— Ну ж бо, — благав Джаспер, умовляючи упертий метал. Кращий Творець напевно швидко впорався би з цією роботою. Творець під дією парем перетворив би кляте кільце на набір ножів для стейків і встиг би ще випити філіжанку кави. Але Джаспер не був жодним із них і його майстерності бракувало. Він ухопився за кільце й повиснув на ньому, використовуючи всю свою вагу, намагаючись добряче натиснути на метал. Вілан зробив те саме, і на якусь мить вони зависли, тягнучи за кільце, як двійко божевільних білок, котрі забули, як лізти вгору. Тепер вартові могли увірватися у двір будь-якої секунди, вони мусили припинити це безрозсудство й захистити себе. Ворота досі працювали. Вони провалили завдання.

— Може ти спробуєш заспівати на них? — втративши надію, буркнув Джаспер.

І тієї миті, востаннє заперечливо здригнувшись, кільце луснуло.

Джаспер із Віланом попадали на підлогу, коли ланцюг проскочив крізь їхні руки. Один його кінець зник у стіні, а другий змусив обертатися руків’я лебідки.

— Ми зробили це! — вигукнув Джаспер, перекрикуючи лемент дзвонів, зненацька захоплений десь між збудженням і жахом. — Я прикрию тебе. Займися лебідкою.

Стрілець звів гвинтівку й притисся до оглядового віконця в кам’яній стіні, котре дозволяло побачити двір. Хлопець приготувався зустрітися з хаосом, коли все полетить під три чорти.

— То як довго нас змусять тут чекати? — поцікавився чоловік в оксамиті винного кольору. Вартові проігнорували його запитання, але інші гості, котрі разом з Інеж скупчилися біля входу, ремствували, висловлюючи своє незадоволення. — Я потрапив сюди за великі гроші, — продовжував він, — і про те, що я весь час тупцюватиму біля вхідних дверей, не йшлося.

Вартовий, що стояв найближче до них, занудним, монотонним голосом продекламував:

— Люди на контрольно-пропускному пункті зайняті іншими гостями. Щойно вони звільняться, вас проведуть назад крізь кільцеву стіну й затримають на пункті пропуску, поки вашу особу не буде встановлено.

— Затримають, — перекривив його оксамитовий чоловік. — Як злочинців!

Інеж слухала ці суперечки більшу частину години. Вона кинула швидкий погляд на внутрішній двір, котрий вів до брами в кільцевій стіні посольства. Якщо вона збиралася зробити так, щоб план спрацював, їй потрібно бути розумницею й залишатися спокійною. Якщо не зважати на те, що плану майже не було й вона аж ніяк не почувалася спокійно. Упевненість і оптимізм, які вона відчувала незадовго до цього, кудись випарувалися. Інеж чекала, перевіряючи очима натовп, а хвилини спливали. Коли годинник вибив три чверті, дівчина зрозуміла, що більше чекати не може. Вона мусить діяти просто зараз.

— З мене досить, — сказала Інеж голосно. — Ведіть нас до пропускного пункту або дозвольте йти.

— Вартові на пропускному пункті…

Інеж рушила вперед, стала попереду групи людей і сказала:

— Нас усіх уже нудить від цих відмовок. Проведіть нас крізь ворота й змиріться з цим.

— Тиша! — віддав команду охоронець. — Ви тут лише гості.

Дівчина штовхнула його пальцем у груди.

— То поводьтеся з нами, як із гостями, — сказала вона, щосили намагаючись наслідувати Ніну. — Я вимагаю, щоб мене негайно відвели до воріт, ти, велетенський білявий йолопе.

Вартовий схопив її за руку.

— Тобі так не терпиться до воріт? Ходімо. Ти не повернешся через них.

— Я лише…

Раптом у ротонді пролунав інший голос:

— Зупинися! Гей ти, я сказала, припини!

Інеж відчула запах її парфумів — лілії, вони пахли кремово й насичено, густим золотим ароматом. Дівчину ледь не знудило. Гелін Ван Уден, власниця й володарка «Звіринцю», «Будинку екзотики», де за відповідну ціну світ ставав твоїм, проштовхувалася крізь натовп.

Хіба вона не казала, що Цьоця Гелін любить справляти враження?

Вартовий налякано виструнчився, коли Гелін випхалася до нього.

— Мадам, вашу дівчину повернуть вам, коли закінчиться ніч. Її папери…

— Вона не моя дівчина, — відрубала Гелін, злосливо примруживши очі. Інеж застигла нерухомо, але навіть вона не могла зникнути, коли не було, куди йти. — Це Мара, права рука Каза Бреккера й одна з найбільш горезвісних бандиток Кеттердама.

Люди навкруги почали витріщатися на дівчину.

— Як ти насмілилася прийти сюди, удаючи жрицю мого будинку? — просичала Гелін. — Будинку, котрий одягав і годував тебе? І де ділася Аджала?

Інеж розтулила рот, але паніка всередині наростала, стискала горло, придушувала слова, перш ніж вони зривалися. Здавалося, язик занімів і перетворився на якийсь непотріб. Вона знову дивилася у вічі жінці, котра била її, знущалася з неї, спочатку купила її, а потім продавала знову й знову.

Гелін схопила дівчину за плечі й почала трясти.

— Де моя дівчина?

Інеж опустила погляд на пальці, котрі вгризалися в її плоть. На якусь мить повернувся увесь страх і вона насправді перетворилася на мару, на привид, котрий вилетів із тіла, яке завдавало їй лише болю. Ні Це тіло надавало їй сили. Тіло переносило її дахами Кеттердама, служило їй у битвах, тягло її шість поверхів угору темним, вкритим кіптявою комином.

Інеж ухопила Гелін за зап’ястя й різко крутонула праворуч. Жінка зойкнула, її коліна підкосилися, вартовий кинувся вперед, щоб упіймати її.

— Я кинула твою дівчину до крижаного рову, — прогарчала Інеж, ледь упізнаючи свій власний голос. Друга рука схопила Гелін за шию й стискала її. — І їй краще там, ніж із тобою.

Міцні руки смикнули дівчину, відриваючи її від жінки й відтягаючи назад.

Інеж задихалася, серце гупало. «Я могла б убити її, — думала дівчина. — Я відчувала її пульс під своїми долонями. Я мала б убити її».

Гелін звелася на ноги, скиглячи й покахикуючи, поки спостерігачі кинулися допомагати їй.

— Якщо вона тут, Бреккер теж мусить бути десь неподалік, — верескнула жінка.

Тієї ж миті, наче погоджуючись із нею, голосно й завзято задзеленькотіли дзвони Годинника Старійшин. Запала секунда приголомшеної бездіяльності. Потім ціла ротонда наче вибухнула подіями: вартові кинулися до своїх постів, командири вигукували накази.

Один із вартових, вочевидь капітан, сказав щось фієрданською. Інеж упізнала лише слово в'язниця. Він ухопився за шовк її мантії та закричав керчинською:

— Хто у твоїй команді? Яка ваша мета?

— Я не говоритиму, — відповіла Інеж.

— Ти навіть заспіваєш, якщо ми захочемо, — відрубав вартовий.

Гелін глибоко й низько засміялася від задоволення.

— Я побачу, як тебе повісять. І Бреккера теж.

— Міст закрито, — оголосив хтось. — Ніхто більше не вийде й не зайде на острів сьогодні.

Розлючені гості повернулися в пошуках когось, хто слухав би, вимагаючи пояснень.

Вартові потягли Інеж крізь внутрішній двір, повз витріщених роззяв і крізь ворота кільцевої стіни. Тим часом у повітрі лунав похоронний дзвін. Тепер вони не переймалися лагідністю й дипломатичністю.

— Я казала тобі, що ти знов одягнеш мої шовки, маленька рисе! — прокричала з внутрішнього двору Гелін. Ворота вже опускалися: згідно з Чорним Протоколом вартові мусили запечатати все. — Тебе повісять у них.

Ворота голосно затріснулися, але Інеж могла заприсягнутися, що досі чула, як регоче Гелін.

Ніна молилася, щоб її паніки не було помітно. Чи впізнав її Брум? Він виглядав достоту так само: довге золотаве волосся, котрого на скронях уже торкнулася сивина, витягнута щелепа з охайною борідкою, уніформа дрюскеле — сріблясто-чорна з прикрашеним срібною вовчою головою правим рукавом. Вона не бачила його вже понад рік, але ніколи б не змогла забути цього обличчя чи рішучої блакиті очей.