Що чекає на них, якщо вони дістануться до ущелини? Хто чекатиме. Джасперові й Віланові вдалося активувати Чорний Протокол. Та чи вдалося їм зробити все інше? Чи побачить він Інеж на тому боці?

Вижити. Вижити. Вижити. Саме таким чином він проживав своє життя, від миті до миті, вдих за вдихом від того жахливого ранку, коли прокинувся, щоб дізнатися, що Джорді досі мертвий, а він досі живісінький.

Каз перекидався в темряві. Він змерз більше, ніж будь-коли. Думав про руку Інеж на своїй щоці. Його свідомість смикнулася у відповідь на дотик, збунтувалася від зніяковілості. Це було страшно, огидно і — серед усіх цих протестів — бажано, це прагнення причаїлося й було з ним досі, надія, що дівчина знову торкнеться його.

Коли Казові було чотирнадцять, він зібрав банду для пограбування банку, котрий допоміг Герцунові ошукати його й Джорді. Його команда забралася геть із п’ятдесятьма тисячами крюґе, але він зламав ногу, зістрибнувши з даху. Кістка зрослася неправильно, і відтоді він завжди кульгав. Каз знайшов собі Творця, котрий виготовив для нього ціпок. Це стало декларацією. У нього не було жодної не поламаної кісточки, жодна його кістка не зрослася правильно, і не було такої, котра не зміцніла через поламаність. Ціпок став частиною міфу, який Бреккер збудував. Ніхто не знав, ким він був. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Він став Казом Бреккером — калікою й самовпевненим чоловіком, виродком Бочки.

Рукавички були єдиною поступкою слабкості. З тієї ночі, яку він провів серед тіл, а потім пливучи з Баржі Женця, він не міг знести відчуття шкіри на шкірі. Йому було болісно й огидно. І це стало єдиним шматком його минулого, з котрого Каз не зміг зробити щось небезпечне.

Балін почав пінитися на губах. Вода просочувалася всередину. Як далеко занесла їх річка? Як далеко їм лишилося йти? Він досі тримав однією рукою Юл-Баюра за комір. Шуанський хлопчик був меншим за Каза; можна було сподіватися, що він мав удосталь повітря.

Яскраві блискавки спогадів спалахували в Казовій пам’яті. Горнятко гарячого шоколаду в його руках із рукавичками без пальців; Джорді застерігає його не пити, поки трохи не охолоне. Чорнила висихають на сторінці, коли він підписує документи «Воронячого клубу». Він уперше побачив Інеж у «Звіринці» в багряному шовку, з підфарбованими сурмою очима. Ніж із кістяним руків’ям, який він їй дав. Схлипування, які лунали з-за дверей її кімнати в Рейці тієї ночі, коли вона вперше вбила. Ридання він проігнорував. Каз пам’ятав, як вона іноді вмощувалася на виступі його віконця на горищі протягом першого року, коли він привів її до Покидьків. Вона годувала воронів, котрі збиралися на даху.

— Ти не мусиш товаришувати з воронами, — казав він їй.

— Чому ні? — цікавилася Інеж.

Він підвів погляд від столу, щоб відповісти, але, хай би що він там збирався казати, воно зникло з його язика.

Сонце визирнуло на хвилинку, і Інеж повернулася до нього лицем. Її очі були заплющені, а чорні, як смола, вії тріпотіли над щоками. Вітер із гавані роздмухав її чорне волосся, і на мить Каз знову став хлопчиком, який вірив, що в цьому світі є магія.

— Чому ні? — знову повторила вона, не розплющуючи очей.

Він бовкнув перше, що спало на думку:

— У них погані манери.

— Як і в тебе, Казе. — Інеж засміялася і, якби він міг зібрати цей сміх у пляшечку й напиватися ним щоночі, Каз неодмінно так і зробив би. Це нажахало його.

Бреккер востаннє вдихнув, і балін розчинився, а вода потрапила всередину. Він скосив очі серед бурхливої течії, сподіваючись розгледіти якийсь слід природного світла. Річка кинула його на стіну тунелю. Тиск у грудях наростав. «Я сильніший, ніж це, — казав він собі. — Моя воля витриваліша». Але у вухах уже лунав сміх Джорді: «Ні, маленький братику. Ніхто не сильніший. Ти обдурював смерть безліч разів. Жадібність може змусити тебе торгуватися, але смерть не служить людям».

Каз ледь не втопився тієї ночі в гавані, важко брикаючись у темряві, тримаючись на поверхні завдяки тілу Джорді. А зараз не було нікого й нічого, що тримало б його. Бреккер спробував думати про свого брата, про помсту, про Пекку Роллінза, прив’язаного до стільця в будинку на Зельверстрат із запханими до горла торговими замовленнями, а Каз примушує його промовити ім’я Джорді. Але міг думати лише про Інеж. Вона має жити. Вона має змогти вибратися з Льодового Двору. А якщо вона не зможе, то він мусить жити, щоб урятувати її.

Біль у легенях був нестерпний. Він мусив сказати їй… Що? Що вона красуня, і хоробра, і краща за те, на що він заслуговує. Що він був скручений, згорблений, недоладний, але не настільки поламаний, щоб не зібрати себе докупи й не мати вигляд чоловіка, котрий підходить їй. Що, сам того не помічаючи, він почав покладатися на неї, шукати її, потребувати її присутності. Він мав подякувати їй за той новий капелюх.

Вода тиснула на його груди, незважаючи на стиснені губи. «Я не буду», — пообіцяв він. Але врешті-решт Каз розімкнув уста, і вода полинула всередину.

Серце Інеж вистукувало в ребрах чечітку. Коли злітаєш у повітрі на гойдалках, буває така мить: ти вже зістрибнув з однієї і тягнешся до іншої, і розумієш, що зробив помилку, і більше не почуваєшся невагомим, ти просто падаєш.

Вартові штовхнули її спиною на тюремні ґрати. Тепер тут було значно більше охорони, значно більше націлених на неї пістолів, аніж тоді, коли дівчина вперше минала цей внутрішній дворик, коли вона вийшла з тюремного фургона разом із рештою команди. Вони пройшли крізь вовчу пащу, піднялися сходами й потягли її доріжкою до коридору з гігантською скляною огорожею. Тоді Ніна переклала їй напис «Фієрданська міць». Інеж самовдоволено всміхалася, коли йшла тут уперше, глипаючи на танки й зброю, не спускаючи одного ока з Каза, а другого — з протилежного коридору. Міркувала, що це за люди, котрі потребують демонструвати свою силу безпомічним бранцям у кайданах.

Вартові рухалися надто швидко. Удруге цієї ночі Інеж спіткнулася.

— Рухайся, — гаркнув керчинською охоронець, тягнучи її вперед.

— Ви йдете занадто швидко.

Він грубо смикнув її за руку.

— Припини завалюватися.

— Не бажаєш зустрітися з нашими інквізиторами? — уїдливо поцікавився інший. — Вони швидко тебе розбалакають.

— Але ти вже не будеш такою гарненькою після їхніх забавок.

Вони зареготали, а в животі Інеж щось перевернулося. Вона знала, що чоловіки розмовляють керчинською, аби бути впевненими, що вона все розуміє.

Дівчина подумала, що могла б упоратися з ними, незважаючи на те, що вартові мали зброю, а в неї не було ножів. Її руки були зв’язані, але вони досі гадали, що тримають у своїх лапах збезчещену повію. Гелін назвала її бандиткою, та для них вона була лише маленькою злодійкою в шматку пурпурового шовку.

Тієї миті, коли Інеж подумувала, яких заходів ужити, вона почула чиїсь кроки, що наближалися до них. Побачила силуети ще двох чоловіків у формі, котрі йшли в їхньому напрямку. Чи впорається вона самостійно з чотирма вартовими? Інеж не була певна, але знала, що, тільки-но коридор залишиться позаду, шансів у неї не буде.

Дівчина ще раз глипнула на стяг у скляній загорожі. Зараз або ніколи.

Вона зачепилася ногою за щиколотку вартового ліворуч від себе. Чоловік похилився вперед, а Інеж рвучко простягнула руку, ламаючи йому носа.

Інший звів зброю.

— Ти заплатиш за це!

— Ви не застрелите мене. Вам потрібна інформація.

— Я можу вистрілити тобі в ногу, — глумився чоловік, нахиляючи гвинтівку.

За мить він гепнувся на землю, а зі спини в нього стирчала пара понівечених ножиць. Солдат, що стояв позаду нього, привітно помахав рукою.