Королівських осіб занадто добре охороняли, щоб вони могли виявитися корисними, але неподалік Ніна побачила ще один вихор активності навколо групи людей у військовому одязі. Якщо хтось і знав, де на острові тримають Бо Юл-Баюра, то це мав бути хтось із високопосадовців фієрданської армії.

— Гарний вид, чи не так?

Ніна ледь не підскочила, коли поруч із нею нишком з’явився чоловік. Дівчина вирішила, що він шпигун: вона навіть не помітила, як цей пан наблизився.

Він посміхнувся й поклав руку їй на талію.

— Знаєш, тут неподалік є кімнати, призначені для того, щоб трохи розважитися. А твій вигляд обіцяє більше, ніж просто розвагу. — Його рука поповзла нижче.

Ніна вповільнила його серцебиття, і чоловік каменем упав на землю, вдарившись головою об бильця. За десять хвилин він прийде до тями, відчуваючи сильний головний біль, і, можливо, матиме легкий струс.

— З ним усе гаразд? — поцікавилося подружжя, що проходило повз.

— Трохи перебрав, — безтурботно відповіла дівчина.

Вона швидко ковзнула сходами вниз і змішалася з юрбою, упевнено прямуючи до групи убраних у срібно-білі військові форми солдатів, котрі оточили огрядного чоловіка з пишними вусами. Якщо розсип медалей на його грудях про щось свідчив, то він мав бути не інакше, як генералом або кимось подібним. Чи мусить вона обрати саме його собі за мету? Їй потрібен був хтось на достатньо високій посаді, щоб мав доступ до привілейованої інформації, хтось добряче напідпитку, щоб приймати необдумані рішення, але не настільки п’яний, щоб не міг провести її туди, куди Ніні потрібно потрапити. Зважаючи на рум’яні генералові щоки й те, як він похитувався, було схоже, що він зайшов так далеко, що не здатен ні на що інше, крім того, щоб заснути, умостивши лице в горщику з квітами.

Ніна відчувала, як спливає час. Вона мусила зробити свою пропозицію. Дівчина схопила келих шампанського й обережно обійшла солдатів по колу. Коли один із них відділився від групи, Ніна зробила крок назад — просто йому напереріз. Він наштовхнувся на дівчину. Хода його була легкою, тож удар не був сильним, але Ніна голосно скрикнула, нахилилася вперед і розлила шампанське. Одразу ж кілька міцних рук потяглися, щоб не дати їй упасти.

— Йолопе, — прогримів генерал, — ти ледь не збив її з ніг!

«З першої спроби, — подумала Ніна. — Не має значення. Я геніальний шпигун».

Щоки бідного солдатика зашарілися.

— Мої вибачення, міс.

— Перепрошую, — сказала вона керчинською, удаючи зніяковілість і переходячи на мову «Звіринцю». — Я не розмовляю фієрданською.

— Глибокі вибачення, — спробував хлопець керчинською й відважно додав каельською: — Багато шкода.

— О, ні, це була цілком моя вина, — відповіла Ніна, затамувавши подих.

— Алґрене, припини паскудити її мову й притягни новий келих шампанського. — Солдат зігнувся й поспішив виконувати наказ. — З вами точно все гаразд? Може, я знайду місце, де ви змогли б посидіти? — поцікавився генерал чистісінькою керчинською.

— Він лише налякав мене, — засміялася Ніна, спираючись на генералову руку.

— Гадаю, краще буде, якщо вам не доведеться стояти.

Ніні вдалося не звести брову від здивування. «Закладаюся. Але спершу мені потрібно дізнатися, що ти знаєш».

— І пропустити вечірку?

— Ви зблідли. Короткий відпочинок у кімнатах нагорі допоможе вам.

«Святі, він не гає часу, чи не так?» Перш ніж Ніна встигла переконати його, що з нею все гаразд, але вона хотіла б повернутися на терасу, теплий голос промовив:

— Насправді, генерале Еклунде, найкращий спосіб зберегти дівочу прихильність — не казати дамі, що вона має нездоровий вигляд.

Генерал набурмосився, вуса його наїжачилися, але вже за мить він виструнчився.

— Так точно, так точно, — засміявся нервово.

Ніна повернулася й відчула, як земля втекла з-під ніг. «Ні, — подумала вона, і серце панічно загупало. — Це неможливо. Він утопився. Він має лежати на дні океану».

Але якщо Ярл Брум і помер, то перетворився на цілком життєрадісного мерця.

Джасперів одяг був укритий дрібними трісками й сталевими ошурками. Його крадена форма наскрізь просякла потом, руки боліли, а головний біль так свердлив хлопцеві ліву скроню, наче вирішив оселитися там назавжди. Майже півгодини Джаспер зосереджено працював над єдиним кільцем ланцюга, котре з’єднувало лівий кінець лебідки з однією зі щілин у кам’яній стіні. Він намагався використати свою силу, щоб послабити метал, поки Вілан пиляв його ножицями з пральні. Спочатку вони працювали обережно, турбуючись, що зламають кільце й виведуть із ладу ворота, перш ніж настане час підіймати їх, але сталь була міцнішою, ніж будь-хто з них міг сподіватися, тож робота, на превеликий жаль, просувалася повільно. Коли вибило три чверті, паніка заволоділа Джаспером.

— Просто підіймімо ворота, — прогарчав він розчаровано. — Ми активуємо Чорний Протокол, а потім просто стрілятимемо в лебідку, поки вона не здасться.

Вілан змахнув кучері з чола й коротко глипнув на стрільця. Джаспер побачив на його руках кров там, де з’явилися, а потім луснули пухирі, поки хлопчик пиляв кільце.

— Ти справді так любиш зброю?

Джаспер здвигнув плечима.

— Я не люблю вбивати людей.

— То що ж тоді?

Стрілець знову зосередився на ланцюзі.

— Не знаю. Звук. Те, як світ стискається до розмірів твоєї мішені. Я працював зі зброярем із Новозем’я, котрий знав, що я Творець. Ми вигадали кілька справді божевільних штук.

— Щоб убивати людей.

— Ти робиш бомби, крамарику. Тримай свій осуд при собі.

— Мене звати Вілан. І твоя правда. Я не маю права критикувати тебе.

— Не починай знову.

— Що?

— Погоджуватися зі мною, — відповів Джаспер. — Справжній шлях до краху.

— Мені теж не подобається сама ідея вбивства людей. Мені навіть хімія не подобається.

— А що подобається?

— Музика. Числа. Рівняння. Вони не такі, як слова. Вони… вони не плутаються.

— Якби тільки можна було розмовляти з дівчатами рівняннями.

Запала довга мовчанка, а потім, не відводячи очей від виїмки, яку вони зробили в кільці, Вілан запитав:

— Лише з дівчатами?

Джаспер поборов усмішку.

— Ні. Не лише з дівчатами.

Було справді прикро, що всім їм, імовірно, доведеться загинути цієї ночі. Годинник Старійшин почав вибивати одинадцяту. Стрілець зустрівся поглядом із Віланом. Їхній час вийшов.

Джаспер стрибнув на ноги, намагаючись змахнути металеві шматочки зі свого обличчя й сорочки. Чи витримає кільце достатньо довго. Чи занадто довго? Їм залишалося тільки почекати й дізнатися.

— На позиції.

Вілан зайняв своє місце біля правої ручки лебідки, а Джаспер ухопився за ліву.

— Приготувався почути звук, котрий стане нашим вироком? — поцікавився він.

— Ти ніколи не чув, як кричить мій татко, коли розлютиться.

— Це почуття гумору щораз більше пасує до Бочки. Якщо ми виживемо, я навчу тебе лаятися. На мій рахунок, — віддав команду Джаспер. — Нехай Льодовий Двір почує, що прийшли Покидьки, щоб кинути йому виклик.

Хлопець полічив від трьох до нуля, і вони почали крутити лебідку, обережно пристосовуючись до швидкості одне одного, не спускаючи очей з ослабленого кільця. Джаспер чекав якогось громового гуркоту, але, крім кількох скрипів і брязкань, механізм не видав ані звуку.

Повільно ворота кільцевої стіни почали підійматися. П’ять дюймів. Десять дюймів.

«Можливо, нічого не станеться, — подумав Джаспер. — Може, Матаяс набрехав або всі ці оповідки про Чорний Протокол просто вигадка, щоб люди навіть не намагалися відчинити ворота.»

Аж раптом забили дзвони Годинника Старійшин — голосно й полохливо, високо й наполегливо. Їхня луна ширилася, наче хвиля, що накочувалася на берег, звуки наштовхувалися один на одного, ревіли над Льодовим Двором, крижаним ровом, стіною. Сирена Чорного Протоколу запрацювала. Шляху назад уже не було. Вони одночасно відпустили ручки лебідки, дозволяючи воротам упасти з гуркотом на місце, але кільце все ж витримало.