Черевики мене не задовольнили, і я про всяк випадок з розмаху поштурхав ними купу гранітного щебеню, щоб вони були на вигляд достатньо обдертими. Потім я почав квапливо гризти нігті на руках, поки їхні краї не стали виглядати нерівними і потрісканими. Я знав: люди, які протистояли мені, не упустять із уваги жодної дрібниці. Один зі шнурків я розірвав і знову зав’язав його грубим вузлом, а інший розв’язав і спустив мої товсті сірі шкарпетки на черевики.

На дорозі, як і раніше, не було ні душі. Автомобіль, який я помітив годиною раніше, судячи з усього, кудись звернув.

Покінчивши з цими клопотами, я підхопив тачку і попрямував до кар’єру, що був розташований за сто ярдів від дороги.

Один старий розвідник у Родезії, який володів безліччю найнезвичайніших навичок, якось сказав мені, що головний секрет акторської майстерності полягає у здатності переконати себе в тому, що ти і твоя роль — одне. Ти не зможеш грати свою роль переконливо, говорив він, якщо не вселиш собі, що не граєш, а живеш в іншому вигляді. Тому я відключив усі зайві думки і зосередився на ремонті дороги. Я думав про маленьку хижу як про свій будинок, згадував, як роками пас овець на Лейтен-Вотер, з насолодою смакував мирний сон на розкладному ліжку і кілька ковтків дешевого віскі.

Однак на довгій білій дорозі, як і до того, не було видно ні душі. Час від часу з вересу вибиралися вівці, аби подивитися на мене. Чапля, що полювала на рибу, шумно сіла на поверхню річкової заплави, не звертаючи на мене жодної уваги. Я взявся за роботу і покотив свою тачку зі щебенем, ступаючи важким кроком стомленого професіонала. Незабаром я добре розігрівся, спітнів, і пил у мене на обличчі перетворився на спечену зернисту скорину. Я вже рахував години, що залишилися до настання вечора, який повинен був покласти край одноманітним турботам містера Тернбулла. Раптово з боку дороги мене окликнув різкий голос. Піднявши очі, я виявив на узбіччі двомісний «форд» і кругловидого молодого чоловіка в котелку.

— Ви Олександр Тернбулл? — запитав він. — Я новий дорожній інспектор графства. Ви живете у Блекхоупфуті і відповідаєте за ділянку між Лейдлобайрсом і Ріґґсом? Чудово! Ділянка немаленька, Тернбулле, і утримується, як я переконався, у дуже пристойному стані. За милю звідси дорогу злегка розвезло, узбіччя теж треба б підправити. Я перевірю, як ви впораєтеся. Усього найкращого! Тепер ви мене впізнаєте, коли побачите наступного разу.

Мій вигляд не викликав у дорожнього інспектора жодних підозрінь. Я продовжив роботу. Ближче до полудня рух пожвавився, і мене стали все частіше вітати. Фургон пекаря видерся на пагорб і продав мені пакет імбирного печива, яке я, про всяк випадок, порозсував у кишені брюк. Потім пройшов пастух з отарою овець, який на мить ошелешив мене запитанням:

— Що, чорт забирай, сталося з Очкастим?

— Захворів. Лежить із кольками, — відповів я, й отара рушила далі.

А приблизно в середині дня по схилу безшумно спустився солідний автомобіль, плавно прослизнув повз мене, але через сотню ярдів зупинився. Водій і двоє пасажирів вийшли з авто — немов для того, щоб розім’яти ноги — і не поспішаючи попрямували до мене.

Двох із них я бачив раніше з вікна готелю в Галловеї: один був худий, енергійний і чорнявий, другий пухлий і усмішливий. Третій скидався на сільського жителя — чи то ветеринара, чи то дрібного фермера. На ньому були погано скроєні бриджі, білуваті очі дивилися підозріло, як у курки.

— Доброго раночку, — сказав третій. — Непильна в тебе робітка.

Я не дивився на них, поки вони наближалися, а коли вони стали прямо переді мною, повільно, насилу розігнувся, як роблять дорожні робочі, енергійно сплюнув на шотландський штиб і уважно глянув на них, перш ніж відповісти. На мене дивились три пари очей, що не випускали з уваги жодної дрібниці.

— Буває гірше, а буває і краще, — сказав я повчально. — Хотів би я вашу робітку, весь день гріти дупу на сидіннях! Це ви зі своїми бісовими лімузинами псуєте мої дороги! Якби наша воля, ми б змусили вас латати те, що ви натворили.

Світлоокий покосився на газету, що лежала поряд із пакетом Тернбулла.

— Я бачу, ти вчасно отримуєш газети, — сказав він.

Я недбало глянув у той бік.

— Ага, вчасно. Якщо врахувати, що вона за суботу, так усього деньків через шість.

Він узяв газету, подивився на заголовки і повернув на місце. Ще один, уважно вивчивши мої черевики, привернув увагу інших, проронивши якесь слово німецькою.

— А в тебе непоганий смак до взуття, — сказав він. — Ці черевики явно пошиті не сільським шевцем.

— Еге ж, — з гордістю оголосив я. — У Лондоні їх зробили. Мені їх подарував один джентльмен — приїжджав сюди минулого року полювати. Як його… — Я задумливо почухав потилицю.

Гладкий знову заговорив німецькою.

— Їдьмо далі. З цим усе чисто, — сказав він.

Вони поставили мені ще одне, останнє питання.

— Ти нікого не бачив тут рано-вранці? Ця людина могла їхати на велосипеді або просто йти пішки.

Я мало не втрапив у пастку, повідавши їм про велосипедиста, який квапливо проїхав мимо на світанку. Але в мене вистачило розуму розгледіти небезпеку. Я зробив вигляд, ніби глибоко замислився.

— Встав я не рано, — нарешті повідомив я. — Тут така справа: у моєї доньки вчора було весілля, так ми, значить, гуляли допізна. А відчинив я двері близько семи, і на дорозі точно нікого не було. А з тих пір, як я прийшов сюди, тут були тільки пекар і отара з Речілла. Ну, і ще ви, джентльмени.

Один із них пригостив мене сигарою, яку я, обережно понюхавши, сунув у клунок Тернбулла. Усі троє сіли в автомобіль і через хвилину зникли з очей.

Серце в мене у грудях підстрибнуло від полегшення, але я продовжував наполегливо возити свої камені. І слава богу, бо хвилин через десять автомобіль повернувся, і один із пасажирів помахав мені рукою. Ці добродії нічого не залишали на волю випадку.

Я доїв хліб із сиром, запозичений у Тернбулла, і вирішив, що купа щебеню вже досягла підхожої величини. Над наступним кроком довелося помізкувати. Я не міг занадто довго розігрувати свою виставу. Милосердне провидіння поки що утримувало містера Тернбулла в ліжку, але якщо він раптом з’явиться тут, це не призведе ні до чого хорошого. Щільний кордон навколо долини напевно нікуди не подівся, і куди б я не попрямував, я обов’язково натраплю на вартових, готових учинити мені допит з пристрастю. Але я зобов’язаний знайти вихід!

На своєму посту я залишався до п’ятої пополудні. До цього часу я вирішив з настанням темряви спуститися до хижі Тернбулла і, скориставшись сутінками, ризикнути перевалити через пагорби. Але тут на дорозі з’явився ще один відкритий автомобіль, який загальмував за кілька ярдів від мене: піднявся свіжий вітер, а водій якраз намагався прикурити цигарку. Задні сидіння машини були завалені найрізноманітнішим багажем, пасажирів, крім водія, не було, і, за дивним збігом обставин, я знав цього чоловіка.

Звали його Мармадьюк Джоплі, і він був найнатуральнішим стидовищем роду людського. Цей Мармі являв собою щось на кшталт біржового маклера, який укладає свої угоди на чужих бідах. При цьому він плазував перед старшими синами аристократів, багатими юними перами і дурними старими бабами. Наскільки я міг судити, він регулярно з’являвся на балах, на матчах з гри в поло і на прийомах у багатих заміських будинках. Спритний торговець плітками і скандалами, він ладен був проповзти на череві милю за будь-ким, хто мав гучний титул або мільйон. Я побував на діловому представленні його фірми, коли приїхав до Лондона, і Джоплі люб’язно запросив мене на вечерю до свого клубу. Там він відчайдушно хвалився, без угаву тараторячи про знайомих герцогинь, поки мене не знудило від його мерзенного снобізму. Пізніше я запитав когось із присутніх, чому ніхто не спустить Джоплі зі сходів, на що отримав відповідь у тому дусі, що англійці не ображають слабку стать.

Так чи інакше, він був переді мною — чудово одягнений, у розкішному новому автомобілі, явно поспішаючи на зустріч з такими ж, як він, нахабними негідниками. Мене охопив раптовий порив відчайдушного завзяття. Тієї ж секунди я стрибнув на заднє сидіння і міцно схопив водія за плече.