Поки Ніна проводжала дівчат поглядом, Інеж рушила дахом, наслідуючи їхню траєкторію.

— Які двері? — гукнула вона.

— Треті праворуч, — відповіла Ніна. Інеж попрямувала до найближчого вентиляційного ходу й підняла решітку. Ніну добряче стисне, але вони впораються. Сулійка ковзнула у вентиляцію, скрутилася й поповзла тісною шахтою між кімнатами. Позаду себе вона чула буркотіння, а потім гучне «гуп!», коли Ніна впала на підлогу шахти, як мішок із дустом. Дівчина здригнулася. Залишалося тільки сподіватися, що натовп унизу шумить так, що спрацює для них прикриттям. А може, у Льодовому Дворі живуть дійсно величенькі щури.

Вони лізли вздовж вентиляції, вдивляючись в отвори. Урешті дівчата зазирнули й побачили під собою щось на зразок маленької зали для нарад, яку зайняли охоронці, котрі обшукували гостей.

Екзотичні дівчата зняли свої мантії й поскладали їх на довгий овальний стіл. Вартова-білявка обшукувала дівчат, мацаючи шви й пруги їхніх суконь і навіть запускаючи пальці їм у волосся, а її напарниця спостерігала за всім, не знімаючи рук із гвинтівки. Здавалося, від зброї їй робилося лячно. Інеж знала, що фієрданці не дозволяють жінкам служити в бойових підрозділах армії. Мабуть, жінок-вартових призвали з якогось іншого угруповання.

Дівчата почекали, доки вартові завершать обшукувати служниць «Звіринцю», їхні каптури й маленькі, вишиті бісером сумочки.

— Вен тіддер, — вигукнула одна з вартових, і вони покинули кімнату, щоб дозволити дівчатам привести себе до ладу.

— П’ять хвилин, — пошепки переклала Ніна.

— Уперед, — сказала Інеж.

— Мені потрібно, щоб ти відсунулася.

— Чому?

— Бо я мушу чітко все бачити, а просто зараз у мене перед очима твоя дупа.

Інеж протиснулася вперед, і Ніна отримала доступ до вентиляції та гарний вид крізь неї. За мить вони почули чотири приглушені гупання: дівчата зі «Звіринцю» впали на темно-синій килим.

Інеж швиденько відкрутила решітку й приземлилася на блискучу поверхню столу. Ніна повалилася слідом, упавши якоюсь незбагненною купою.

— Пробач, — простогнала вона, підіймаючись.

Інеж ледь не засміялася.

— Ти дуже граціозна в битві, якщо тільки не падаєш.

— Пропустила той день у школі, коли цього навчали.

Вони роздягли сулійку й каелянку до білизни, а потім зв’язали шнурівкою від портьєр дівочі зап’ястя й щиколотки, а з розірваного в’язничного одягу зробили кляпи.

— Годинник цокає, — сказала Інеж.

— Пробач, — прошепотіла Ніна каелянці. Інеж знала, що зазвичай Ніна воліла б скористатися пігментом, щоб змінити колір свого волосся, але зараз на це просто не було часу. Тож Серцетлумачниця лише здійснила переливання рудого кольору з пасом каельської дівчини до своїх власних, а бідолашка залишилася з копицею білих кучерів, котра місцями здавалася дещо поіржавілою. Нінине волосся теж не стало таким рудим, як у каелянців. І очі вона мала зелені, а не сині, але таке перекроювання не робилося поспіхом, тож вирішили до нього не вдаватися. Ніна знайшла у вишитій сумочці дівчини білу пудру й спробувала зробити свою шкіру якомога блідішою.

Поки вона працювала, Інеж відтягла іншу дівчину до високої скляної шафки біля дальньої стіни й склала її кінцівки так, щоб залишилося місце для каелянки. Вона відчула гострий напад провини, коли перевіряла, чи надійно тримається кляп. Цьоця Гелін, мабуть, купила цю сулійку, щоб замінити Інеж; вона мала таку саму бронзову шкіру, такий самий густий сніп чорного волосся. Фігура в неї була інакша — м’яка й гарно вигнута, а не худа й кутаста. Може, вона сама прийшла до Цьоці Гелін, сама обрала таке життя. Інеж сподівалася, що так і було.

— Хай святі захистять тебе, — прошепотіла вона непритомній дівчині.

У двері постукали, і фієрданський голос промовив щось.

— Їм потрібна кімната для наступних дівчат, — прошепотіла Ніна.

Вони запхали до шафки каелянку й спромоглися зачинити й замкнути на ключ дверцята, потім обсмикнули своє вбрання. Інеж раділа, що не було часу на роздуми про небажане, але таке знайоме відчуття шовку на шкірі, про жахливий дзенькіт дзвіночків на браслетах на щиколотках. Дівчата ковзнули в мантії й кинули швидкий погляд у дзеркало.

Жоден із костюмів не пасував. Пурпурові шовки були завеликі для Інеж, а Ніна…

— Що це, у біса, має означати? — поцікавилася вона, оглядаючи себе. Сукня стікала її тілом, ледь прикриваючи улоговинку на грудях і туго обліпивши сідниці. Вона була пошита так, що нагадувала синьо-зелену луску, до того ж була прикрашена мерехтливим шифоновим віялом.

— Може, русалку? — припустила Інеж. — Або хвилю?

— Я думала, що буду конем.

— Що ж, вони не збиралися одягати на тебе сукню з копитами.

Ніна розпрямила руками дивакуватий костюм.

— Схоже, я буду дуже популярною.

— Цікаво, що сказав би Матаяс із приводу цього вбрання.

— Він би його не схвалив.

— Він не схвалює нічого, що стосується тебе, але коли ти смієшся, хлопчина оживає, як тюльпан у свіжій воді.

Ніна фиркнула:

— Матаяс — тюльпанчик.

— Великий задумливий жовтий тюльпан.

— Ти готова? — запитала Ніна, коли вони опускали низько на обличчя свої каптури.

— Так, — відізвалася Інеж і справді так думала. — Нам потрібно відволікти їхню увагу, інакше вартові помітять, що всередину зайшли четверо дівчат, а вийшли лише двоє.

— Я подбаю про це. І уважай на пруг своєї сукні.

Щойно вони відчинили двері до коридору, вартові нетерпляче помахали їм. Ніна різко клацнула пальцями під мантією. Одна з вартових заревла, коли на уніформу їй із носа абсурдно потужним потоком полилася кров. Інша жінка відсахнулася, а вже за мить схопилася за живіт. Ніна повернула зап’ястя круговим рухом, насилаючи на організм жінки нудоту.

— Твій пруг, — повторила Серцетлумачниця спокійно.

Інеж ледве стало часу, щоб підняти край мантії, коли вартова раптом склалася навпіл і виблювала на вкриту кахлями підлогу свій обід. Гості в передпокої завищали й заштовхалися, намагаючись утекти подалі від нечистот. Ніна й Інеж рушили ближче, видаючи відповідний лемент, наче від огиди.

— Крові з носа, мабуть, і так було достатньо, — прошепотіла Інеж.

— Завжди краще ретельно підготуватися.

— Якби я не знала, подумала б, що тобі подобається завдавати фієрданцям страждань.

Дівчата опустили голови нижче й змішалися з юрбою, котра вкривалася брижами й заповнювала ротонду; вони не зважали на новоземську оленицю, котра намагалася покликати їх на інший бік кімнати. Важливо було не наближатися до інших служниць «Звіринцю». Інеж лише сподівалася, що їхні мантії не так просто буде відстежити в натовпі.

— Ця, — сказала вона, скеровуючи Ніну до черги подалі від інших служниць «Звіринцю». Здавалося, вона рухається трохи швидше. Але коли вони дісталися початку черги, Інеж засумнівалася, що зробила правильний вибір. Вартовий тут мав іще похмуріше обличчя й менше гумору, ніж усі інші. Він поклав руку на Нінині папери й ретельно вивчав їх холодними синіми очима.

— Тут сказано, що ти маєш ластовиння, — промовив він керчинською.

— Я маю, — протуркотіла Ніна. — Просто зараз його не видно. Хочеш побачити?

— Ні, — відрубав охоронець холодним, як крига, голосом. — Ти вища, ніж тут написано.

— Черевики з підборами, — сказала дівчина. — Я полюбляю дивитися чоловікам в очі. У тебе очі дуже гарні.

Він знову кинув погляд у папери, потім оглянув її статуру.

— Схоже, ти важча, ніж стоїть у паперах. Я зважу тебе.

Ніна майстерно здвигнула плечима, луска на вирізі її сукні опустилася ще нижче.

— Я люблю поїсти, коли в мене гарний настрій, — мовила вона, безсоромно надуваючи губи. — А гарний настрій я маю завжди.

Інеж намагалася зберегти незворушний вираз обличчя. Дівчина знала, що, якщо Ніна вдасться до кліпання віями, битву буде програно й вона розсміється. Але, схоже, фієрданець проковтнув пояснення. Може, Ніна справляє приголомшливий ефект на всіх поборників північного народу?