Останнього разу, коли вона перебувала в компанії Ярла Брума, він пихато дивився на Матаяса і його побратимів-дрюскеле в трюмі корабля. Матаяс. Чи бачив він Брума, свого старого наставника, котрий був живим і розмовляв із Ніною? Чи спостерігав він за ними просто зараз? Вона подолала бажання ретельно оглянути натовп у пошуках бодай якого сліду його чи Каза.

Знову ж таки, у трюмі корабля було темно, а вона була однією з групи в’язнів — наляканих і спраглих. Тепер Ніна чиста й пахне парфумами. Її волосся має інший колір, а шкіру вкриває пудра. Дівчина раптом відчула вдячність за свій абсурдний костюм. Зрештою, Брум був лише чоловіком. Хотілося б сподіватися, що Інеж мала рацію й він бачитиме лише рудоволосу каелянку з дуже глибоким вирізом на сукні.

Ніна зробила глибокий реверанс і подивилася на Брума крізь вії.

— Дуже приємно.

Він окинув поглядом її фігуру.

— Може бути. Ви з «Будинку екзотики», чи не так? Кеп є ном?

— Номме Фіанна, — відізвалася вона каельською. Чи перевіряв він її? — Але ви можете мене називати так, як забажаєте.

— Я гадав, що каелянки зі «Звіринцю» носять червоні мантії кобилок.

Ніна надула губи.

— Наша новоземка наступила на неї й порвала мені пруг. Думаю, вона навмисне так зробила.

— Проклята дівка. Знайдімо її й покараймо?

Ніна стримала смішок.

— Як ви збираєтеся це зробити?

— Кажуть, що покарання має відповідати злочину, але мені здається, що воно повинне підлаштовуватися під злочинця. Якби ви були моєю полоненою, я б зробив усе, щоб вивчити, що вам подобається чи не подобається. І, звісно ж, ваші страхи.

— Я безстрашна, — відповіла Ніна, підморгуючи.

— Справді? Це інтригує. Ми, фієрданці, високо цінуємо хоробрість. Як вам подобається наша країна?

— Магічне місце, — виголосила дівчина. Особливо, якщо тобі подобається крига й ще більше криги. Вона розлютилася. Якщо він знає, хто вона така, то вона теж може дізнатися просто зараз. А якщо не знає, що ж, тоді їй досі потрібно з’ясувати, де тримають Бо Юл-Баюра. І як приємно буде видурити інформацію в легендарного Ярла Брума. Вона нахилилася ближче.

— А знаєте, куди б я дійсно хотіла навідатися?

Він відповів таким самим змовницьким тоном:

— Я волів би дізнатися всі ваші секрети.

— До Равки.

Губи дрюскеле скривилися.

— До Равки? Це країна богохульства й варварства.

— Так, але побачити Гришу? Уявляєте, як це лоскоче нерви?

— Можу запевнити вас, нерви це не лоскоче.

— Ви кажете так лише тому, що носите знак вовка. Це означає, що ви… дрюскеле, так? — поцікавилася Ніна, вдаючи, що фієрданське слово дається їй непросто.

— Я їхній командир.

Ніна вибалушила очі.

— Тоді ви, мабуть, подолали в боротьбі багатьох гришників.

— Не дуже є чим пишатися в битві з такими потворами. Я краще схрестив би зброю з тисячею чесних чоловіків, ніж з однією з цих віроломних відьом із неприродною силою.

«І коли ви приходите зі своїми магазинними гвинтівками й танками, які направляєте на дітей і безпомічні села, чому б нам не застосовувати зброю, яку ми маємо?» Ніна сильно прикусила зсередини щоку.

— У Керчі теж є Гриші, хіба ні? — поцікавився Брум.

— Що ж, я чула про них, але ніколи не бачила у «Звіринці» чи Бочці. Принаймні не знаю про це. — Чи варто їй ризикнути й пригадати юрду парем? Звідки дівчина, за яку вона себе видавала, могла мати такі знання? Вона нахилилася до Брума, склала губи в нечестиву, злегка винувату посмішку і, сподіваючись, що виглядає спраглою до збудливих емоцій, а не до інформації, сказала:

— Я знаю, що вони огидні, але… у мене від них мороз по шкірі. Я чула, що їхня сила не має меж.

— Що ж, — гмикнув дрюскеле.

Ніна бачила, як він сперечається сам із собою. Краще вдати стратегічний відступ. Вона знизала плечима.

— Але, напевно, це не та територія, де ви експерт. — Дівчина кинула погляд за плече Брума й зустрілася очима з молодим шляхтичем у блідо-сірому шовку.

— Ви хотіли б побачити Гришу сьогодні?

Її погляд повернувся до Брума. Усе, що мені потрібно, це дзеркало. Чи тримав він десь полонених гришників? Що вона хотіла, так це почути все про Бо Юл-Баюра і юрду парем, але це могло стати гарним початком. І якщо вона зможе залишити Брума на самоті…

Ніна штуркнула командира в груди.

— Ви вихваляєтеся.

— Ваша господиня помітить, якщо ви зникнете?

— Саме для цього ми тут, чи не так? Щоб зникати.

Чоловік простягнув їй свою руку.

— То чому б нам не?..

Вона всміхнулася й узяла його під руку. Він ласкаво поплескав її по долоні.

— Гарна дівчинка.

Ніну ледь не знудило. «Може, я зроблю з тебе імпотента», — подумала вона похмуро, поки чоловік вів її з танцювальної зали крізь кількаярусний ліс крижаних скульптур: вовк тримає в щелепах подвійного орла, що заходиться криком, змія скрутилася довкола ведмедя.

— Як… примітивно, — пробурмотіла дівчина.

Брум фиркнув і знову поплескав її долоню.

— Ми — культура воїнів.

«Чи справді буде так жахливо, якщо я вб’ю його просто зараз? — роздумувала дівчина, поки вони шпацирували. — Зробити це схожим на серцевий напад? Залишити його тут на морозі?» Утім, вона могла ще трохи почекати, перш ніж Ярл Брум скрутиться в неї в ногах, якщо це дозволить приховати юрду парем від решти світу.

До того ж, якщо Бо Юл-Баюр перебував на цьому забутому святими острові, Брум був єдиним, хто міг відвести її туди. Вартові біля дверей танцювальної зали дозволили їм іти далі, ледве помітно звівши брови й гигикаючи.

Прямо попереду них Ніна помітила величезне сріблясте дерево в центрі округлого внутрішнього двору. Його гілки простяглися над камінням іскристим балдахіном.

«Священний ясен», — збагнула дівчина. Отже, вони мають бути в самісінькому центрі острова. Внутрішній двір з обох боків був оточений аркоподібною колонадою. Якщо креслення Матаяса й Вілана були правильними, у будівлі позаду дерева розташовувалася скарбниця.

Замість того щоб перетнути двір, Брум повернув ліворуч до доріжки, котра тулилася до боку колонади. І він, і дівчина помітили групу людей у чорних пальтах із каптурами, котрі рухалися в напрямку дерева.

— Це хто? — запитала Ніна, хоча й гадала, що знає відповідь.

— Дрюскеле.

— Вам не потрібно бути разом із ними?

— Це церемонія для молодих братів, яких вітають старші, але не капітан чи офіцери.

— Ви теж її проходили?

— Кожного дрюскеле в історії вводять до ордену однією й тією самою церемонією, відколи Джел миропомазав першого з нас.

Ніна змусила себе не закочувати очі. «Точно, гігантське рясне джерело вибрало якогось хлопця, щоб полював на невинних людей і вбивав їх. Звучить правдоподібно».

— Так ми святкуємо Грінґкеллу, — вів далі Брум. — І щороку, якщо з’являються достойні новачки, дрюскеле збираються біля священного ясена, де можуть іще раз почути Голос Господа.

«Джел каже, що ви — фанатики, п’яні від власної моці. Повертайтеся наступного року».

— Люди забули, що це свята ніч, — бурмотів Брум. — Вони приходять сюди, щоб випивати, танцювати й займатися блудом.

Ніна мусила прикусити язика. Зважаючи на Брумову цікавість до її декольте, вона сумнівалася, що його думки відзначалися святістю.

— Хіба це так погано? — поцікавилася вона, дражнячи його.

Командир всміхнувся й стиснув її руку.

— Лише якщо робити це непомірковано.

— Поміркованість — не моя особлива прикмета.

— Бачу, — промуркотів чоловік. — Мені подобається, який вигляд мають жінки, котрі насолоджуються собою.

«Я б насолодилася, повільно задушивши тебе», — подумала Ніна, коли Брум пробігся пальцями по її руці.

Дивлячись на Брума, дівчина зрозуміла, що не можна звинувачувати його лише в тому, що він робив із її народом; із Матаясом він обійшовся так само. Узяв хороброго бідного хлопчину й нагодував його ненавистю. Він затулив рота Матаясовій совісті упередженістю й обіцянками почути божественний голос, котрий був, імовірно, не більш ніж вітром, що грався гілками старого дерева.