Вони дісталися правого боку колонади. Ніна миттєво зрозуміла, що Брум навмисно обвів її довкола двору. Може, він не хотів, щоб повія наближалася до священного місця. Ханжа.

— Куди ми йдемо? — поцікавилася дівчина.

— До скарбниці.

— Хочете улестити мене коштовностями?

— Не думаю, що таких дівчат, як ви, потрібно улещувати. Хіба не так?

Ніна засміялася.

— Гаразд, кожна дівчина любить увагу.

— Тоді саме це ви й отримаєте й так полоскочете нерви, що аж нудитиме.

Чи міг бути в скарбниці Бо Юл-Баюр? Каз гадав, що його триматимуть у найбезпечнішому місці Льодового Двору. Це міг бути палац, але з такою ж імовірністю могла бути й скарбниця. Чому б не тут? Це теж була кругла будівля, облицьована мерехтливим білим каменем, але скарбниця не мала ані вікон, ані вибагливих прикрас чи лусок дракона. Вона була схожою на гробницю. Замість звичайних вартових важкі двері охороняли двійко дрюскеле.

Раптово розуміння того, що вона робить, сповна навалилося на Ніну. Вона була наодинці з найсмертоноснішим чоловіком у Фієрді, чоловіком, котрий радо катував і вбив би її, якби знав, ким вона була насправді. За планом вона мала знайти когось, хто повідомив би їй інформацію про розташування Бо Юл-Баюра, а не пускати бісики наймогутнішому високопосадовцеві-дрюскеле на Білому острові. Її очі ретельно оглянули довколишні дерева й стежки, лабіринт із живоплоту, котрий притулився до східного боку скарбниці, прагнучи помітити, як рухається якась тінь, зрозуміти, що з нею є ще хтось, що її не покинули напризволяще. Каз заприсягся, що витягне її з цього острова, але його перший план розсипався на друзки — може, і з цим буде так само.

Солдати й оком не змигнули, коли Брум із Ніною пройшли повз них, лише акуратно відсалютували. Брум потягнув ланцюг у себе на шиї, з якого звисав дивний округлий диск. Чоловік торкнувся диском майже невидимої западини в стіні й покрутив його. Ніна уважно спостерігала за замком. Він може перевершити навіть уміння Каза Бреккера.

Склепінчастий, наче бочка, вхід виявився холодним і порожнім, освітленим тим самим дратівним світлом, що й камери гришників у в’язничному крилі. Жодних гасових ламп, жодних свічок. Нічого, чим могли б маніпулювати Верескуни чи Пекельники.

Ніна скосила очі.

— Де це ми?

— Стара скарбниця. Сховище перенесли багато років тому. А це приміщення перетворили на лабораторію.

Лабораторія. Слово зав’язалося холодним вузлом у Ніни під ребрами.

— Чому?

— А ви — маленька допитлива штучка.

«Я майже твого зросту», — подумала дівчина.

— Скарбниця мала гарне розташування й була в безпеці на Білому острові, то це місце було цілком логічним для такої споруди.

Хоча слова були невинні, вузол страху затягувався міцніше, тепер він перетворився на холодний кулак, котрий притискався до грудей. Ніна намагалася йти з Брумом у ногу вздовж склепінчастої зали, минаючи гладенькі білі двері, кожні з котрих мали невеличке скляне віконечко.

— Ось ми й прийшли, — оголосив Брум, зупинившись навпроти дверей, котрі були абсолютно ідентичними до всіх інших.

Ніна зазирнула крізь скляне віконце. Камера була така сама, як на горішньому поверсі в’язниці, але оглядова панель розташовувалася з іншого боку — велике дзеркало, що займало половину протилежної стіни. Усередині вона побачила молодого хлопця в заляпаній синій кефті, котрий невтомно бігав туди-сюди, бурмотів щось собі й дряпав руки. Його очі були порожніми, а волосся — прямим. Він мав такий само вигляд, як Нестор за кілька хвилин до смерті. «Гриші не хворіють», — подумала Ніна. Але це була зовсім інша хвороба.

— Він не здається надто загрозливим.

Брум став позаду неї. Його дихання торкнулося Ніниного вуха, коли чоловік сказав:

— О, повірте мені, він дійсно такий.

Нінина шкіра вкрилася сиротами, але дівчина змусила себе злегка притулитися до командира.

— Для чого він тут?

— Для майбутнього.

Ніна повернулася й поклала руки чоловікові на груди.

— А є ще хтось?

Він нетерпляче видихнув і повів дівчину до наступних дверей. Тут, скрутившись калачиком, лежала дівчина, заплутане волосся затуляло її обличчя. Вона була вбрана в брудну сорочку й мала вкриті синцями руки. Брум різко грюкнув у маленьке віконце, приголомшивши Ніну.

— Ворушися, — піддражнив Брум, але дівчина не рухалася. Чоловіків палець потягнувся до латунної кнопки, встановленої коло віконця. — Якщо ви справді хочете побачити шоу, я можу натиснути цю кнопку.

— А що вона робить?

— Прекрасні речі. Дивовижні, чесне слово.

Ніна гадала, що вона й так знає — кнопка якимось чином введе дівчині дозу юрди парем. Щоб розважити Ніну. Вона потягла Брума далі.

— Усе гаразд.

— Я гадав, ви хочете подивитися, як Гриша використовує свою силу.

— О, я хочу, але ця не здається надто веселою. Може, є хтось інший?

— Близько тридцяти.

Ніна здригнулася. Другу армію майже цілком знищили в Равканській громадянській війні. Вона не могла знести думки, що тут перебувало тридцять гришників.

— І всі вони в такому стані?

Він здвигнув плечима й поманив дівчину в коридор.

— Деякі трохи кращі, деякі — гірші. Якщо я знайду для вас когось живішого, яку винагороду отримаю?

— Легше продемонструвати її вам, — промуркотіла дівчина.

Ніна достатньо надивилася на опухлих із голоду, наляканих гришників. Їй потрібен був Юл-Баюр. Брум мусив знати, де того тримають. Скарбниця була майже безлюдною, усередині вони не бачили жодного вартового. Якщо їй вдасться завести Брума до порожнього коридору подалі від входу, де вартові його не почують… Чи варто їй катувати безсердечного дрюскеле? Чи змусить вона його заговорити? Вона гадала, що спроможна на це. Ніна могла б щільно защипнути його ніс і натиснути на гортань. Марно намагаючись вдихнути кілька хвилин, чоловік пом’якшає.

— Чому б нам не знайти тиху місцину? — запропонувала Ніна.

Брум причепурився, груди його нап’ялися.

— Ось туди, дірре, — показав він, скориставшись каельським словом, яким називають коханих.

Командир повів дівчину до безлюдної зали, відмикаючи двері своїм округлим ключем.

— Це має спрацювати, — сказав він, кланяючись, — трохи приватності й трохи принадності.

Ніна підморгнула й рушила повз нього. Вона очікувала, що там буде якийсь кабінет або скромна кімнатка вартових. Але всередині не виявилося ані стола, ані розкладачки. Кімната була абсолютно порожньою, якщо не зважати на водостік у центрі підлоги.

Вона повернулася якраз вчасно, щоб помітити, як зачиняються двері камери.

— Ні! — закричала дівчина, дряпаючи руками поверхню дверей. Ручки на них не було.

Обличчя Брума з’явилося у віконечку. Вираз воно мало самовпевнений, а очі були холодними.

— Може, я й перебільшив щодо принадності, але приватності тут удосталь, Ніно.

Дівчина відсахнулася.

— Так тебе звати, чи не так? — сказав чоловік. — Ти справді думала, що я не впізнаю тебе? Я пам’ятаю твоє вперте маленьке личко ще з торговельного корабля, і в нас є досьє на кожного активного равканського Гришу. Я поклав собі за мету вивчити їх усі — навіть якщо декого з них, як я сподівався, проковтнуло море.

Ніна підвела руки.

— Ну ж бо, — сказав командир. — Розчави мої очі в орбітах. Розірви серце в моїх грудях. Ці двері не відчиняться, і, поки ти змінюватимеш мій пульс, я натисну кнопку. — Дівчина не могла бачити латунну кнопку, але могла уявити, як тягнеться до неї палець. — Знаєш, що вона робить? Ти бачила ефект від юрди парем. А хочеш ще й відчути його? Вона ефективно працює у вигляді порошку, але у вигляді газу — навіть краще.

Ніна завмерла.

— Розумничка! — Від його усмішки волосся на руках ставало дибки. «Я не благатиму», — казала Ніна собі. Але знала, що буде. Щойно наркотик опиниться в її тілі, вона вже не зможе зупинити його. Дівчина вдихнула чисте повітря. Даремний жест, навіть дитячий, але вона мала намір затамувати подих на так довго, як тільки зможе.