Дрюскеле навколо жорстоко й злодійкувато заіржали.

Ларс смикнув батіг значно сильніше, канати вкоротилися, змушуючи Ніну, Матаяса й Кувея шкандибати за ним незграбною колоною.

— Ти досі молишся нашому богові, Гелваре? — поцікавився Ларс, коли вони зупинилися біля священного дерева. — Як гадаєш, Джел чує скиглення чоловіків, котрі дозволили гришникам розбестити себе? Ти гадаєш…

Раптом пролунав різкий тваринний крик. Ніні й іншим знадобилася довга мить, щоб зрозуміти, що його видав Ларс. Він розтулив рота, і кров потекла по підборіддю на блискучі срібні ґудзики уніформи. Його руки відпустили батіг, і дрюскеле в каптурі, котрий стояв поруч, кинувся вперед, щоб упіймати знаряддя.

Від підніжжя священного дерева долинуло різке «клац-клац-клац». Ніна впізнала цей звук — вона вже чула його на північному шляху перед тим, як вони влаштували засідку на в’язничний фургон. Коли вони повалили дерево. Ясен скрипів і стогнав. Давне коріння почало скручуватися.

— Неж! — заволав один із дрюскеле.

Усі вони стояли, роззявивши роти й вирячившись на уражене дерево.

— Неж! — заголосив іще хтось.

Ясен похилився. Він був занадто великим, щоб упасти від самого лише соляного концентрату, але коли дерево зігнулося, із широко роззявленої чорної дірки під ним почувся глухий гуркіт.

Дрюскеле приходили сюди, щоб почути голос свого бога. І зараз він заговорив.

— Трохи вжалить, — сказав дрюскеле, котрий тримав батога. Голос він мав скрипучий і знайомий, а його руки були вбрані в рукавички. — Але якщо ми житимемо, ви мені потім подякуєте. — Його каптур сповз із голови, і Каз Бреккер подивився на бранців. Приголомшені дрюскеле здійняли гвинтівки.

— Не лускайте балін, поки не опуститеся на саме дно, — гукнув Каз. Потім він схопив Кувея й стрибнув разом із ним у чорну пельку під коріннями дерева.

Ніна скрикнула, коли канат потягнув уперед її тіло. Вона шкрябала руками по камінню, намагаючись знайти опору. Останнім, що дівчина побачила, був Матаяс, котрий падав у дірку слідом за нею. Вона почула постріли револьверів, а потім упала в темряву, у холод, у горло Джела, у суцільне ніщо.

Каз вирішив спробувати підслухати Матаяса й Брума в танцювальній залі, але він не хотів зводити з Ніни очей, коли навколо було стільки дрюскеле. Він спекулював Матаясовими почуттями до дівчини, але ці диваки завжди йому подобалися. Справжній ризик був в іншому: чи зможе хтось такий чесний, як Матаяс, переконливо брехати своєму наставникові в обличчя. Без сумніву, фієрданець мав приховані таланти.

Каз пішов слідом за Ніною й Брумом, перетнувши майданчик біля скарбниці. Потім він заховався за льодяною скульптурою й зосередився на своєму жалюгідному завданні — потрібно було повернути на світ божий пакети з Вілановими кореневими бомбами, котрі він проковтнув перед тим, як вони влаштували засідку на в’язничний фургон. Він мусив витягати їх нагору щогодини разом із мішечком хлорних бульбашок і додатковим набором відмикачок, які запхав до стравоходу на випадок, якщо станеться щось непередбачуване, — щоб випадково не перетравити все. Це було неприємно. Цієї витівки він навчився в одного фокусника зі Східної Клепки, котрий роками показував, як дихає вогнем, поки випадково не отруївся, проковтнувши керосин.

Коли Каз упорався, він дозволив собі перевірити периметр скарбниці, дах, вхід, але так сталося, що там не виявилося для нього роботи. Тож залишалося тільки ховатися, бути напоготові й хвилюватися про всі речі, котрі могли піти не так. Він згадав, як Інеж стояла на даху посольства й аж палахкотіла новим запалом, котрого він не розумів, але який міг упізнати, — мета. «Я заберу свою частку й піду з Покидьків». Раніше, коли вона казала, що залишить Кеттердам, він ніколи не вірив. Цього разу все було інакше.

Бреккер ховався в затінку західної колонади, коли дзвони почали вигравати Чорний Протокол. Над островом, струшуючи повітря, пролунав передзвін Годинника Старійшин. З вартових веж яскравою повінню линуло світло. Дрюскеле навколо ясена забули про свої ритуали й почали вигукувати накази, з веж потекла ціла ріка вартових, готових обшукати острів. Він чекав, рахуючи хвилини, але ані Ніни, ані Матаяса досі не було видно. «Вони в біді, — подумав Каз. — Або ти смертельно помилявся щодо Матаяса й тепер заплатиш за всі свої жарти про дерево, що базікає».

Йому варто було б зазирнути до скарбниці, але для цього потрібне було якесь прикриття, поки він зламає той незбагненний замок, а навколо було повно дрюскеле.

Аж раптом Бреккер побачив, як Ніна, Матаяс і людина, котра, за його припущенням, мала бути Бо Юл-Баюром, біжать від скарбниці. Він уже збирався гукнути їх, коли пролунав вибух і все навколо полетіло під три чорти.

«Вони підірвали лабораторію, — подумав Каз, коли навколо нього почали падати уламки. — Я точно не казав їм підривати лабораторію».

Усе решта було чистісінькою імпровізацією, і для пояснень не залишилося часу. Бреккер устиг лише сказати Матаясові, що вони зустрінуться біля ясена, коли задзвенить Чорний Протокол. Він подумав, що мав би знайти час, щоб пояснити все краще, перш ніж вони всі полетять у темряву. Тепер залишалося тільки сподіватися, що друзі не запанікують і що десь там, унизу, причаїлася й чекає Казова фортуна.

Падіння здавалося неймовірно довгим. Каз сподівався, що шуанський хлопчина, у котрого він учепився, виявиться на подив юним Бо Юл-Баюром, а не просто якимось безпомічним в’язнем, якого Ніна з Матаясом вирішили звільнити. Він запхав диск хлопцеві до рота, коли вони пішли на дно, і сам розчавив його власними пальцями. Каз струсонув батіг, послабляючи всі канати, і почув, як закричали інші, коли жили втягнулися. Принаймні вони не підуть під воду зв’язаними. Каз чекав так довго, як лише наважився, перед тим, як прокусити власний балін. Коли хлопець хлюпнувся в крижану воду, навіть злякався, що серце може зупинитися.

Він точно не знав, чого очікував, але сила річки була жахливою, течія — швидкою й невтримною, як лавина. Шум залишався нестерпним навіть під водою, але разом зі страхом прийшло й запаморочливе переконання. Він не помилявся.

Голос Бога. У легендах завжди була дещиця правди. Каз витратив достатньо часу, зводячи свій власний міф, тому точно знав це. Він розмірковував, звідки береться вода для фонтану й крижаного рову й чому річна ущелина була такою глибокою й широкою. Тієї миті, коли Ніна описала ритуал дрюскеле, він здогадався: фієрданська твердиня була збудована навколо джерела, а не навколо велетенського дерева. Джел — невичерпне джерело, котре живить моря, дощі й корені священного дерева.

Вода має голос. Це знав кожен канальний щур, кожен, хто хоч раз спав під мостом чи перевертався разом із човном у зимовий шторм — вода може розмовляти голосом коханки, давно загубленого брата, навіть бога. Це був ключ, і щойно Каз упізнав його, здалося, що хтось поклав на Льодовий Двір і його функціонування ідеально точне креслення. Якщо Каз не помилявся, Джел понесе їх аж до ущелини. Якщо припустити, що вони не потонуть.

А це була дуже реальна можливість. Балін лише забезпечував повітрям, котрого вистачало на десять хвилин, максимум на дванадцять, якщо залишатися спокійним, а Бреккер сумнівався, що це їм вдасться. Його власне серце гупало, як молоток, а легені вже здавалися набряклими. Тіло млявішало й боліло від холодної річкової води, до того ж навколо була непроглядна темрява. Поруч не було нічого, лише глухе ревіння води й нудотне відчуття від перекидань.

Каз не знав точно, яку швидкість має вода, але він до дідька добре знав, що числа десь близько. Числа завжди були його союзниками — шанси, прибутки, види ставок. Але зараз він мав би покладатися на щось більше. «Якому богові ти служиш?» — питала в нього Інеж. «Будь-якому, котрий запропонує мені гарну винагороду». Удачливі люди не закінчують життя, надриваючи дупу в чайнику під крижаним ровом на ворожій території.