Менш ніж за хвилину вони вже поклали дерево так, що його стовбур перегородив дорогу. Оскільки коріння було на місці, здавалося, що дерево просто впало від хвороби.

— Коли фургон зупиниться, дерево подарує нам п’ятнадцять хвилин і жодної хвилини більше, — інструктував Каз. — Рухайтеся швидко. В’язні будуть із мішками на головах, але вони можуть чути, тож не говоріть ані слова. Ми не можемо дозволити собі збудити підозри. Вони знатимуть лише, що це буденна зупинка, і ми хочемо, щоб так і було.

Поки Інеж чекала разом з іншими в яру, вона перебрала подумки всі речі, котрі могли піти не так. В’язні могли не мати мішків на головах. Охоронці могли залишити одного у фургоні. А якщо їхній команді пощастить упоратися? Що ж, вони перетворяться на бранців, що прямують до Льодового Двору. Це теж було не дуже заманливою перспективою.

Дівчина вже подумала, що Джаспер помилився й вистрілив сигнальною ракетою занадто рано, коли в’язничний фургон загрюкав у полі їхнього зору. Він прокотився повз них і під’їхав до зупинки навпроти дерева. Дівчина чула, як водій лайкою жаліється своєму компаньйонові.

Обидва чоловіки злізли із сидінь на лаві й рушили до дерева. Довжелезну мить просто стояли там і витріщалися. Кремезніший вартовий зняв капелюха й пошкрябав свій живіт.

— Наскільки ледачими вони можуть бути? — пробурмотів Каз.

Урешті вони, здається, пристали не те, що дерево не збирається саме відповзати вбік. Неквапливо повернулися до фургона, щоб узяти там важку бухту мотузки й розпрягти одного коня, аби допоміг відтягти дерево з дороги.

— Приготуйтеся, — попередив Каз. Він смикнувся й побіг від верхівки яру до заднього боку візка. Ціпок хлопець залишив позаду в канаві і, хай би як боліла нога, гарно приховував це. Бреккер витяг відмикачки з підкладки свого пальта та погойдав колодку ніжно, майже закохано. За мить вона розчахнулася, і він відсунув засув убік. Каз озирнувся навколо, подивився туди, де чоловіки зав’язували мотузку навколо дерева, і відчинив дверцята.

Інеж напружилася, чекаючи на сигнал. Його не було. Каз просто стояв там і витріщався у фургон.

— Що сталося? — прошепотів Вілан.

— Може, вони не мають мішків? — відповіла дівчина. Збоку їй не було нічого видно. — Я піду. — Вони не могли всі разом одночасно згуртуватися навколо візка.

Інеж вистрибнула з яру й підійшла до Каза. Він досі стояв там абсолютно нерухомо. Вона легко торкнулася хлопцевого плеча, і він здригнувся. Каз Бреккер здригнувся. Що відбувалося? Вона не могла запитати в нього, ризикуючи виказати все ув’язненим, котрі прислухалися. Дівчина зиркнула у фургон.

Усі в’язні були закуті в кайданки й мали на головах чорні мішки. Але тут їх було суттєво більше, аніж у фургоні, котрий вони бачили біля контрольно-пропускного пункту. Замість того щоб сидіти по обидва боки прикутими до лавок, вони стояли, притискаючись одне до одного. На руках і ногах в'язні мали кайдани, а на шиях — залізні комірці, пристебнуті до гаків у даху фургона. Щойно хтось починав різко падати або занадто сильно нахилятися, йому чи їй спирало дихання. Це не було добре, але людей так тісно напакували, що не схоже було, що хтось може впасти й задихнутися.

Інеж іще раз легенько штовхнула Каза. Його обличчя зблідло, стало майже восковим, але принаймні цього разу він не просто стояв. Він кинувся до фургона, незграбно смикаючись, і почав відмикати в’язням комірці.

Інеж подала знак Матаясові, і той приєднався до них, вистрибнувши з балки.

— Що сталося? — запитав один із в’язнів равканською. Голос був наляканий.

— Тіґ! — різко проревів фієрданською Матаяс. В’язні у фургоні зашепотілися, наче всі дізналися про них. Мимохіть Інеж теж випрямила спину. Щойно Матаяс промовив це слово, уся його поведінка змінилася, наче, вигукнувши єдину різку команду, він зробив крок назад і опинився у формі дрюскеле. Інеж нервово подивилася на нього. Вона вже почала почуватися затишно біля Матаяса. Звичка, якої легко було набути, але все одно дуже нерозсудлива.

Каз відімкнув шість пар колодок на руках і ногах. Один за одним Інеж і Матаяс вивантажили шість в’язнів, що стояли найближче до дверей. Не було часу, щоб роздумувати про зріст або поставу чи навіть про те, звільняють вони чоловіків або жінок. Вони відтягли людей до краю яру, не зводячи очей із того, як просувалися охоронці на дорозі.

— Що сталося? — наважився запитати один із в’язнів. Але у відповідь почулося лише чергове швидке «Тіґ!» від Матаяса, і чоловік замовк.

Коли вони зникли з поля зору, Ніна вповільнила пульс в’язнів, і люди знепритомніли. Лише після цього Вілан зняв із них мішки: чотири чоловіки, один із яких досить старий, жінка середнього віку й шуанський хлопчик. Це точно не був ідеальний вибір, але, можливо, вартові не надто перейматимуться точністю. Зрештою, чи багато проблем може завдати група в’язнів у ланцюгах і кайданах?

Ніна зробила людям уколи зі снодійним розчином, щоб подовжити їхній відпочинок, а Вілан допоміг їм покотитися під дерева на дні яру.

— Ми збираємося просто залишити їх там? — прошепотів хлопчик Інеж, поки вони квапилися назад до фургона, тримаючи в руках мішки полонених.

Очі Інеж зосередилися на вартових, котрі рухали дерево, і вона не подивилася на хлопчика, відповівши:

— Вони достатньо швидко прокинуться й втечуть. Вони можуть навіть дістатися до узбережжя й здобути свободу. Ми робимо їм послугу.

— Це не скидається на послугу. Це виглядає, наче ми залишаємо їх у канаві.

— Тихо, — наказала дівчина. Не місце й не час для моралізаторських ігор зі словами. Якщо Вілан не знає різниці між тим, що таке бути в кайданах і звільнитися від них, скоро йому доведеться дізнатися.

Інеж піднесла руки, складені човником, до рота й тихенько затьохкала. У них залишилося чотири, може, п’ять хвилин до того, як вартові розчистять шлях. На щастя, ті здіймали добрячий галас, підбадьорливо лаючись на коня й перегукуючись між собою.

Матаяс першим замкнув на місці Вілана, а потім Ніну. Інеж помітила, як хлопець застиг, коли дівчина прибрала волосся, оголивши білу смужку шиї, щоб він міг застібнути комірець. Поки він застібав залізо довкола її горла, Ніна через плече подивилася йому в очі, і погляди, якими вони обмінялися, могли розтопити цілі милі північної криги. Матаяс швидко рушив геть. Інеж ледве не засміялася. Це все, що знадобилося, щоб дрюскеле втік, а на його місце знову повернувся хлопець.

Джаспер був наступним. Він іще не міг відхекатися після бігу перетятою місцевістю. Підморгнув Інеж, коли вона надягала мішок йому на голову. Чути було, як перегукуються вартові.

Інеж застібнула Матаясові комірець і стала навшпиньки, щоб надягнути йому на голову мішок. Але коли вона рушила далі, щоб надягнути мішок на Ніну, Гриша швидко зарухала очима, нахиляючи голову до дверей фургона. Вона досі хотіла знати, як Каз збирається замкнути їх.

— Дивись, — самими лише губами промовила Інеж.

Каз подав Інеж знак, і вона зістрибнула вниз. Зачинила двері фургона, закріпила колодку й посунула засув на місце. Наступної миті протилежний бік дверей відчинився. Каз просто зняв петлі. Цією хитрістю вони користувалися безліч разів, коли замок був занадто складний, щоб швидко його зламати, чи хотіли, щоб крадіжка здавалася такою, наче її здійснив хтось усередині. «Ідеально, щоб сфабрикувати самогубство», — сказав якось Бреккер, і вона досі не знала, чи говорив він щиро.

Інеж востаннє глянула на дорогу. Чоловіки впоралися з деревом. Кремезніший струшував із рук порох і плескав коня по спині. Інший уже йшов до фургона.

Дівчина вхопилася за край дверей і підтягнулася, протиснувшись усередину. Тієї ж миті Каз поставив на місце петлі. Інеж натягнула мішок на здивоване Нінине обличчя й стала біля Джаспера.

Навіть у тьмяному світлі вона помітила, що Бреккер рухається занадто повільно, що його затягнуті в рукавички пальці сьогодні незграбніші, аніж вона коли-небудь бачила. Що з ним не так? Чому він застиг біля дверей фургона? Щось змусило його завагатися, але що?