— Не знаю, про що ви, — грубо відповів я. — Який ще Річард Ганней? Мене звуть Ейнслі.

— Он як? — кивнув він, усе так же посміхаючись. — Не сумніваюся, що у вас є й інші імена. Не будемо через це сваритися.

Я похапцем зібрав докупи думки. У голові майнуло, що мій наряд, у якому багато чого бракувало, у всякому разі, мене не видасть. Надавши своєму обличчю якомога похмурішого виразу, я знизав плечима.

— Я так розумію, ви все-таки збираєтеся мене здати, і ось що я вам скажу: до біса ваші брудні трюки. Господи боже, навіщо я взагалі натрапив це прокляте авто! Забирайте свої гроші і будьте прокляті! — із цими словами я жбурнув на стіл чотири соверени.

Літній джентльмен розплющив очі.

— О ні, я вас не видам. Ми з друзями обговоримо з вами одне невелике питання, тільки й усього. Ви знаєте трохи більше, ніж слід, містере Ганней. Ви вправний актор — але не настільки вправний, щоб мене обдурити.

Він говорив з упевненістю, але я помітив, що в ньому зароджується сумнів.

— О боже, та припиніть, нарешті, ці балачки! — вигукнув я. — Усе проти мене. З тих самих пір, як я зійшов на берег у Літі, мені всю дорогу не щастить. Що поганого в тому, що бідолаха з порожнім черевом прихопив з собою гроші, які знайшов у розбитому автомобілі? Більше я нічого не зробив, і за це кляті боббі два дні поспіль ганяють мене по проклятих пагорбах! Кажу вам: усе, з мене вистачить. Робіть що хочете! У Неда Ейнслі немає більше сил чинити опір…

Я бачив, як його сумніви міцніють.

— Чи не будете ви люб’язні розповісти мені про ваші пригоди? — запитав він.

— Не можу, містере, — відповів я плаксиво, як справжній жебрак. — У мене два дні крихти в роті не було. Дайте поїсти, тоді й почуєте всю правду, як на сповіді.

Зрозумівши по моєму обличчю, що я дійсно голодний, він подав знак одному з підручних, які стирчали в дверях. Той приніс шматок холодного пирога і склянку пива, і я накинувся на них як вовк — точніше, як Нед Ейнслі, оскільки ні на мить не виходив із цієї ролі. Поки я їв, старий несподівано заговорив зі мною по-німецьки, але я втупився в нього так, ніби не зрозумів ні слова.

Покінчивши з їжею, я розповів йому, що в Літі я списався з судна, що ходило в Архангельськ, тиждень тому і вирушив до свого брата в Вігтаун.[37] У мене майже закінчилися гроші — я глухо натякнув на п’яний загул, — і я опинився зовсім на мілині, коли натрапив на дірку в живоплоті, зазирнув у неї і побачив великий автомобіль, що валявся в річці. Я понишпорив у салоні, щоб розібратися, що трапилося, і знайшов там три соверени на сидінні і один на підлозі. Ні господаря, ні пасажирів в автомобілі не було, і я, недовго думаючи, поклав гроші в кишеню. Але поліцейські, біс їх знає як, зуміли мене вистежити. Коли я спробував розміняти соверен у булочній, якась дама викликала поліцію, а трохи пізніше, коли я вмивався біля річки, мене ледь не схопили, і я зміг вирватися тільки тому, що залишив у руках своїх переслідувачів плащ і жилет.

— Та нехай подавляться своїми грошима, — вигукнув я, — дуже треба, самі неприємності від них! Накинулися на людину ні за що, ні про що. Якби ці гроші знайшли ви, містере, вас, мабуть, і пальцем би ніхто не зачепив.

— Красиво брешете, Ганнею, — сказав він.

Я розлютився.

— Годі клеїти дурня, чорт вас забирай! Кажу вам, мене звуть Ейнслі, і я знати не знаю ніякого Ганнея. Хай уже краще поліція, ніж ви з вашими Ганнеями і ці мавпи з пістолетами… Ні-ні, містере, перепрошую, я не мав на увазі нічого такого. Красно дякую за годівлю, і буду дуже зобов’язаний, якщо тепер, коли справа прояснилася, ви відпустите мене на всі чотири сторони.

Було цілком зрозуміло, що мої слова його сильно спантеличили. Повторюю: він ніколи мене не бачив, а мій зовнішній вигляд напевно сильно відрізнявся від моїх світлин, навіть якщо він і придбав одну з них. У Лондоні я завжди був одягнений з голочки, а тепер виглядав пересічним волоцюгою.

— Я не збираюся вас відпускати. Якщо ви той, ким себе називаєте, у вас скоро з’явиться шанс очистити себе від підозр. Але якщо ви той, ким я вас уважаю, не думаю, що ви доживете до наступного ранку.

Він подзвонив у дзвіночок, і з галереї в кабінет увійшов третій підручний.

— Через п’ять хвилин подаси «ланчестера»,[38]— сказав він. — До обіду приїдуть троє.

Потім він пильно подивився на мене, і це випробування виявилося важчим за всі інші.

У його очах — холодних, злих, диявольськи розумних — було щось нелюдське. Вони зачаровували, як погляд отруйної змії. Тієї ж миті я відчув сильне бажання негайно здатися на милість ворога і перейти на його бік. Але якщо ви пам’ятаєте, як я до всього цього ставився, то зрозумієте, що порив цей був чисто фізіологічним: слабкістю волі, яку намагалися придушити за допомогою чогось на кшталт гіпнозу. І все ж мені вдалося витримати цей погляд і навіть посміхнутися.

— Наступного разу ви мене точно впізнаєте, містере, — сказав я.

— Карле, — сказав він по-німецьки одному з людей в дверях. — Цього посадити в комору і стерегти до мого повернення. Відповідаєш особисто.

Мене вивели за двері, приставивши до кожного вуха по пістолету.

Комора виявилася невеликою сирою кімнатою в старій частині будинку. Там не було ні килима на підлозі, ні стільців — тільки шкільна лава, що невідомо як потрапила сюди. Усередині панувала непроглядна темрява — усі вікна наглухо закриті віконницями. Я на дотик з’ясував, що стіни комори заставлені коробками, бочками і мішками з чимось важким. Усюди пахло цвіллю і запустінням. Мої тюремники повернули ключ у дверях — і все стихло. Я чув тільки, як той, кого назвали Карлом, переминається з ноги на ногу на своєму посту в коридорі.

Я сів на підлогу в затхлій темряві. Настрій у мене був — гірше нікуди. Старий сів у машину і поїхав — напевно для того, щоб повернутися з тими двома негідниками, які взяли у мене інтерв’ю днем раніше. Вони бачили мене у вигляді дорожнього робочого і безсумнівно запам’ятали моє обличчя. До того ж, на мені ще й досі було те саме лахміття. Дорожній робочий, який опинився за двадцять миль від свого житла, ще й переслідуваний поліцією!.. Одно-два запитання, і мене розкусять. Вони напевно встигли поговорити з містером Тернбуллом і з пройдисвітом Мармі. Не так уже й важко виявити мій зв’язок із сером Гаррі, і тоді вся картина постане перед ними як на долоні. Ну, і які мої шанси в цьому будинку серед пустищ у товаристві збройних шибеників?

Я з тугою згадав про поліцейських, які так завзято ганялися за мною по навколишніх пагорбах. Вони, принаймні, були моїми співвітчизниками і виконували свій обов’язок. Від них швидше можна було очікувати милосердя, ніж від мерзенних чужинців. Але ж поліції так і не довелося мене вислухати. Старий негідник із пташиними очима позбувся її моментально. Мабуть, просто тицьнув їм під ніс якийсь офіційний папір. Що-небудь на кшталт листа кабінету міністрів, у якому говориться, що пред’явнику цього слід усіляко сприяти, оскільки він готує змову проти Великої Британії. Що ж, політика у старій добрій Англії часто робиться саме так…

Ця трійця має повернутися до обіду, отже, в запасі у мене залишалося більше двох годин. Дві години безпорадного очікування загибелі — не більше того. Я не бачив виходу з халепи, у яку вскочив, і шкодував про те, що не володію відвагою Скаддера. Чесно зізнаюся: у ті хвилини я не відчував у собі ніякої особливої сили духу. Якщо щось і тримало мене на плаву, то тільки злість. У мене всередині все буквально закипало, коли я уявляв собі, як мене викриють ці кляті шпигуни, і я тішив себе надією, що зумію скрутити в’язи хоча б одному з них до того, як вони зі мною покінчать.

Чим більше я про це думав, тим більшу лють відчував. Зрештою я підвівся і почав ходити по коморі. Посмикав віконниці, але вони виявилися замкненими зовні, і я не зміг зрушити їх ні на дюйм. Знадвору долинало ледь помітне кудкудакання курей, які блукали на сонці. Потім я почав обмацувати мішки і ящики. Відкрити забиті цвяхами ящики я не зміг, а мішки, як мені здалося в темряві, виявилися набитими чимось на зразок собачих галет, що пахли корицею. Але врешті-решт, методично обстежуючи мою в’язницю, я натрапив на ручку в стіні, яка явно заслуговувала на найпильніше вивчення.