Я сяк-так звільнився від гілки і зістрибнув прямо в густі зарості кропиви. Коли я підвівся, хтось узяв мене за руку і запитав співчутливим і страшенно переляканим голосом, чи не поранений я.

Переді мною стояв високий молодий чоловік в автомобільних окулярах і шкіряному Ольстері,[30] скрушно охаючи і розсипаючись у вибаченнях. Ледь віддихавшись, я зрозумів, що швидше радий події, ніж засмучений нею. Це був найкращий із можливих способів позбутися автомобіля.

— Моя вина, сер, — видавив я нарешті.— Добре ще, що до решти моїх дурощів не додалося вбивство. Це фінал мого шотландського автопробігу, який цілком міг би стати фіналом усього мого життя.

Він вийняв з кишені годинника і глянув на циферблат.

— Ви благородна людина, — сказав він. — Я можу приділити вам чверть години, а мій будинок розташовується за дві хвилини ходи звідси. Я подбаю, аби для вас знайшлися одяг, їжа і нічліг. До речі, де ваші речі? Там, у річці, разом з авто?

— У мене в кишені,— сказав я, показуючи зубну щітку. — Я з колоній. Звик їздити без речей.

— З колоній! — вигукнув він. — Господи, та мені вас сам Бог послав! Скажіть, може, ви, за якимось щасливим випадком, ще й фритредер?[31]

— Так, — відповів я, абсолютно не уявляючи, що він має на увазі.

Він поплескав мене по плечу і повів до свого автомобіля. Через три хвилини ми під’їхали до затишного на вигляд мисливського будиночка серед сосен, і мій новий знайомий увів мене всередину. У спальні він кинув переді мною на ліжко з півдесятка своїх костюмів, оскільки мій власний був роздертий на шмаття. Я вибрав простору синю фланелеву пару, що найменше скидалася на мій колишній одяг, і запозичив у господаря лляний комірець. Потім сер Гаррі — а саме так його звали — проводив мене до їдальні, де на столі стояли залишки обіду, і оголосив, що я маю п’ять хвилин, аби підкріпитися.

— Ви навіть можете взяти що-небудь із собою, а потім, після повернення, ми спокійно повечеряємо. До восьмої години я мушу бути в Масонік-холі, інакше мій агент улаштує мені прочухана.

Я випив чашку кави і закусив холодною шинкою, поки він базікав, сівши на коминковий килимок.

— А в мене страшенні неприємності, містере… до речі, ви так і не сказали мені, як вас звуть! Твісдон? Чи не родич ви старині Томмі Твісдону з шістдесятого округу? Ні? Так от, бачте, я єдиний кандидат від Ліберальної партії в цій глушині, і сьогодні ввечері у мене призначена зустріч у Бретлберні — це головне місто округу і давній оплот тутешніх торі. Один мій знайомий з колоній, колишній прем’єр Крамплтон, обіцяв приїхати і виступити на мою підтримку — а я встиг розтрубити про це на афішах по всьому місту і розкидати всякі інші приманки. І раптом сьогодні вдень я отримую телеграму, у якій цей бандит заявляє, що підхопив інфлюенцу в Блекпулі, і ось вам результат — я залишився один, без будь-якої підтримки, і змушений усе робити сам. Я збирався говорити не більше десяти хвилин, а тепер доведеться стирчати на трибуні всі сорок; я три години ламав собі голову над тим, аби вигадати що-небудь закрутисте, але відчуваю, що не зможу стільки протриматися. Тепер ваша черга проявити люб’язність і допомогти мені. Ви фритредер і зможете розповісти нашим людям, до чого призводить протекціонізм у колоніях. У вашого брата гарно підвішений язик — хотів би я вміти так говорити. Буду вважати себе вашим одвічним боржником.

Я мало що розумів у вільній торгівлі, але не бачив іншої можливості отримати те, що мені було потрібно. Цей молодий джентльмен був так поглинутий власними невдачами, що йому навіть до голови не заходило, наскільки безглуздо просити незнайомця, який тільки-но побував на волосину від смерті і втратив авто вартістю в тисячу гіней, виступити експромтом на якійсь передвиборній зустрічі. Але обставини не дозволяли мені розмірковувати над чужими дивацтвами або бути занадто прискіпливим у виборі помічників.

— Гаразд, — сказав я. — Я не бозна-який оратор, але розповім їм що-небудь про Австралію.

Від цих моїх слів він випростався, немов з його плечей упав важкий тягар, і розсипався в захоплених подяках. Він позичив мені шоферський плащ, навіть не поцікавившись, чому я вирушив в автомобільну подорож, не маючи власного, — і поки ми мчали курними дорогами, поділився зі мною основними віхами своєї біографії. Він рано залишився сиротою і виховувався у дядька (я забув прізвище дядька, але він був членом кабінету міністрів — його промови можна прочитати в газетах). Закінчивши Кембридж, сер Гаррі вирушив у навколосвітню подорож, після чого став підшукувати собі заняття до душі, і дядько порадив йому зайнятися політикою. Наскільки я зрозумів, насправді він не віддавав переваги ні лібералам, ні торі. «Хороші хлопці є і там, і там, — весело зауважив він по дорозі,— негідників теж усюди вистачає. Сам я ліберал, тому що всі в моєму роду були ними».

Незабаром, однак, з’ясувалося, що при всій своїй політичній нерозбірливості він дотримувався досить твердих поглядів у всьому іншому. Так, дізнавшись, що я трохи розбираюся в конях, він ледь не з годину балакав про учасників майбутнього дербі. Крім того, він захоплено будував плани поліпшити свої показники у стрільбі, щоб не скидатися під час полювання на білу ворону. Загалом, дуже чистий, порядний і вельми наївний молодий чоловік.

Коли ми проїжджали через якесь маленьке містечко, двоє поліцейських знаками звеліли нам зупинитися і посвітили нам в обличчя ліхтариками.

— Перепрошую, сер Гаррі,— вибачився один із них. — Нам наказано шукати автомобіль, за описом схожий на ваш.

— Нічого страшного, — сказав мій хазяїн, а я подякував провидіння за ті криві доріжки, якими воно досі вело мене до спасіння. Після цього сер Гаррі замовк, оскільки його розум узявся за непосильну працю: підготовку майбутньої промови. Він бурмотів якісь слова, погляд його безцільно блукав, і я вже почав подумувати про другу за цей день катастрофу. Я теж спробував хоча б у загальних рисах продумати власну промову, але, як не бився, мій розум залишався німим і безплідним, немов пустеля.

Незабаром ми підкотили до парадних дверей якоїсь громадської будівлі, де нас гучно привітали кілька джентльменів із розетками на лацканах смокінгів. У залі набралося з півтисячі глядачів, переважно жінок; там і сям поблискували лисини, розбавлені півтора десятками молодих шевелюр. Голова — велемовний міністр із підозріло червоним носом — поскаржився на відсутність містера Крамплтона, повідомив про його інфлюенцу і нарік мене «визнаним лідером австралійської політичної думки». Біля дверей стирчали двоє поліцейських, і я понадіявся, що вони взяли до відома цей титул. Після цього сер Гаррі почав свою промову.

Мені ще не доводилося чути нічого подібного. Він зовсім не вмів говорити на публіці. Перед ним лежала ціла купа шпаргалок, за якими він зачитував текст, але варто було йому відірватися від них, як його мова перетворювалася на тяжке заїкання. Час від часу він згадував якусь завчену фразу, випрямлявся і виголошував її з драматичним пафосом, наче Генрі Ірвінг,[32] але наступної миті знову складався навпіл над своїми папірцями і ледь чутно мимрив. Мало того — це була страшенно дурна промова. Почав він із того, що байки про якусь «німецьку загрозу» — вигадки торі, які надумали за допомогою цього обману позбавити бідняків їхніх прав і зупинити грандіозний потік соціальних реформ. Але люди «організованої праці» зрозуміли це і висміяли жалюгідні фантазії консерваторів. Потім він рішуче виступив за те, щоб скоротити наш військово-морський флот — так би мовити, на знак наявності доброї волі, після чого направити Німеччині ультиматум із вимогою зробити те ж саме, а то ми всиплемо їм так, що затямлять до нових віників. За його словами, якби не торі, Німеччина і Велика Британія давно співпрацювали б на шляхах зміцнення миру в усьому світі і прогресивних реформ.