майоріли на вітрі, котрий шмагав щоки Покидьків.

— Святі, — прошепотіла Інеж. — Ми таки зробили це.

— Я провів кожну хвилину кожного нікчемного дня, мріючи, як зійду з того корабля, — додав Джаспер. — То чому я раптом сумую за ним?

Вілан тупнув черевиком.

— Може, тому, що вже починає здаватися, що наші ноги от-от відмерзнуть?

— Коли ми отримаємо грошенята, ти зможеш палити крюґе, щоб зігрітися, — кинув Каз. — Ходімо.

Він залишив свій ціпок із воронячою головою на «Феролінді» й замість нього використовував менш пізнавану палицю. Джаспер зі скорботою відмовився від своїх дорогоцінних револьверів із прикрашеними перлинами руків’ями на користь кількох неприкрашених пістолів, а Інеж довелося зробити те саме зі своїм надзвичайним набором ножів і кинджалів, залишивши лише ті, з якими вона зможе розлучитися, коли вони увійдуть до в’язниці. Це було практично, але Матаяс знав, що ті талісмани мають свою силу.

Джаспер звірився з компасом, і всі повернули на південь, шукаючи дорогу, котра приведе їх прямісінько до головного торгового шляху.

— Я збираюся навіть заплатити комусь, щоб палив мої крюґе для мене.

Каз пішов у ногу поруч із ним.

— Чому б тобі не заплатити комусь іншому, щоб той заплатив комусь, хто палитиме твої крюґе для тебе? Саме так роблять серйозні гравці.

— А знаєш, що роблять справді великі боси? Вони платять комусь, щоб заплатив комусь, щоб…

Голоси змовкли, коли хлопці потупали вперед, а Матаяс та решта рушили слідом. Але Гелвар помітив, що кожен із них кинув останній прощальний погляд на «Феролінд», що зникав із поля зору. Ця шхуна була частиною Керчу, шматочком їхньої домівки, останньою знайомою річчю, яка щомиті пливла все далі.

Матаяс навіть відчув щось схоже на легеньку симпатію, але коли вони всі марширували вперед того ранку, він мусив зізнатися собі, що радіє, спостерігаючи, як ці канальні щури раптом затремтіли й напружилися. Вони казали, що знають, що таке холод, але в білої півночі був спосіб змусити чужинців переоцінити свої висловлювання. Усі спотикалися й хиталися, незграбні в нових черевиках, намагалися знайти спосіб, як пересуватися по вкритому міцною кіркою снігу, і вже незабаром Матаяс опинився на чолі, задаючи темп, хоча Джаспер і далі ретельно стежив за компасом.