Першим, що я усвідомив із прочитаного, було те, що питання про запобігання війни уже не стоїть. Війна стала невідворотною, як прихід Різдва: за словами Скаддера, це було вирішено ще в лютому 1912 року. Приводом до початку війни мав стати не хто інший, як Каролідес. Його вбивство було намічено на чотирнадцяте червня — дату, яка відстояла від цього травневого ранку на два тижні і чотири дні. Із записів Скаддера я також зрозумів, що вже ніщо на світі не зможе зупинити вбивць. Оповідки про епірську варту, готову здерти шкуру хоч із самого чорта, виявилися пустим блефом.

Крім того, я дізнався, що ця війна має стати для Британії цілковитою несподіванкою. Смерть Каролідеса призведе до хаосу на Балканах, у який відразу ж утрутиться Відень зі своїм ультиматумом. Росії це не сподобається; відбудеться обмін дипломатичними шпильками. Берлін спробує грати роль миротворця і лити масло на розбурхані хвилі, але раптом і сам знайде підхожий привід для сварки, скористається ним і вже через п’ять годин нападе на Британію. Такий був задум, і йому не можна було відмовити у витонченості. Медоточиві промови і зрадницький удар у темряві. Поки ми будемо базікати про добру волю і мирні наміри кайзера, наші узбережжя будуть таємно оточені мінними загородженнями, а підводні човни стануть на бойове чергування біля гаваней, вистежуючи наші лінкори.

Але все це залежало від найважливішої обставини — від події, наміченої на п’ятнадцяте червня. Я ніколи б до цього не додумався, якби одного разу у своїх мандрах не познайомився з одним французьким штаб-офіцером, який повертався із Західної Африки і розповів мені чимало цікавого. За його словами, попри всю ту нісенітницю, що проголошується з трибуни парламенту, альянс між Францією і Британією дійсно існує, і час від часу обидва генеральних штаби зустрічаються і планують спільні дії на випадок війни. Так от, у червні до Лондона мала приїхати велика птиця з Парижа, і метою її візиту було не що інше, як диспозиція британського флоту в разі мобілізації. Принаймні, так я зрозумів з його розповіді; у будь-якому разі, мова йшла про документ надзвичайної важливості і секретності.

Але п’ятнадцятого червня до Лондона збиралися прибути й інші гості — поки я міг тільки здогадуватися, хто вони такі. Скаддер обмежився тим, що назвав їх збірним ім’ям «Чорний Камінь». Вони представляли аж ніяк не союзників, а наших смертельних ворогів, і інформація, призначена для Франції, мала дістатися їм. А інформація ця, як ви розумієте, одним-двома тижнями пізніше мала обернутися корабельними гарматами і стрімкими торпедами, з бездоганною точністю націленими на англійські кораблі під покровом літньої ночі.

Ось який вигляд мала історія, яку мені вдалося розшифрувати в задній кімнаті сільського заїжджого двору, біля вікна з видом на капустяні грядки. І саме вона не давала мені спокою, поки я мчав у потужному туристичному автомобілі, перетинаючи одну гірську долину за одною.

Моїм першим бажанням було написати прем’єр-міністру, але, трохи поміркувавши, я зрозумів, що це не принесе ніякої користі. Хто повірить у такі вигадки? Я мусив надати якийсь знак, переконливий доказ — але про те, що це може бути, не мав жодного уявлення. До того ж я був змушений безупинно рухатися і змінювати укриття, щоб бути готовим діяти у призначений термін, а це було не так просто, враховуючи, що за мною полювала вся поліція Британських островів, а гончаки «Чорного Каменя» швидко й безшумно мчали по моєму сліду.

У своїй подорожі я не мав певної мети, але тримав курс за сонцем на схід, оскільки якби поїхав на північ, то опинився би в краю вугільних шахт і промислових міст. Незабаром пустища скінчилися, і я перетнув широку долину, укриту річковими наносами. Я проїхав кілька миль уздовж кам’яної стіни, що захищала старовинний парк, і нарешті у просвіті між стовбурами побачив великий замок. Повз проносилися села з будинками під солом’яними дахами, тихі струмки в низинах, сади з глодом і жовтим рокитником у пишному весняному цвіті. Усюди було так мирно і спокійно, що я насилу міг повірити в те, що хтось женеться за мною по п’ятах, аби відняти у мене життя, — не кажучи про те, що за якийсь місяць, якщо мені не посміхнеться фантастична удача, тисячі синів Англії назавжди залишаться лежати в англійських полях.

Близько полудня я в’їхав у село, що складалося з безладно розсипаних по обидва боки дороги будиночків, маючи намір ненадовго затриматися і перекусити. Дорогою мені трапилася на очі будівля пошти: на її східцях стояли начальниця телеграфної контори і місцевий полісмен, занурені у вивчення якоїсь телеграми. Побачивши мене, обидва стрепенулися; поліцейський рушив мені назустріч, підняв руку і закричав, наказуючи зупинитися.

Я ледь не склеїв дурня, підкорившись його наказу. Тільки в останній момент я зрозумів, що телеграма могла стосуватися моєї персони, а це означало, що мої друзі на заїжджому дворі прийшли до взаєморозуміння і об’єдналися в гарячому бажанні мене побачити. Їм нічого не варто було розіслати опис моєї зовнішності та викраденого мною автомобіля по тридцяти навколишніх селах, через які я міг проїхати. Тому я відпустив педаль гальма — і вчасно. Поліцейський учепився в дверцята машини, але відразу ж відлетів на узбіччя, отримавши хук моєю лівою.

Я зрозумів, що головні дороги для мене під забороною, і звернув на перший-ліпший путівець. Але рухатися по путівцях без карти непросто — можна випадково потрапити у глухий кут або заїхати на якусь самотню ферму, звалитися у качиний ставок або врізатися у стайню. Таких затримок я дозволити собі не міг. До того ж я почав розуміти, яку дурість зробив, викравши автомобіль. Ця здоровенна зелена бестія стала прикметою, що дозволяла легко відшукати мене на всьому просторі Шотландії. Якби я кинув машину і пішов пішки, її знайшли б за якихось пару годин, і гонитва закінчилася б, навіть не розпочавшись.

Насамперед мені потрібно було дістатися найбезлюдніших місць. Незабаром я виявив одне із них, піднявшись уздовж притоки якоїсь широкої річки і в’їхавши в долину між крутих пагорбів. Звивиста дорога тяглася до перевалу, що виднівся вдалині. Тут дійсно не було ані душі, але дорога могла відвести мене занадто далеко на північ, тому я звернув на схід і покотив розбитим путівцем, поки не натрапив на двоколійну залізничну магістраль. Далеко внизу я побачив ще одну досить широку долину, і мені спало на думку, що на її протилежному боці я, можливо, знайду якийсь самітній заїжджий двір для ночівлі. Наближався вечір, і я був страшенно голодний, оскільки від самого ранку нічого не їв, крім кількох булочок, куплених з візка вуличного торговця.

Тієї ж миті я почув знайомий гул. І що б ви думали? — удалині знову з’явився чортів аероплан, що летів над самою землею приблизно за десять миль південніше. Він стрімко наближався до мене.

У мене вистачило розуму збагнути, що посеред пустки я буду відмінною мішенню для тих, хто перебуває в аероплані, і що моїм єдиним шансом було сховатися під кронами дерев у глибині долини. Я блискавкою помчав униз по схилу, щоразу крутячи головою, аби не випустити з уваги клятий літальний апарат. Незабаром я опинився на дорозі, яка вилася між живоплотами, а далі пірнала у глибоку балку, утворену руслом річки. Потім почалася ділянка, густо заросла великими деревами, і я скинув швидкість.

Зненацька ліворуч почувся сигнал іншого автомобіля, і я зрозумів, на свій жах, що ось-ось порівняюся з воротами, через які приватна дорога виходила на шосе. Мій клаксон видав несамовитий рев, але було занадто пізно. Я вдарив по гальмах, але швидкість була дуже велика, а попереду, навперейми моїй машині, на дорогу викотився інший автомобіль. Ще секунда — і ми б зіткнулися, тому я зробив єдине, що міг: різко звернув у живопліт праворуч, сподіваючись, що за ним виявиться луг або, принаймні, який-небудь чагарник.

Але я помилився. Мій автомобіль пронісся крізь огорожу, як ніж крізь масло, і відразу ж клюнув капотом. Усередині в мене похололо. Зрозумівши, що зараз станеться, я скочив на сидіння, збираючись вистрибнути, але товста гілка глоду підхопила мене під ребра, підняла і втримала у висячому положенні, а купа металу вислизнула з-під мене, підстрибуючи на вибоїнах, пролетіла в повітрі з півсотні футів і з гуркотом звалилася на дно річки.