Дрюскеле непевним кроком повернувся до відьми й простягнув їй руку.

Коли вона підвела до нього очі, на її обличчі з’явився вираз неприхованої відрази й утоми. Він побачив сором, котрий прийшов разом із вдячністю, і зрозумів, що на цю коротку мить дівчина стала його дзеркалом. Вона теж не хотіла бути його боржницею.

Матаяс міг вирішити замість неї. Занадто великим був його борг перед нею. Він нахилився, посмиком звів її на ноги, і парочка, накульгуючи, пішла геть від берега.

Вони йшли туди, де, як сподівався Гелвар, був захід. Сонце може зіграти з твоїми органами чуття злий жарт тут, на далекій півночі, а компаса, щоб прокласти шлях, вони із собою не мали. Насунулася темрява, і Матаяс уже відчував, як прокидається справжня паніка, коли вони нарешті помітили перший китобійний табір. У ньому було безлюдно — ці віддалені поселення оживали лише навесні — і майже нічого, окрім круглої сторожки, зведеної з кісток, дерну та звіриних шкур. Але цей прихисток давав їм надію пережити сьогоднішню ніч.

На дверях не було замка. Вони практично завалилися досередини.

— Дякую, — простогнала дівчина, упавши біля округлого вогнища.

Він не відповів. Їм по-справжньому поталанило знайти цей табір. Якби їх викинуло на берег кількома милями вище узбережжям, їм би вже був гаплик.

Китобої залишили в огнищі торф і сухі тріски для розпалювання. Матаяс заходився видобувати вогонь, намагаючись змусити їх горіти, а не лише диміти. Він був неповороткий, стомлений і настільки голодний, що радо згриз би власний черевик. Почувши шурхіт позаду себе, хлопець озирнувся й ледь не впустив шматочок деревини, котрий використовував, щоб видобути слабенькі вогники.

— Що ти робиш? — гавкнув він.

Вона озирнулася через плече — через абсолютно голе плече — і відповіла:

— А є щось, що я маю робити?

— Миттю одягнися!

Дівчина закотила очі.

— Я не збираюся замерзнути до смерті, щоб захистити твої цнотливі почуття.

Хлопець брутально копнув багаття, але відьма проігнорувала його й продовжувала знімати решту одягу, — туніку, штани, усю свою білизну, — потім загорнулася в одну з укритих кіптявою оленячих шкур, складених стосом біля дверей.

— Святі, ці запахи, — пожалілася вона, соваючись і споруджуючи собі гніздо з кількох інших шкур і ковдр біля вогню. Щоразу, коли вона рухалася, оленяча накидка розчахувалася й на світ з’являлася плоть округлої литки, біла шкіра, затінок між грудьми. Це все було навмисне. Він знав. Відьма хотіла збентежити його. Він мусить зосередитися на вогнищі. Матаяс ледве не помер, і якщо йому не вдасться розвести порядний вогонь, знову може загинути. Якби ще вона припинила свій клятий шум. Скіпка зламалася в хлопцевих руках.

Ніна фиркнула й уляглася у своєму шкіряному кубельці, спираючись на лікоть.

— Заради святих, дрюскеле, що з тобою не так? Я лише хотіла зігрітися. Обіцяю не ґвалтувати тебе, поки ти спатимеш.

— Я не боюся тебе, — роздратувався хлопець.

Дівчина розпусно всміхнулася:

— Тоді ти дійсно такий дурний, яким здаєшся.

Матаяс залишився сидіти навпочіпки біля вогню. Він знав, що мав би лягти біля неї. Сонце сіло, і ставало дедалі холодніше. Він боровся із собою, щоб не клацати зубами, і їм знадобиться тепло одне одного, аби пережити цю ніч. Це не мало б його непокоїти, але хлопець не хотів наближатися до Ніни. «Бо вона вбивця, — казав він собі. — Ось чому. Вона вбивця й відьма».

Гелвар змусив себе підвестися та підійти широкими кроками до ковдр. Але Ніна простягнула руку, щоб зупинити його.

— Навіть і не мрій умощуватися біля мене в цьому одязі. Ти наскрізь мокрий.

— Ти змусиш нашу кров бігти жилами.

— Я виснажена, — сердито відізвалася дівчина. — Коли я засну, нас грітиме лише вогнище. Я звідси бачу, як ти тремтиш. Усі фієрданці такі пуритани?

Ні. Можливо. Насправді він не знав. Дрюскеле були священним орденом. Вони мали жити в цноті, поки не знайдуть собі дружину — порядну фієрданську дружину, котра не бігатиме довкола людей із криками, зриваючи їхній одяг.

— А всі гришники такі безсоромні? — відповів, захищаючись.

— Хлопчики й дівчатка тренуються пліч-о-пліч у Першій і Другій арміях. Там немає достатньо місця, щоб шарітися, як незайманка.

— Для жінки неприродно битися.

— Неприродно бути таким само дурним, як високим, тим не менше, ти тут стоїш. Ти серйозно проплив стільки миль, щоб здохнути в цій халупі?

— Це сторожка. І ти не знаєш, чи пропливли ми хоча б милю.

Ніна роздратовано видихнула й скрутилася клубочком так близько до вогню, як тільки могла.

— Я занадто втомлена, щоб сперечатися. — Вона заплющила очі. — Не можу повірити, що твоя мордяка збирається стати останнім, що я побачу перед смертю.

Матаяс почувався так, наче дівчина кидала йому виклик. Стояв, як дурник, і ненавидів її за те, що викликала такі почуття. Повернувся до відьми спиною та хутко скинув просяклий водою одяг, розкидавши його довкола вогню. Кинув на Ніну швидкий погляд, щоб переконатися, що вона не дивиться, шубовснув у ковдри й згорнувся позаду неї, досі намагаючись не порушувати дистанцію.

— Ближче, дрюскеле, — наполегливо глузувала Ніна.

Хлопець перекинув через неї руку, притискаючи дівочу спину до своїх грудей. Відьма злякано видала «фух» і ніяково засовалася.

— Припини смикатися, — пробурмотів Матаяс. Він бував близьким із дівчатами, — щоправда, небагатьма, — але жодна з них не була схожа на цю. Таку непристойно округлу.

— Ти холодний і липкий, — пожалілася вона, здригаючись. — Наче я лежу поруч з огрядним кальмаром.

— Ти сказала підсунутися ближче.

— Посунься трохи, — скомандувала дівчина, і коли Матаяс так і зробив, повернулася до нього лицем.

— Що ти робиш? — нажахано відсахнувся хлопець.

— Розслабся, дрюскеле. Я не збираюся віддаватися своїм фантазіям щодо тебе тут.

Його блакитні очі зіщулилися.

— Ненавиджу твоє базікання.

Чи не здалося йому, що на її обличчі на мить з’явилася образа? Наче його слова могли справити враження на відьму.

Вона довела, що він вигадує те, чого нема, відповівши:

— Гадаєш, мене цікавить, що тобі подобається чи не подобається?

Дівчина поклала руки Матаясові на груди, зосередившись на серці. Він не мав би дозволяти їй робити цього, не мав би показувати свою слабкість, але щойно його кров потекла швидше й тіло зігрілося, хлопець відчув, як полегшення й звільнення від болю залили тіло. Відчув себе занадто добре, щоб опиратися.

Він неохоче дозволив собі злегка розслабитися під її долонями. Відьма відвернулася та повернула його руки туди, де вони були, огорнула ними своє тіло.

— На здоров’я, ти, велетенський ідіоте.

Він збрехав. Йому подобалося, як вона базікала.

І досі подобалося. Він чув, як вона десь позаду торочить щось Інеж, намагаючись навчити ту фієрданських слів.

— Ні. Грінґ-каааале. Ти мусиш трохи потягти передостанній склад.

— Грінґала? — спробувала Інеж.

— Уже краще, але дивись: керчинці як газелі. Вони стрибають від слова до слова, — показала жестами. — А фієрданці як чайки: стрімко кидаються вниз і пірнають. — Її руки перетворилися на пташок, що осідлали потоки повітря. Цієї миті Ніна підвела погляд і помітила, що хлопець витріщається на неї.

Він прокашлявся.

— Не їжте сніг, — порадив дівчатам. — Він лише зневоднить вас і знизить температуру тіла. — Рвучко кинувся вперед, бажаючи збільшити відстань між ними, поки всі дістануться до наступного пагорба. Але, видершись на верхівку, Матаяс завмер як укопаний.

Він повернувся, простягаючи руки.

— Зупиніться! Ви не захочете…

Але було вже занадто пізно. Ніна притисла руки до рота. Інеж зробила в повітрі якийсь застережливий знак. Джаспер похитав головою, а Вілан змовк. Каз стояв, наче камінь, і вираз його обличчя був незбагненний.

На стрімчаку було розкладене багаття. Той, хто це зробив, намагався розкласти його в затишку оголених скель, але цього не було достатньо, щоб захистити вогонь від вітру. Три стовпи були вкопані в промерзлий ґрунт, а на них гойдалося три обвуглені тіла, чия почорніла потріскана шкіра досі тліла.