— Я думаю, вони користувалися сміттєспалювачем сьогодні вдень.

— Ти казав, що вони вмикають його вранці? — запитав стрілець у Матаяса.

— Раніше так і робили.

Джаспер торкнувся вкритих шкірою ручок на дверцятах і відчинив їх. На нього пахнуло поривом висушеного повітря. Воно пахло їдким чорним вугіллям і ще чимось хімічним, мабуть, тут додавали щось, щоб полум’я розгоралося жаркіше. Неприємно. Тут збирали всі відходи з в’язниці — недоїдки з кухні, відра з людськими випорожненнями, одяг, котрий зняли з в’язнів, але фієрданці додавали щось, що робило вогонь достатньо гарячим, щоб спалити будь-який бруд. Він нахилився всередину, уже починаючи пітніти. Далеко внизу виднілося вугілля сміттєспалювача, звалене на купу; воно досі пульсувало розгніваним лютим жеврінням.

— Вілане, дай мені сорочку з тих смітників, — попросив Джаспер.

Хлопчик відірвав один із рукавів і кинув його в шахту. Тканина впала без жодного звуку, зайнялася ще в повітрі й згоріла ще до того, як наблизилася до вугілля.

Стрілець зачинив двері й кинув рештки сорочки назад до смітника.

— Що ж, демонстрування закінчилося, — сказав він. — Ми не можемо взяти вибухівку із собою всередину. Ти зможеш лізти? — запитав в Інеж.

— Напевно. Не знаю.

— Що каже Бреккер? Де взагалі Каз? А де Ніна?

— Каз іще не знає про сміттєспалювач, — відповіла Інеж. — Вони з Ніною пішли обшукати горішні камери.

Матаясові очі потемнішали, як небо, що набрякло дощем і готове ось-ось пролитися.

— Ми з Джаспером мали піти з Ніною.

— Каз не хотів чекати.

— Ми були тут вчасно, — заперечив Матаяс сердито. — Що він собі думає?

Джаспера цікавило те саме:

— Він збирається прокульгати вгору й униз усіма цими сходовими просвітами, уникаючи патрульних?

— Я можу припустити, що він собі думає, — мовила Інеж. — Завжди дивувати, пам’ятаєте?

— Як бджолиний рій. Я дуже сподіваюся, що ми всі не збираємося бути пожаленими.

— Інеж, — покликав Вілан біля одного зі смітників. — Тут наш одяг.

Він заліз досередини й один за одним витяг шкіряні капці Інеж.

На її обличчі з’явилася сліпуча усмішка. Нарешті хоч трохи пощастило. У Каза немає ціпка, у Джаспера немає револьверів, а в Інеж немає ножів. Але вона принаймні має свої магічні капці.

— То що скажеш, Маро? Можеш лізти?

— Можу.

Джаспер забрав у Вілана взуття.

— Якби я не боявся, що вони кишать інфекціями, поцілував би їх, а потім тебе.

Нінa тягла Каза вгору сходами. За крутим поверхом — поверх і мигтіння гасових ламп. Уважно подивилася на хлопця. Він ішов у гарному темпі, але його хода здавалася закляклою. Чому він наполіг, що сам має вилізти туди? Тут не йшлося про час, то, може, справа в тому, що Каз завжди задумував щось. Напевно, він хотів приховати частину інформації від Матаяса. Або просто надумав зробити так, щоб усі вгадували, що в нього на думці.

Вони зупинялися на кожному сходовому майданчику й слухали, чи не йде патруль. У в’язниці було повно різноманітних звуків, і непросто було не підстрибувати від кожного з них: голоси пливли вниз сходами, металево клацали двері, коли їх відчиняли чи зачиняли. Ніна подумала про жорстокий хаос Пекельних Воріт — хабарі переходять із рук у руки, кров сочиться піском; здається, це стерильне місце перебувало в іншому світі. Фієрданців точно можна вважати гарними організаторами порядку.

Коли вони підіймалися на четвертий поверх, на сходах раптом почулися голоси й гуркіт черевиків. Ніна з Казом поспіхом повернулися на третій поверх і прослизнули крізь двері, що вели до камер.

В’язень у найближчій до них камері почав кричати. Ніна рвучко підвела руку й перекрила йому дихальні шляхи. Він витріщився на неї, вирячивши очі та дряпаючи собі шию. Дівчина вповільнила його пульс, знизила тиск на гортань, дозволивши дихати, і занурила в непритомність. Їм потрібно було, щоб чоловік мовчав, а не помер.

Вартові спускалися сходами, шум наближався, гучна фієрданська відлунювала серед стін. Ніна затамувала подих, не відводячи очей від дверей, приготувала руки. Каз не мав зброї, але набрав бойової позиції, сподіваючись побачити, коли розчахнуться двері. Але вартові продовжили йти далі, спускаючись на наступний поверх.

Коли звуки зникли, Бреккер зробив дівчині знак, і вони знову прослизнули у двері, зачинили їх за собою так тихо, як змогли, і продовжили своє сходження.

Щойно вони дісталися останнього поверху, годинник вибив сьому. Година минула відтоді, як вони одурманили в’язнів у зоні утримання. Мали сорок п’ять хвилин, щоб обшукати найнадійніші камери, зустрітися на сходах і спуститися до підвалу. Бреккер показав дівчині жестами, щоб перевірила лівий коридор, а він сам рушить правим. Коли Ніна увійшла, двері голосно зарипіли. Ліхтарі були розташовані далеко від дівчини, а тіні між ними здавалися достатньо темними, щоб у них можна було провалитися. Вона нагадала собі, що має бути вдячна за прикриття, але не могла заперечувати, що все це було моторошним. Камери тут теж були інакшими — із суцільними металевими дверима замість ґрат. На рівні очей у кожні з дверей було вмонтовано ґратки для спостереження. Тобто на рівні очей фієрданців. Ніна була високою, але щоб зазирнути туди, їй доводилося ставати навшпиньки.

Більшість арештантів спали чи відпочивали, скрутившись у кутку або розтягнувшись на спині, поклавши руки на очі, щоб захиститися від тьмяного світла, що просочувалося всередину крізь ґрати. Дехто сидів, обпершись на стіну й апатично витріщившись у нікуди. Час від часу вона бачила когось, хто крокував камерою туди-сюди, і мусила швидко відступати від дверей. Жоден із них не був шуанцем.

— Айор? — крикнув їй один із них фієрданською. Дівчина проігнорувала його й рушила назад, відчуваючи, як глухо гупає серце.

Що, як Бо Юл-Баюр насправді був в одній із цих камер? Вона знала, що це не дуже вірогідно, проте… вона могла вбити його в камері, занурити його в глибокий безболісний сон, просто зупинити його серце. Сказала б Казові, що не знайшла його. А якщо Каз знайде Бо Юл-Баюра? Їй, можливо, доведеться чекати, поки вони вийдуть із Льодового Двору, щоб знайти рішення, але принаймні можна розраховувати на Матаясову допомогу. У якій дивній, безжальній угоді вони застрягли.

Але поки вона крокувала з боку в бік коридором, мізерна надія зіщулилася ще більше й зникла. «Ще один ряд камер, — подумала дівчина, — а потім повернемося в підвал із порожніми руками». Проте, коли вона повернула в останній коридор, виявилося, що він коротший за інші. Там, де мали бути ще камери, розташовувалися сталеві двері, з-під яких лилося яскраве світло.

Ніна наблизилася до них, і тривога затріпотіла всередині, але дівчина змусила себе штовхнути двері. Їй довелося примружитися від яскравого світла. Воно було дратівне, — чисте, наче сонячне сяйво, але абсолютно холодне, — і їй не вдавалося визначити, де розташоване його джерело. Ніна почула, як двері позаду неї зі свистом зачиняються, і в останню мить обернулася й ухопилася за їхній край. Щось підказувало їй, що потрібно мати ключ, щоб відімкнути ці двері зсередини. Вона пошукала поглядом щось, чим можна було б їх підперти, і вирішила відірвати пруг від своїх тюремних штанів і запхати їх між дверима й одвірком.

Це місце здавалося неправильним. Стіни й стеля були такими білосніжними, що аж боляче дивитися. Половину однієї стіни було викладено панелями ідеально гладенького скла. «Робота Творця». Так само, як скляна загорожа навколо тієї мерзенної виставки зброї.

Жоден фієрданський майстер не міг зробити поверхню такою первісно чистою. Щоб створити це скло, використали силу Гриші, вона була певна. Існували гришники-шахраї, котрі не служили жодній країні та могли самостійно найнятися на роботу до фієрданського уряду. Та чи переживуть вони такі замовлення? Найвірогідніше, просто перетворяться на рабів.