Вона не була риссю, чи павуком, чи навіть Марою. Вона була Інеж Ґхава, і майбутнє чекало на неї вгорі.

Каз швидко минав горішні камери, витрачаючи лише мить, щоб глипнути за ґрати. Бо Юл-Баюра тут не було. А він не мав багато часу.

Якась частина його почувалася незакріпленою без ціпка. Він був босий, у дивному одязі з блідими руками без рукавичок. Він узагалі не почувався собою. Ні, це не зовсім так. Він почувався тим Казом, яким був кілька тижнів після смерті Джорді, — дикою тваринкою, що б’ється, щоб вижити.

Бреккер помітив, що позаду в одній із камер причаївся шуанський в’язень.

— Сеш-уєг, — прошепотів Каз. Якщо чоловік і впізнав кодове слово, він цього не показав. — Юл-Баюр? — Нічого. Чоловік почав кричати на нього шуанською, і Каз швидко забрався геть, проминувши решту камер, а потім вислизнув на сходову кліть і кинувся вниз сходами так швидко, як міг. Він знав, що повівся безрозсудно, самовпевнено, але хіба не тому його називали Нечисторуким? Жодна робота не була для нього занадто ризикованою. Жодний учинок не був занадто ницим. Нечисторукий бачив, як виконували грубу роботу.

Хлопець не знав, що керувало ним. Можливо, Пекки Роллінза тут не було. Можливо, він був мертвий. Але Каз цьому не вірив.

«Я б знав, якимось чином я б знав».

— Твоя смерть належить мені, — прошепотів він.

Повернення з Баржі Женця стало для Каза новим народженням. Дитина, якою він був, померла від вогняної віспи. Гарячка випалила все добре, що було в ньому.

Виживання не було й близько таким важким, як він гадав, залишивши позаду всю благопристойність. Перше правило казало, що потрібно знайти когось меншого й слабшого й забрати те, що в нього є. Але, зважаючи на те, яким малим і слабким був Каз, завдання виявилося не найпростішим. Він тримався подалі від гавані, ближче до провулків і прямував до району, де жив Герцун. Упізнавши крамничку із солодощами, хлопчик почекав назовні, а потім підстеріг невеличкого круглощокого школяра, котрий валандався позаду своїх друзів. Каз звалив його на землю, вивернув кишені й відібрав мішечок із локричними цукерками.

— Давай мені свої штани, — наказав він.

— Вони завеликі для тебе, — зарюмсав хлопчина.

Каз ударив його. Хлопчик віддав штани. Бреккер скрутив їх і кинув у канал, а потім побіг так швидко, як дозволяли слабкі ноги. Йому не потрібні були штани; він хотів лише, щоб хлопчик трохи загаявся, перш ніж плаксиво кликати на допомогу. Каз знав, що школяр іще довго зіщулюватиметься в провулку, зважуючи сором від появи напівголим на вулиці й необхідність піти додому й розповісти, що сталося.

Бреккер перестав бігти, коли дістався до найтемнішого провулка, який можна було знайти в Бочці. Він запхав усі локричні цукерки за раз до рота, ковтаючи величезними болючими ковтками, і одразу виблював усе, що з’їв. Узяв гроші й купив гарячий буханець білого хліба. Хлопчик був босий і бруднющий. Пекар дав йому другий буханець задурно, щоб він лише не наближався.

Відчувши себе трохи сильнішим і не таким сором’язливим, Каз попрямував до Східної Клепки. Знайшов найсумнівніший барліг, де грали в азартні ігри, на якому не було навіть вивіски, а біля дверей тупцяв лише один зазивайло.

— Мені потрібна робота, — кинув, підійшовши до дверей.

— Не маю що тобі запропонувати, синку.

— Я розуміюся на числах.

Чоловік засміявся.

— Можеш чистити нічні горщики?

— Так.

— Погано. Ми вже маємо хлопчика, який їх чистить.

Каз чекав цілу ніч, перш ніж побачив, як хлопчина приблизно його віку виходить із будинку. Він ішов за ним два квартали, а потім ударив по голові каменюкою. Сів хлопчикові на ноги й зняв його черевики, а потім порізав йому підошви стоп уламком розбитої пляшки. Хлопчик вилікується, але навряд чи швидко повернеться до роботи. Торкаючись голої плоті його щиколоток, Каз раптом сповнився огиди. Він досі бачив білі тіла на Баржі Женця, відчував під руками смердючу роздуту шкіру Джорді.

Наступного вечора він повернувся до барлогу.

— Мені потрібна робота, — сказав Бреккер. І отримав її.

Відтоді він працював, і накопичував, і заощаджував. Він ішов слідом за професійними злодіями Бочки й учився, як чистити кишені і як перерізати ручки дамських сумочок. Він потрапив до в’язниці вперше, а незабаром удруге. Швидко заробив репутацію людини, котра береться за будь-яку роботу, яку потрібно зробити, а потім причепилося й прізвисько — Нечисторукий. У бійках він не мав навичок, але стояв непохитно.

— У тебе немає майстерності, — сказав йому якось картяр у «Срібній підв’язці», — немає техніки.

— Звичайно, є, — заперечив Каз. — Я практикую бойове мистецтво «натягни йому сорочку на голову й копай, поки кров не піде».

Він досі залишався Казом, як і завжди, але вкрав собі прізвище Бреккер з уламка якоїсь машинерії, котру побачив у порту. Своїм справжнім прізвищем Рітвельд він знехтував, відтяв, наче кінцівку з гангреною. Це було сільське прізвище, його останній зв’язок із Джорді, батьком і хлопчиком, яким він був. Проте Каз не хотів, аби Якоб Герцун зауважив, коли він прийде.

Він дізнався, що махінація, яку Герцун провернув із ним і Джорді, була звичною справою. Кав’ярня й будинок на Зельверстрат були лише театральними декораціями, які використовували, щоб стригти, як баранчиків, сільських дурнів. Філіп із його механічними песиками був приманкою, яку використали, щоб утягнути Джорді в справу; Марґіт, Саскія й службовці на Біржі — усе це були підставні особи в шахрайстві. Навіть один із працівників банку був у справі — передавав інформацію про клієнтів Герцуну й підказував йому, хто з новачків із села відкрив собі рахунок. Герцун, мабуть, дурив кількох простаків одночасно. Невеличких статків Джорді не було достатньо, щоб виправдати такі витрати.

Але найжорстокішим відкриттям став Казів талант у картах. Він навіть міг би зробити їх із Джорді багатіями. Коли він дізнавався про нову гру, за кілька годин ставав справжнім мастаком у ній, і його неможливо було обіграти. Він пам’ятав усі роздачі, котрі грали, кожну зроблену ставку. Міг відстежувати роздачу аж до п’яти колод. А якщо йому не вдавалося щось пригадати, Каз виплутувався із ситуації шахрайством. Він ніколи не губив своєї любові до спритності рук і міг би отримати ступінь із ховання в долоні монеток, карт, кубиків, гаманців і годинників. Гарний чарівник не надто відрізняється від порядного злодія. Незабаром йому заборонили сідати за стіл у кожній азартній залі Східної Клепки.

Куди б він не йшов, у кожному шинку, нічліжці, борделі й сквоті Каз питав про Якоба Герцуна, але, якщо хтось і знав це ім’я, то не зізнавався.

Одного дня Бреккер перетинав міст через Східну Клепку й побачив чоловіка з червоними щоками й пучкуватими бачками, котрий заходив до крамниці з джином. Він більше не вбирався в статечний чорний колір купців, натомість був одягнений у кричущі смугасті штани й темно-бордову камізельку з орнаментом з індійських огірків. Оксамитове пальто мало пляшково-зелений відтінок.

Каз проштовхався крізь натовп. Думки гули, серце гупало, він не знав, що має робити, але біля дверей крамниці його зупинив, простягнувши одну м’ясисту руку, викидайло в котелку.

— Зачинено.

— Я бачу, що відчинено. — Власний голос здався Казові дивним — пронизливим, незнайомим.

— Тобі краще зачекати.

— Я мушу побачити Якоба Герцуна.

— Кого?

Казові здавалося, що він ладен вистрибнути з власної шкіри. Хлопчик показав крізь вікно.

— Якоба клятого Герцуна. Я хочу поговорити з ним.

Викидайло кинув на нього такий погляд, наче Каз був божевільним.

— Зберися з думками, хлопче, — сказав він. — Це ніякий не Герцун. Це Пекка Роллінз. І якщо хочеш мати успіх у Бочці, краще запам’ятай його ім’я.

Каз знав ім’я Пекки Роллінза. Кожен знав. Він просто ніколи його не бачив.