— Проходь, — сказав він хрипко. І додав: — Я… може, приєднаюся до вечірки пізніше.

Ніна пробіглася пальцем униз по його руці.

— Я залишу для тебе вільний танець.

Вартовий вишкірився, як дурник, а потім прочистив горло, і суворий вираз обличчя повернувся на місце. «Святі, — подумала Інеж, — мабуть, дуже виснажливо залишатися весь час таким млявим». Він кинув зацікавлений погляд на її документи, але думками, вочевидь, залишався там, де можна буде розгорнути всі шари Ніниного синьо-зеленого шифону, тож знаком показав їй проходити. Інеж зробила крок і затнулася.

— Чекай, — вигукнув вартовий.

Вона зупинилася, Ніна озирнулася через плече.

— Що не так із твоїми черевиками?

— Трохи завеликі, — пояснила Інеж. — Розносилися більше, ніж я могла очікувати.

— Покажи мені свої руки, — наказав охоронець.

— Чому?

— Просто роби те, що тобі кажуть, — гавкнув він у відповідь.

Дівчина випростала з мантії руки й підвела їх угору, демонструючи кострубате татуювання з павичевим пером.

Звідкись узявся вартовий із нашивками капітана на формі.

— Що це таке?

— Вона сулійка, стовідсотково, і має тату «Звіринцю», але воно виглядає якось не так.

Інеж здвигнула плечима.

— Дитиною я обпеклася.

Капітан зробив знак у напрямку гурту роздратованих відвідувачів вечірки, оточених вартовими, котрі зібралися біля входу.

— Усі підозрілі йдуть туди. Відправ її до них, і ми відведемо панянку назад до пропускного пункту, щоб іще раз перевірити документи.

— Я проґавлю вечірку, — заперечила Інеж.

Вартовий проігнорував її, схопив за руку й потягнув до входу, де решта вишикуваних у ряд людей витріщалася одне на одного й шепотілася. Серце Інеж загупало.

Ніна злякалася, її обличчя зблідло навіть під товстим шаром пудри, але Інеж не могла сказати нічого, щоб підбадьорити її. Вона злегка кивнула подрузі. «Іди, — подумала мовчки. — Тепер усе залежить від тебе».

— Що, як я скажу: «Ні, Бреккере»? — Здебільшого Матаяс просто ставав у позу й сам це знав.

Час протестів давно минув. Вони підтюпцем бігли злегка похилим дахом посольства в напрямку сектора дрюскеле. Вілан задихався від напруги, Джаспер легко крокував невимушеною ходою, а Бреккер не відставав, незважаючи на кострубату ходу й брак ціпка. Матаяс ненавидів те, як добре цей ниций злодій може читати його думки.

— Що, як я не віддам тобі свій гонор і всього себе до останнього шматка?

— Віддаси, Гелваре. Ніна просто зараз прямує до Білого острова. Ти справді збираєшся покинути її в скруті?

— Ти забагато на себе береш.

— Мені здається, якраз достатньо.

— Це суди, так? — поцікавився Джаспер, коли вони бігли дахом, кинувши погляд на елегантні будівлі з внутрішніми дворами внизу. У центрі кожного двору вирував фонтан та цятками темніли й шелестіли крижані верби.

— Гадаю, якщо ти хочеш бути засудженим тут, то обрав не те місце.

— Усюди вода, — зауважив Вілан. — Ці фонтани символізують Джела?

— Невичерпні джерела, — поділився міркуваннями Каз, — де відмивають гріхи.

— Або де тебе топитимуть, щоб вибити зізнання, — прокоментував Вілан.

Джаспер фиркнув:

— Вілане, твої думки полинули в дуже темному напрямку. Боюся, ти погано впливатимеш на Покидьків.

Вони скористалися двома зв’язаними докупи шматками мотузки й гаком-кішкою, щоб перетнути дах сектора дрюскеле. Вілан перев’язався підв’язкою, а Джаспер із Казом перебралися просто мотузкою, переставляючи руку за рукою зі швидкістю, котра могла занепокоїти кого завгодно. Матаяс перейшов обережніше, і, хоча не показував цього, хлопцеві не подобалося, як рипить і прогинається під його вагою мотузка.

Хлопці затягнули його на кам’яний дах сектора дрюскеле, і, коли Матаяс звівся на ноги, у голові йому запаморочилося. Більш ніж у будь-якому місці в Льодовому Дворі, більш ніж у будь-якому місці у світі, тут він почувався вдома. Але цей дім став із ніг на голову й усе життя вбачалося Матаясові під неправильним кутом. Він пильно подивився в темряву й побачив масивну піраміду слухового вікна, котра помітно видавалася на даху. У Матаяса виникло бентежне відчуття, що якщо він зазирне крізь вікно, то побачить самого себе за вправами в тренувальній залі або за довгим столом у їдальні.

Він почув, як десь далеко у своїх будках біля караульного приміщення дзявкають і виють вовки, дивуючись, куди зникли цієї ночі їхні володарі. Чи впізнають вони його, якщо він наблизиться, простягнувши руку? Матаяс не був упевнений, що впізнав би сам себе. Серед північних криг його вибір здавався зрозумілим. А зараз думки були зайняті цими злодіями й шахраями, сміливістю Інеж, і Джасперовою відвагою, і Ніною, завжди Ніною. Він не міг заперечувати, що відчув полегшення, коли вона з’явилася з шахти сміттєспалювача, розкуйовджена, захекана, налякана, але жива. Коли вони з Віланом витягли її з комину, він ледве змусив себе відпустити дівчину.

Ні, він не дивитиметься крізь ці віконця. Він не дозволить собі чергову слабкість, особливо цієї ночі. Час рухатися вперед.

Вони підійшли до краю даху, звідки відкривався вид на крижаний рів. Звідси він видавався твердим, поверхня відполіровано блищала, наче дзеркало, осяяна світлом вартових веж на Білому острові. Але води рову завжди перебували в русі, заковані лише тонкою шкіркою інею завтовшки з облатку.

Каз прикріпив іще одну бухту мотузки до краю даху й приготувався спуститися на ній униз на узбережжя.

— Ви знаєте, що робити, — сказав він Джасперові й Віланові. — Коли битиме одинадцяту, і ні хвилиною раніше.

— Я хоч колись починав завчасно? — поцікавився Джаспер.

Каз прив’язався для спуску й зник за стіною будівлі. Матаяс рушив слідом — руки хапалися за мотузку, босі ноги притискалися до стіни. Глипнувши вгору, він побачив, що Джаспер і Вілан спостерігали за ним. Але коли він підвів очі наступного разу, хлопців уже не було.

Берег, оточений крижаним ровом, був лише трохи більшим за тонку слизьку смужку білого каміння. Каз завис, притисся до стіни й похмуро зиркнув на рів.

— Як ми перетнемо його? Я нічого не бачу.

— Тому що ти недостойний.

— А крім того, я не короткозорий. Тут нічого немає.

Матаяс почав мацати стіну, пробігаючи пальцями камінням на рівні стегна.

— На Грінґкеллу дрюскеле завершують процес ініціації, — сказав він. — 3 претендентів ми перетворюємося на початківців-дрюскеле під час церемонії біля священного ясена.

— Там, де дерево базікає з вами.

Матаяс упорався з бажанням штовхнути Бреккера у воду.

— Де ми сподіваємося почути голос Джела. Але це останній крок. Спочатку ми повинні перетнути крижаний рів непоміченими. Якщо буде вирішено, що ми гідні того, Джел укаже нам шлях.

Насправді старші дрюскеле просто передавали таємницю того, як перетнути рів, претендентам, яких вони прагнули бачити у своїх лавах; це була можливість відбракувати слабаків чи тих, хто просто не влився успішно до групи. Якщо ти знайдеш товаришів, якщо ти доведеш свою придатність, один із братів відведе тебе вбік і розповість, що в ніч ініціації ти повинен піти на берег крижаного рову й пробігтися пальцями по стіні сектора дрюскеле. У її центрі ти знайдеш вигравіюване зображення вовка, котре позначає розташування ще одного скляного моста — не такого величного й з арками, як той, що з’єднує береги біля посольського крила, а плаского, гладенького, лише в кілька футів завширшки. Він розташований просто під крижаною шкіркою на поверхні, невидимий, якщо не знаєш, де шукати. Командир Брум власною персоною повідомив Матаясові, як знайти таємний міст і хитрість, яка дозволяла перетнути його непоміченим.

Хлопцеві довелося двічі пройти вздовж стіни, поки його пальці намацали лінії вирізьбленого вовка. Він швидко торкнувся того місця рукою, відчуваючи традиції, які пов’язували його з орденом дрюскеле, так само старим, як і Льодовий Двір.