Було близько сьомої ранку, і я, як і очікував, незабаром знову почув у вишині зловісний гуркіт. Я відразу ж зрозумів, що мій спостережний пункт може виявитися пасткою. На голих зелених схилах пагорбів ніде було сховатися навіть синиці.

Я сидів, нерухомий і безпорадний, а звук ставав усе голоснішим. Потім я побачив, що зі сходу наближається аероплан. Спочатку він летів досить високо, але незабаром знизився на кілька сотень футів, заклав віраж і заходився облітати узвишшя дедалі вужчими колами, як яструб перед кидком на здобич. Тепер він опустився зовсім низько, і невдовзі мене помітили. Я бачив, як один із двох людей, що були на борту, вдивляється в мене крізь захисні окуляри.

Раптово аероплан стрімко набрав висоту і через лічені секунди знову взяв курс на схід, а потім перетворився на ледь помітну цятку на синьому ранковому небі.

Думки вихором проносилися у мене в голові. Вороги виявили мене і тепер, швидше за все, оточать кордоном усю цю місцевість. Я не знав, скільки людей у їхньому розпорядженні, але не мав сумніву, що їх вистачить для такої операції. Льотчик і спостерігач напевно бачили мій велосипед і дійшли висновку, що я спробую втекти по дорозі. Тому мій єдиний шанс — повернути на пустище, байдуже, направо чи наліво.

Я відігнав велосипед на сотню ярдів убік і зарив його в мокрий мох, де він буквально потонув у заростях рдесника і водяних жовтців. Після цього я піднявся на вершину, з якої відкривався вид відразу на дві долини. Ніщо не ворушилося на довгій білій стрічці шосе, що їх перетинала.

Однак на цьому великому просторі ніде було сховатися навіть щуру. У міру того, як сонце піднімалося по небу, рівнину заливало м’яке чисте світло — і врешті-решт вона стала схожа на жаркий і запашний південноафриканський вельд. За інших часів мені би сподобалося це місце, але тепер воно буквально душило мене. Безкраї пустища здавалися тюремними стінами, а чисте повітря пагорбів — смердючим диханням темниці.

Я підкинув монетку — орел направо, решка наліво. Випав орел, і я повернув на північ. Незабаром я порівнявся з виступом на гребені, який утворював одну зі стін ущелини. Звідти відкривався вид на шосе щонайменше миль на десять. Далеко внизу по дорозі щось рухалося, і придивившись, я зрозумів, що це легковий автомобіль. За гребенем пагорба лежало хвилясте зелене пустище, що переходило в лісисті лощини.

Життя у вельді зробило мій зір гострим, як у шуліки, і я навчився бачити навіть ті речі, для яких більшості людей знадобився би бінокль. Нижче по схилу, на відстані однієї-двох миль, у мій бік рухалися кілька людей, розсипавшись ланцюгом, як нагоничі на облавному полюванні…

Я поспішив сховатися, присівши за гребенем пагорба. Цей шлях був для мене закритий; я мусив спробувати перевалити через високі пагорби на півдні, по той бік шосе. Автомобіль, який я помітив раніше, поступово наближався, але поки ще був далеко, від мене його відокремлювали кілька крутих схилів. Я повернувся і помчав щодуху, пригинаючись на пагорбах і раз у раз поглядаючи через гребінь пагорба, що тягнувся поряд зі мною. Була це гра уяви, чи я дійсно бачив, що якісь фігури переміщалися в долині за річкою?

Якщо вас оточили з усіх боків на клаптику землі, у вас є лише один шанс урятуватися. Залишайтеся на цьому клаптику, дайте ворогам обшукати його — і ніде вас не знайти. Слушна думка, але як можна залишитися непоміченим на пласкій, як скатертина, рівнині? Я був готовий залізти по шию в багно, зачаїтися на річковому дні або видертися на найвище дерево. Але навкруги, наскільки ставало очей, не росло ані деревця, болота були лише крихітними калюжками, а єдина річка скидалася на хирлявий струмочок. Нічого, крім низькорослого вересу, голого схилу пагорба і білого шосе, що тягнулося вдалину.

І тут на повороті дороги, поряд із купою каміння, я побачив дорожнього робочого.

Він явно щойно прибув на місце і ліниво постукував своїм молотком. Робочий окинув мене каламутним поглядом і позіхнув.

— Будь проклятий той день, коли я зав’язав з пастухуванням! — вимовив він, ніби звертаючись відразу до всього несправедливого світу. — Там я був сам собі господар. А тепер я раб уряду, прикутий до дороги, очі в мене болять і спину ломить.

Він знову взявся за молоток і вдарив по каменю, але відразу ж випустив свій інструмент, брудно вилаявся і закрив вуха руками.

— Господи праведний! Зараз голова лусне! — скрикнув він.

Це був типовий житель тутешніх диких місць — приблизно мого зросту, але згорблений майже навпіл, з тижневою щетиною на підборідді. На носі у нього бовталися масивні рогові окуляри.

— Я просто не в силах, — знову жалібно вигукнув він. — Нехай інспектор доносить, куди хоче і кому хоче! Мені потрібне ліжко!..

Я запитав його, що трапилося — хоча все, звичайно, було ясно без слів.

— Трапилося те, що я глибоко нетверезий. Учора ми святкували весілля моєї дочки Мерран. Танцювали аж до четвертої ранку, а потім мені і ще декому знову закортіло випити — і ось вам результат! Очі б мої не дивилися на це червоне!..

Я погодився з ним, що ліжко — кращий засіб.

— Легко сказати! — простогнав він. — Учора ввечері надійшла листівка, а в ній сказано, що сьогодні вдень заявиться новий дорожній інспектор. Він приїде, але мене не знайде, або знайде п’яним, і мені в будь-якому разі каюк. Мо', піти, завалитись у ліжко і сказати, що хворий? Навряд чи допоможе, бо вони давно в курсі, що в мене за хвороби.

І тут мене осінило.

— Новий інспектор вас знає? — запитав я.

— З якого дива? Він усього тиждень тут працює. Їздить у маленькій машинці, весь розчепурений, шик-блиск…

— А де ви живете? — запитав я.

Тремтячий перст ткнув у хижу біля річки.

— Що ж, тоді повертайтеся у своє ліжко, — сказав я, — і спіть спокійно. Я ненадовго підміню вас і зустріну інспектора.

Він тупо дивився на мене. Потім, коли сказане нарешті дійшло до його отруєних алкоголем мізків, обличчя дорожника розпливлося в безглуздій усмішці п’яниці.

— Молодець! Поважаю! — вигукнув він. — Це буде простіше простого. З тією купою каміння я вже покінчив, так що сьогодні вам не доведеться його більше довбати. Просто візьміть тачку і навозіть якнайбільше щебеню з он того кар’єра нижче по дорозі, щоб назавтра тут була нова купа. Мене звуть Олександр Тернбулл, я тут уже сім років працюю, а до того двадцять років пас овець на Лейтен-Вотер.[35] Друзі звуть мене Екі, а ще Очкастим, позаяк ношу окуляри, зір поганий. Тільки говоріть з інспектором увічливо, «сер» і таке інше, і він залишиться задоволений. Я повернуся до полудня.

Я запозичив його окуляри і заяложений капелюх, після чого зняв і віддав йому свій плащ, жилет і комірець. Крім того, мені дісталося додаткове майно у вигляді смердючої глиняної люльки. Ще раз нагадавши мої нехитрі завдання, Тернбулл без довгих церемоній пошкандибав у хатину. Можливо, його головною метою дійсно було ліжко, але, схоже, і на дні пляшки дещо іще залишалося.

Я благав небеса тільки про одне: щоб дорожник устиг щасливо дістатися до будинку раніше, ніж сюди прийдуть мої «друзі».

Потім я поспішно переодягнувся для нової ролі. Розстібнув комір сорочки і виставив напоказ шию, настільки ж засмаглу, як у будь-якого орача. Засукавши рукава, я оголив передпліччя, які цілком могли належати реміснику або ковалю: обпалені сонцем і покриті старими шрамами. Потім я вибруднив черевики і штани в білому дорожньому пилу і закотив штанини до колін, підв’язавши їх знизу шнурками. Відтак я взявся за гримування: запорошив пилом шию і натер брудом загар на щоках. Очі дорожника, безсумнівно, мають бути злегка запалені, тому я і їх запорошив пилом, а потім енергійно потер, поки вони не почали сльозитися.

Сандвічі, які вручив мені сер Гаррі, відправилися в хатину разом з моїм плащем, зате обід Тернбулла, зав’язаний у червону носову хусточку, опинився в моєму повному розпорядженні. Я із задоволенням з’їв кілька товстих коржів, запивши їх холодним чаєм. У хустці виявилася й місцева газета, очевидно, покликана скрасити обідню перерву Тернбулла. Перекусивши, я надав згортку первісний вигляд і поклав його на примітному місці поряд із газетою.