Ніні не хотілося вірити цим словам, але вона знала, що це може бути правдою. Битви траплялися, і невинні життя танули під перехресним вогнем. Так само тривожно було думати про монстра Брума як про якийсь символ батьківської любові.

Сперечатися чи просити вибачення не здавалося правильним, тож вона бовкнула перше, що спало на думку:

— Єр молле пе унет. Енель мьорд є неж афва трохем веррет. Моє покликання — захищати тебе. Лише смерть звільнить мене від цієї присяги.

Матаяс приголомшено витріщився на неї:

— Так дрюскеле присягають Фієрді. Звідки ти знаєш ці слова?

— Я намагалася вивчити про Фієрду все, що зможу.

— Навіщо?

Ніна повагалася, але врешті промовила:

— Щоб не боятися вас.

— Ти не здаєшся наляканою.

— А ти боїшся мене? — запитала дівчина.

— Ні, — відповів, і голос видався майже здивованим. Раніше він уже стверджував, що не боїться її. Тепер Ніна повірила. Спробувала нагадати собі, що в цьому немає нічого доброго.

Вони йшли якийсь час, а потім Матаяс поцікавився:

— А що ти збираєшся зробити найперше?

— Поїсти.

— Поїсти що?

— Усе. Тушкованої капусти, вареників із картоплею, пирогів із порічками, млинців із цитриновою цедрою. Не можу дочекатися, як побачу Зоїне обличчя, коли я, прогулюючись, прийду до Маленького Палацу.

— Зоя Назяленскі?

Ніна рвучко пригальмувала.

— Ти її знаєш?

— Ми всі знаємо. Вона могутня відьма.

Тоді в дівчини сяйнула здогадка: для дрюскеле Зоя була кимось на кшталт Ярла Брума — безжальною, жорстокою, чимось, що ховається в темряві, несучи в руках смерть. Зоя була чудовиськом для цього хлопчини. Думка тривожила Ніну.

— Як ти вибралася з клітки?

Ніна змигнула:

— Що?

— На кораблі. Ти була зв’язана й за ґратами.

— Горнятко. Ручка зламалася, і її кінчик був зазубрений. Ми скористалися нею, щоб перерізати пута. А коли наші кисті вільні… — Ніна ніяково замовкла.

Матаяс насупився:

— Ви планували атакувати нас.

— Ми готувалися втекти тієї ночі.

— Але налетіла буря.

— Так.

Верескун і Творець пробили дірку просто в палубі, і вони звільнилися й попливли. Та чи вижив хтось із них у крижаній воді? Чи вдалося їм вибратися на берег? Дівчина здригнулася. Якби вони не розкрили таємницю горнятка, вона б пішла на дно в клітці.

— Що їдять дрюскеле, — запитала, пришвидшуючи крок, — окрім немовлят Гриші?

— Ми не їмо немовлят!

— Дельфінячий жир? Оленячі ратиці?

Ніна бачила, як скривилися його вуста, і замислилася, нудить його чи, можливо, хлопець намагається не засміятися.

— Ми їмо багато риби. Оселедець. Солену тріску. І так, оленів теж, але не ратиці.

— Як щодо пирогів?

— А що з ними?

— Я палка прихильниця пирогів. От подумала: може, знайдемо щось спільне.

Він здвигнув плечима.

— Ох, ну ж бо, дрюскеле, — мовила дівчина. Вони досі не знали імен одне одного, та вона й не була впевнена, що варто це знати. Врешті-решт, якщо вони виживуть, знайдуть якесь містечко чи село. А що станеться далі, вона не знала. Але в будь-якому разі краще, щоб хлопець знав про неї якомога менше. — Ти ж не видаєш фієрданських урядових таємниць. Я просто хочу знати, чому ти не любиш пирогів.

— Я люблю пироги, але нам не дозволяють солодкого.

— Усім? Чи лише дрюскеле?

— Дрюскеле. Це вважають потуранням слабкостям. Як алкоголь чи…

— Дівчата?

Матаяс зашарівся й подався вперед. Як просто було зробити так, щоб він почувався ніяково.

— Якщо вам не можна їсти цукор чи пити алкоголь, ви, мабуть, справжні прихильники помдракона.

Спочатку він не проковтнув наживку, просто продовжував іти вперед, але зрештою тиша змучила його.

— Що таке помдракон?

— Драконячий кубок, — нетерпляче відізвалася Ніна. — Спочатку замочуєш родзинки в бренді, а потім вимикаєш світло й кладеш їх на вогонь.

— Навіщо?

— Щоб вони затверділи й можна було вхопити їх.

— І що робити з ними, коли вхопиш?

— Їсти.

— А хіба вони не обпікають язик?

— Звісно ж, але…

— Тоді чому ви…

— Бо це весело, дурнику. Знаєш, що таке «весело»? У фієрданців теж є таке слово, тож термін, напевно, тобі знайомий.

— Та я добряче вмію повеселитися.

— Гаразд, і що ти для цього робиш?

Отак вони і йшли, беручи одне одного на кпини, як тієї, першої, ночі у воді, допомагаючи одне одному вижити, відмовляючись визнати, що слабшають, що, якщо вони не знайдуть справжнього містечка, то їм уже недовго лишилося. Траплялися дні, коли голод і блискуча північна крига змушували їх ходити по колу, повертатися до тих самих місць, натикатися на власні сліди, але вони ніколи про це не розмовляли, ніколи не казали слова «загубилися», наче обоє знали, що цим словом якимось чином визнають свою поразку.

— Чому фієрданці не дозволяють дівчатам битися? — запитала Ніна однієї ночі, коли вони скрутилися під убогим склепом, а холод пробирався крізь постелені на підлозі шкури.

— Вони не хочуть битися.

— Звідки ви знаєте? Ви хоч одну колись питали?

— Фієрданських жінок поважають і захищають.

— Що ж, мабуть, це мудра політика.

Він уже вивчив її достатньо добре, щоб здивуватися:

— Правда?

— Подумай, як тобі буде прикро, коли тобі надає копняків фієрданська молодиця.

Він пхикнув.

— Я б воліла побачити, як тебе поб’є дівчисько, — радісно повідомила Ніна.

— Не в цьому житті.

— Що ж, гадаю, мені не доведеться цього побачити. Я лише планую дожити до дня, коли намну тобі боки.

Цього разу він таки засміявся поважним сміхом, який Ніна відчувала спиною.

— Святі, фієрданець, я й не знала, що ти вмієш сміятися. Обережно тепер, пригальмуй.

— Я насолоджуюся твоєю пихатістю, дрюсе.

Тепер розреготалася Ніна:

— Це, мабуть, найгірший комплімент із тих, що мені доводилося чути.

— Ніколи не сумніваєшся в собі?

— Повсякчас, — відповіла дівчина, засинаючи. — Просто не показую цього.

Наступного ранку вони прокладали свій шлях крижаним полем, розколотим зазубреними тріщинами, тримаючись твердого простору між смертоносними щілинами й сперечаючись про Нінині звички щодо спання.

— Як ти можеш називати себе солдатом? Якби я дозволив, ти б спала до полудня.

— Який це має стосунок до всього іншого?

— Дисципліна. Режим. Хіба для тебе це пусті слова? Джеле, я вже не дочекаюся, коли знову матиму власне ліжко.

— Правильно, — відгукнулася Ніна. — Я відчуваю, як сильно ти ненавидиш спати поруч зі мною. Щоранку відчуваю.

Матаяс почервонів, як буряк.

— Чому тобі обов’язково треба щось таке казати?

— Бо мені подобається, коли ти шарієшся.

— Це огидно. Тобі геть не обов’язково робити все непристойним.

— Якби ти просто розслабився…

— Я не хочу розслаблятися.

— Чому? Що має статися, що ти так боїшся? Боїшся, що я можу почати подобатися тобі?

Він не відповів.

Незважаючи на втому, Ніна підтюпцем бігла попереду.

— Так і є, чи не так? Ти не хочеш, щоб тобі подобалася Гриша. Ти жахаєшся думки, що як посмієшся з моїх жартів чи відповіси на мої запитання, то почнеш думати, що я — людина. Невже це буде так моторошно?

— Ти й так подобаєшся мені.

— Що це було?

— Ти й так подобаєшся мені, — повторив розлючено.

Дівчина засяяла, відчувши, як усередині вивергається джерело задоволення.

— То що ж, насправді це так погано?

— Так, — проревів Матаяс.

— Чому?

— Тому що ти жахлива. Ти гамірлива й розпусна… віроломна. Брум попереджав нас, що Гриші можуть бути чарівними.

— А, розумію. Я нечестива спокусниця-Гриша. Я звабила тебе своїми гришинськими хитрощами.

Вона тицьнула його в груди.

— Припини!

— Ні, я зваблюю тебе.

— Помовч уже.

Ніна потанцювала навколо нього в снігу, тицяючи пальцями його груди, живіт, бік.