— Тут, — сказав він.

Каз кульгаво почовгав до моста. Він нахилився, і Матаяс потягнув хлопця назад.

Показав на вартові вежі на верхівці стіни, котра оточувала Білий острів.

— Тебе помітять, — пояснив він. — Скористайся цим.

Він потер руки об стіну, і долоні стали білими. У ніч своєї ініціації Матаяс вкрив своє волосся й одяг цим крейдяним порошком. Закамуфльований від поглядів вартових на вежах, він перетнув вузький шлях до острова, щоб зустрітися з братами.

Тепер вони з Казом робили те саме, думав Матаяс, помітивши, як Каз спершу акуратно натягнув рукавички. Мабуть, Інеж повернула їх Нечисторукому.

Дрюскеле зробив крок на таємний міст і почув, як зашипів Каз, коли крижані води рову зімкнулися довкола його ступні.

— Прохолодно, Бреккере?

— Шкода, що ми не маємо часу скупатися. Ходімо.

Незважаючи на те, що він підсміювався з Каза, поки вони дісталися до середини шляху до острова, Матаясові ступні майже цілком задубіли, і він не звертав уваги на вартових на вежі високо над ровом. Дрюскеле мали пройти цим шляхом сьогодні ввечері. Він ніколи не чув, щоб якогось із претендентів викрили й застрелили на мосту, але всяке могло бути.

— Усе це для того, щоб стати мисливцем за відьмами? — буркнув позаду нього Каз. — Покидькам потрібно пройти кращу ініціацію.

— Це лише частина Грінґкелли.

— Так, знаю. Потім дерево розповість тобі секрет рукостискання.

— Мені шкода тебе, Бреккере. Ти не маєш у житті нічого святого.

Запала тривала мовчанка, потім Каз таки промовив:

— Ти помиляєшся.

Попереду них нечітко вимальовувалася стіна Білого острова, укрита брижатим візерунком металевих пластинок. Знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, де за їхніми краями ховалися ворота. Зовсім небагато часу минуло відтоді, коли дрюскеле зібралися в цій ніші, щоб привітати своїх нових братів на березі, а зараз тут було порожньо, а залізну решітку замкнули ланцюгом. Каз швиденько попрацював із замком, і вже скоро вони опинилися у вузькому проході, котрий вів до садів, де позаду висилися казарми королівських охоронців.

— Ти завжди гарно порався із замками?

— Ні.

— А як навчився?

— Так само, як усього вчаться. Розбирав на частини.

— А магічні штучки?

Каз пхикнув:

— То ти більше не думаєш, що я демон?

— Я знаю, що ти демон, але користуєшся людськими витівками.

— Деякі люди бачать магічний трюк і кажуть «Неймовірно!», плескають у долоні, радо прощаються з грошима й через десять хвилин забувають усе. Інші питають, як це працює. Вони йдуть додому, лягають у ліжко, починають метатися й крутитися, розмірковуючи, як це було зроблено. І поки вони забудуть про це, мине кілька безсонних ночей. Вони не спатимуть, прокручуватимуть витівку в голові знову й знову, шукаючи щілину в сприйнятті, тріщину в ілюзії, що пояснить, як вдалося ошукати їхні очі; вони з тих, хто не відпочине, поки не пояснить собі той маленький шматочок таємниці. Я теж такий.

— Ти любиш крутарство.

— Я люблю загадки. Крутарство — просто моя рідна мова.

— Сади, — сказав Матаяс, указуючи на живоплоти попереду. — Ми можемо йти ними аж до танцювальної зали.

Тієї миті, коли вони вийшли з проходу, двійко вартових завернули за ріг — обидва в чорно-сріблястій формі дрюскеле, обидва з гвинтівками.

— Перенєр! — крикнув один із них здивовано. «В’язні». — Стен!

Без зайвих роздумів Матаяс вигукнув:

— Десеженет, Джел коменден! («Вільно, цього хоче Джел!»)

Це були слова командира дрюскеле, і хлопець вигукнув їх з усією переконливістю, яку навчився вкладати в слова на перекличках.

Солдати обмінялися збентеженими поглядами. Миттєвої затримки було достатньо. Матаяс схопив гвинтівку першого вартового й сильно вдарив його прикладом по голові. Дрюскеле впав.

Каз кинувся до іншого хлопця й повалив його на землю. Той досі тримав свою гвинтівку, але Бреккер прослизнув під нього, притисся передпліччям до солдатового горла й тиснув, аж поки очі тому не заплющилися, голова впала на груди й хлопець знепритомнів.

Каз відкотив тіло подалі від себе й встав.

Реальність ситуації раптово вразила Матаяса. Каз не підняв гвинтівку. Матаяс мав зброю в руках, а Бреккер залишався беззахисним. Вони стояли над тілами двох зомлілих дрюскеле — чоловіків, які були Матаясовими братами. «Я можу застрелити його, — подумав хлопець. — Приректи на смерть Ніну та інших одним учинком». Знову з'явилося дивне відчуття, що він дивиться на своє життя догори дригом. Матаяс, убраний у в’язничну форму, став небажаним гостем у місці, котре колись називав своїм домом. «Хто я такий тепер?»

Він подивився на Каза Бреккера — хлопця, котрий сам був своєю єдиною причиною. Так, він умів виживати й був солдатом якогось особливого, власного типу. Нечисторукий поважав свою домовленість із Матаясом. У будь-який момент він міг вирішити, що той уже послужив задля своєї мети — коли він допоміг їм намалювати плани, коли вони втекли з камер тимчасового утримання, коли Матаяс відкрив йому таємницю секретного моста. І ким би він не став, Гелвар не стріляв у тих, хто не мав зброї. Він іще не опустився до цього.

Матаяс відвів зброю.

Легка усмішка торкнулася Казових вуст.

— Я не був певен, що ти робитимеш, коли дійде до цього.

— Я теж, — зізнався Гелвар. Каз звів брову, і правда, наче вибух, вдарила Матаяса. — Це був тест. Ти свідомо вирішив не піднімати гвинтівку.

— Я мусив переконатися, що ти насправді за нас. За всіх нас.

— Як ти знав, що я не стрілятиму?

— Бо від тебе, Матаясе, так і тхне добропорядністю.

— Ти божевільний.

— Знаєш секрет азартних ігор, Гелваре? — Каз ударив здоровою ногою по товстому кінцю гвинтівки. Зброя підскочила. Каз тримав її в руках і цілився Матаясові кудись у живіт. Він ніколи не був у небезпеці. — Шахрайство. Тепер приберімо й вберімося в їхню форму. На нас чекає вечірка.

— Одного дня твої трюки завершаться, дем'їне.

— Краще сподівайся, що сьогодні не цей день.

«Побачимо, що принесе ця ніч, — подумав Матаяс, нахиляючись, щоб виконати завдання. — Крутарство, може, і не моя рідна мова, проте я можу навчитися нею розмовляти».

Джаспер знав, що мав би гніватися на Каза за те, що пішов шукати Пекку Роллінза й розвалив їхній попередній план на шматки, а своєю новою схемою занурив їх у ще більшу небезпеку. Але коли вони з Віланом плазували дахом сектора дрюскеле до караульного приміщення, він був таким божевільно щасливим, що не міг злоститися. Його серце гупало, а адреналін потріскував у тілі й колов солодкавими голочками. Це трохи було схоже на вечірку, яку він якось відвідав у Західній Клепці. Хтось набрав у міський фонтан шампанського, і Джасперові знадобилося рівно дві секунди, щоб стрибнути туди, знявши черевики й роззявивши рота. Тепер його ніс і рот наповнювалися відчуттям ризику, яке дарувало запаморочення й віру в непереможність. Хлопець любив це й ненавидів себе за таку любов. Він мав би думати про роботу, про гроші, як вибратися з боргів, переконатися, що батько не постраждав від його блюзнірства.

Але коли в Джасперовій голові з’являлися такі думки, уся його свідомість нажахано відступала. Намагатися не померти — ось найкращий із можливих спосіб відволіктися.

Тим не менш Джаспер уважно стежив за звуками, які вони створювали тепер, коли були далеко від натовпу й хаосу посольства. Ця ніч належала дрюскеле. Грінґкелла була їхнім святом, і всі мисливці за відьмами безпечно укрилися на Білому острові. Ця будівля була, імовірно, найбезпечнішим місцем для нього й Вілана, яке можна було знайти цієї миті. Але її тиша видавалася важкою й моторошною. Тут не було верб чи фонтанів, як у посольстві. Ця частина Льодового Двору, як і в’язниця, ховалася від людських очей. Джаспер упіймав себе на тому, що нервово перекочував язиком балін, захований між зубами, і змусив себе припинити це, поки не активував його. Він був достеменно переконаний, що Вілан ніколи не забуде йому такої дурнуватої помилки.