— Ґхезен! — вигукнув Вілан. — Що це таке?

— Це те, що фієрданці роблять із гришниками, — відгукнулася Ніна. Її обличчя розслабилося, але зелені очі невідривно дивилися вперед.

— Це те, що роблять злочинці, — сказав Матаяс, відчуваючи, як скрутилися нутрощі. — Вогнища поза законом, відколи…

Ніна вихором повернулася до нього й сильно штовхнула в груди.

— Не смій! — Дівчина була обурена, і лють мерехтіла навколо неї, наче німб. — Скажи мені, коли останнього разу когось переслідували за те, що він спалив Гришу? А коли ви спускаєте псів, хоча б називаєте це вбивством?

— Ніно…

— А коли ви одягаєте уніформу, щоб зробити це, може, називаєте вбивство якимсь іншим словом?

І тоді вони почули стогін, наче заскрипів гіллям вітер.

— Святі, — прошепотів Джаспер. — Один із них живий.

Звук долинув знову — ледь чутне голосіння виривалося з чорного остову крайнього тіла праворуч. Годі було й гадати, ця фігура чоловіча чи жіноча. Волосся було спалене, одяг запікся, прикипів до кінцівок. Чорне шмаття шкіри подекуди відпало, оголивши рожеву плоть.

Ридання вирвалося з Ніниного горла. Вона здійняла руки, але вони тремтіли занадто сильно, щоб можна було використати свою силу, аби припинити страждання нещасного створіння. Вона повернула обличчя з очима, повними сліз, до інших.

— Я… будь ласка, хтось.

Джаспер поворухнувся першим. Пролунало два постріли — і тіло змовкло. Стрілець повернув пістолі до кобури.

— Чорт забирай, Джаспере, — гримнув Каз, — ти щойно розповів усій окрузі про нашу присутність.

— Вони й так думають, що ми група мисливців.

— Ти мав би дати Інеж зробити це.

— Я не хотіла цього робити, — тихо відповіла Інеж. — Дякую, Джаспере.

Казова щелепа смикнулася, але він не промовив більше жодного слова.

— Дякую, — видихнула Ніна. Вона попрямувала замерзлою землею, слідуючи вигинами шляху серед снігу. Дівчина плакала й спотикалася на горбистій місцевості.

Матаяс пішов за нею. Тут було замало орієнтирів і просто було заблукати.

— Ніно, тобі не можна відділятися від групи…

— Це те, до чого ти збираєшся повернутися, Гелваре, — відізвалася дівчина різко. — Це країна, якій ти мрієш служити. Пишаєшся нею?

— Я ніколи не відправляв гришників на багаття. З ними має справу правосуддя…

Вона повернулася до нього, витріщившись, в очах замерзали сльози.

— Чому тоді ваше так зване чесне правосуддя не виправдало жодного гришника?

— Я…

— Тому що наш злочин — існування. Ми самі вже злочин.

Матаяс замовк, а коли знову заговорив, розривався між соромом від того, що збирався сказати, і необхідністю промовити слова, усі слова, що бубнявіли всередині, слова, котрі для нього досі звучали правильно.

— Ніно, а тобі спадало колись на думку таке, що, може… може, ти не мала б існувати?

У дівочих очах спалахнув зелений вогонь. Вона наблизилася на крок до дрюскеле, і він відчув, як вона випромінює лють.

— Може, це ви не мали б існувати, Матаясе? Такі слабкодухі та м’якотілі, з вашими мізерними життями й низькосортними нікчемними забобонами. З вашим поклонінням дерев’яним духам і духам криги, котрі не переймаються тим, щоб з’явитися перед очі. Але ви бачите й справжню силу й не можете дочекатися, щоб викорінити її.

— Не глузуй із того, на чому не розумієшся.

— Мої кпини ображають тебе? Мій народ радо вітав би твій сміх у цих варварських місцях. — На її обличчі блиснув вираз найвищого задоволення. — Равка відновлюється. І з нею Друга армія. А коли вони завершать, я сподіваюся, на вас чекає заслужена кара. Я сподіваюся, що вони закують дрюскеле в кайдани й змусять вас стоячи слухати перелік злочинів, щоб світ знав лік вашим вадам.

— Якщо ти так палко мрієш побачити воскресіння Равки, чому досі не там?

— Бо я хочу, щоб ти отримав своє помилування, Гелваре. Я хочу, щоб ти був тут, коли Друга армія промарширує на північ і знищить дощенту кожний клаптик цього смітника. Я сподіваюся, вони спалять твої поля й посипатимуть сіллю твої землі. Я сподіваюся, вони відправлять твоїх друзів і твою родину на багаття.

— Вони вже це зробили. Мою маму, мого батька, мою няньку. Пекельні солдати, твої дорогоцінні переслідувані гришники випалили наші села до пня. Мені немає чого втрачати.

Ніна відповіла гірким сміхом:

— Либонь, твоє перебування в Пекельних Воротах було занадто коротким, Матаясе. Завжди є що втрачати.

«Я відчуваю їхній сморід». Ніна обтрушувала волосся й одяг, похитуючись серед снігів і намагаючись утамувати нудоту. Вона не могла відігнати від себе образи тих тіл, запаленої червоної плоті, що проглядала крізь обпечені чорні нутрощі, схожі на нагромаджене вугілля. Дівчині здавалося, що вона вкрита їхнім попелом, смородом паленого м’яса. Дівчина не могла вдихнути на повні груди.

Поруч із Матаясом можна було легко забути, хто він такий по суті, що він насправді думає про неї. Вона перекроювала його вчергове лише сьогодні зранку, терпляче зносячи його лихі погляди й ремствування. Ні, вона насолоджувалася ними, вдячна, що існує привід побути біля нього, безглуздо насолоджувалася щоразу, коли майже змушувала хлопця розреготатися. «Святі, чому я піклуюся про нього?» Чому одна усмішка Матаяса Гелвара важила так само багато, як п’ятдесят чиїхось інших? Вона відчувала, як б’ється серце дрюскеле, коли відхиляла його голову, щоб попрацювати з очима. Ніна думала про те, щоб поцілувати хлопця. Вона хотіла поцілувати його й була переконана, що в нього на думці те саме. «А може, він думав, як би знову задушити мене».

Ніна не забула, що Матаяс сказав на «Феролінді», коли запитав, що вона планує робити з Бо Юл-Баюром, чи справді вона збирається передати вченого до Керчу. Якщо вона саботує Казову місію, чи коштуватиме це Матаясові його помилування? Ніна не могла на таке піти. Не мало значення, ким він був, — дівчина завдячувала йому своєю свободою.

Після корабельної катастрофи вони з Матаясом подорожували три тижні. Не мали компаса, не знали, куди йдуть. Навіть не мали гадки, де саме на північному узбережжі їх викинуло на берег. Довгими днями вони завзято йшли крізь сніги, морозні ночі проводили в будь-яких недорозвинених прихистках, котрі спромоглися звести, чи в безлюдних халупах китобійних таборів, якщо їм таланило наштовхнутися на них. Їли смажені водорості, кожну травинку чи бульбу, котру вдавалося знайти. Коли вони виявили схованку із засушеним оленячим м’ясом на дні якогось наплічника в одному з таборів, здавалося, що сталося диво. Накинулися на нього в німому блаженстві, почуваючись сп’янілими від смаку.

Після першої ночі вони спали, загортаючись у весь сухий одяг і ковдри, котрі могли знайти, але по різні боки вогнища. Якщо не було деревини чи розпалювальної суміші, скручувалися одне навпроти одного, заледве торкаючись, але зранку просиналися в обіймах, дихаючи в унісон, загорнувшись у кокон збентеженого сну, перетворившись на один серпоподібний місяць.

Щоранку він жалівся, що її неможливо розбудити:

— Це наче намагатися підняти мертвяка.

— Мертвим потрібно на п’ять хвилин більше, — відповідала дівчина й ховала голову в хутро.

Він тупцяв довкола, збирав ті кілька речей, що вони мали, якомога гучніше бурмочучи собі під ніс: «Ледача, сміховинна, самозакохана…» — поки врешті дівчина не підводилася та не заходилася готуватися до чергового дня.

— Що ти збираєшся зробити найперше, коли дістанешся додому? — запитала вона в один із безкінечних днів, коли вони сунули снігом, сподіваючись знайти якийсь слід цивілізації.

— Поспати, — відповів хлопець. — Прийняти ванну. Помолитися за загиблих друзів.

— А, точно, за інших злодіїв і вбивць. Між іншим, як ти став дрюскеле?

— Твої друзі вирізали мою родину під час одного з набігів Гриші, — відізвався холодно. — Брум прихистив мене й дав мені те, за що варто боротися.