Часом мені починало здаватися, що я беру участь у дитячій грі в сищики-розбійники. Але дуже скоро все це перестало бути схожим на гру. За мною гналися дужі чоловіки, мешканці тутешніх пустищ, які вони знали як власну долоню. Озирнувшись, я переконався, що мене переслідують лише троє з них, і зрозумів, що решта пішла в обхід, аби відрізати мені шлях уперед. Усе це цілком могло коштувати мені життя, і я вирішив вибиратися з плутанини долин на те плоске пустище, яке бачив зверху. Мені потрібно було остаточно відірватися від переслідувачів, і допомогти в цьому міг тільки єдино вірний маршрут. Якби поряд було хоч якесь укриття, я міг би ризикнути і потайки спуститися в долину, але на голих схилах ніде було сховатися навіть мусі. Залишалося сподіватися лише на довжину власних ніг та інтуїцію, але краще б мій шлях виявився легшим — я зовсім не був природженим альпіністом. Як би зараз став мені в нагоді добрий південноафриканський поні!

Я зробив солідний ривок і спустився зі свого хребта на пустку до того, як на горизонті позаду з’явилися чиїсь постаті. Я перетнув річку і вийшов на шосе, що з’єднувало дві сусідні долини. Переді мною розкинулися великі зарості вересу на схилі пагорба, вершину якого вінчала химерна, схожа на пташиний чубчик корона з кількох дерев. Біля земляного насипу на узбіччі дороги я побачив просвіт — звідти починалася заросла травою ґрунтова дорога, яка вела вгору через пустку.

Я рушив цим занедбаним путівцем, і через кілька сотень ярдів трава зникла, а непоказна ґрунтовка перетворилася на досить респектабельну, ретельно доглянуту дорогу. Вона явно вела до якогось житла, і я вже почав подумувати попрямувати туди ж. Дотепер удача мені не зраджувала, і порятунок, можливо, чекав на мене в цій відлюдній оселі. У всякому разі, там, нагорі, були дерева, а отже, й укриття.

Однак рушив я не дорогою, а правіше, уздовж річки, чиї круті береги, порослі папороттю, утворювали цілком надійний заслін. Тут я не помилився: не встиг я перетнути низину і озирнутися, як на вершині гряди, з якої я щойно спустився, з’явилися мої переслідувачі.

Більше я не озирався — у мене не було на це часу. Я кинувся уздовж берега вгору за течією, долаючи відкриті ділянки поповзом, а місцями чвалаючи по коліно в мілководній річці. Я виявив занедбану хижу з занехаяним садом, позаду якої виднілися сліди штабелів складеного для просушування торфу. Потім я перетнув поле зі скиртами свіжого сіна і опинився на узліссі ялинового гаю, який наскрізь продувався вітрами. Звідти я помітив дим, що виходив з труб будинку, розташованого за кілька сотень ярдів лівіше від мене. Я відірвався від річки, перетнув ще один земляний насип — щось на зразок дамби, і не встиг звести дух, як опинився на купинястій галявині. Кинувши швидкий погляд назад, я переконався, що переслідувачі втратили мене з поля зору — до цього часу вони не встигли подолати навіть перший підйом.

На галявині, викошеній звичайною косою замість газонокосарки, виднілося кілька куртин низькорослих рододендронів. Підійшовши ближче до дому, я спугнув зграю тетеревів: цих птахів нечасто побачиш у садибному саду навіть у глушині. Будинок виявився фермерською будівлею, цілком звичайною для цих місць, якщо не брати до уваги додаткового крила, дещо більш примхливого щодо архітектури, ніж решта будівлі. Ця прибудова була ретельно вибілена, до неї прилягала засклена галерея, а за одним із вікон галереї я помітив обличчя літнього джентльмена, що мирно спостерігав за мною.

Я пройшов по під’їзній доріжці, посипаній жорствою, піднявся сходами і ввійшов у відчинені двері галереї. Усередині було затишно — суцільне скло з одного боку, безліч полиць із книгами з іншого. Наскільки я бачив, у сусідній кімнаті також усюди були книги. Біля стін стояли засклені ящики на зразок тих, які можна бачити в музеях, набиті позеленілими монетами і химерними кам’яними і бронзовими знаряддями.

Посеред галереї стояв великий письмовий стіл, а за ним, обклавшись газетами і розкритими книгами, сидів доброзичливий старий джентльмен. Обличчя в нього було кругле і рум’яне, як у містера Піквіка, на кінчику носа сиділи окуляри, а лисина була гладкою і блискучою, немов бік скляної пляшки. Коли я увійшов, джентльмен навіть не поворухнувся — лише запитально підняв брови і почав незворушно чекати, коли я заговорю.

Розповісти незнайомцю, хто я такий і що мене сюди привело, а також заручитися його довірою за якісь п’ять хвилин, що залишалися у мене в запасі, було б нелегко. Тому я навіть не став намагатися. Було щось дуже незвичне в погляді чоловіка, який сидів переді мною, — щось до того проникливе й умудрене, що я не зумів вичавити із себе ні слова. Я просто мовчки дивився на нього, зводячи дух.

— Ви, здається, дуже поспішали, мій друже, — повільно вимовив він.

Я кивнув у бік вікна. Звідти відкривався вид на все пустище. У просвіти між стовбурами дерев можна було розгледіти, як за півмилі від будинку продираються крізь верес якісь фігури.

— А, розумію, — кивнув він, узяв зі столу польовий бінокль і так само неквапливо розглянув моїх переслідувачів. — Утікач від правосуддя, чи не так? Що ж, ми з вами розберемо це питання на дозвіллі. Однак я рішуче заперечую проти того, щоб моє усамітнення порушували всякі там неотесані сільські полісмени. Пройдіть у мій кабінет — і побачите прямо перед собою двоє дверей. Увійдіть у ті, що зліва, і зачиніть їх за собою. Там ви опинитеся в цілковитій безпеці.

І цей дивний чоловік знову взявся за перо.

Я зробив, як мені було велено, й опинився у крихітній темній комірці, освітленій єдиним мініатюрним віконцем, розташованим дуже високо. Тут пахло якимись хімікатами. Двері позаду мене зачинилися з характерним клацанням замка — немов дверцята сейфа. Я знову опинився в несподіваному укритті.

І все-таки я був не в своїй тарілці. У літньому джентльмені було щось таке, що спантеличило мене і навіть злякало. Він здався мені аж надто готовим до моєї появи — ніби заздалегідь чекав на неї. А очі його світилися гострим розумом і проникливістю.

Але вибирати не доводилося. Я сидів у майже повній темряві; ззовні не долинало ні звуку. Поліцейським цілком могло зайти в голову обшукати будинок — а якщо так, вони обов’язково повинні були зацікавитися тим, що міститься за моїми дверима. Що ж, запасемося терпінням і постараємося забути про живіт, що бурчить від голоду.

Потім я трохи заспокоївся і подумав, що все не так уже й погано. Старий явно не ладить із поліцією. Швидше за все, він спровадить моїх переслідувачів, а там, дивись, не відмовить мені в їжі. І я знову взявся із захватом складати меню свого сніданку. Мене цілком улаштувала б яєчня з беконом, але з беконом із найніжнішої частини, і щоб яєць було ніяк не менше півсотні… І коли у мене вже потекли слинки від солодкого передчуття, двері відчинилися.

Я вийшов на світло і побачив, що господар будинку сидить у глибокому кріслі посеред кімнати, яку він назвав своїм кабінетом, утупивши в мене допитливий погляд.

— Вони пішли? — запитав я.

— Пішли. Я переконав їх, що ви покинули будинок і перетнули пагорб. Не хочу, щоб поліція перешкодила моїй зустрічі з тим, кого я вважаю за честь приймати у себе вдома. Вдалий ранок для вас, містере Річард Ганней!

Поки він вимовляв усе це, його повіки, як мені здалося, злегка здригнулися і опустилися, напівприкривши проникливі сірі очі. Я відразу ж згадав те, що говорив Скаддер, описуючи чоловіка, якого боявся найбільше на світі. Він, нібито, «уміє затягувати очі плівкою, як хижий птах».

Тут я зрозумів, що потрапив прямо у вороже гніздо.

Моїм першим бажанням було задушити старого негідника і кинутися навтьоки. Але він відразу ж розгадав мій намір, чемно посміхнувся і кивнув на двері позаду мене.

Я обернувся і побачив двох його слуг або підручних. Обидва тримали мене на мушці своїх пістолетів.

Він знав, як мене звуть, але ніколи не бачив мене раніше. Щойно ця думка промайнула в моєму мозку, я зрозумів, що маю хиткий шанс на порятунок.