У парапеті був невеликий проміжок від каменю, що випав; я поповзом підібрався до нього і глянув униз. У полі мого зору опинилася частина двору. Я побачив, як із будинку вийшли двоє: спочатку підручний старого з перев’язаною головою, потім другий — молодший і в бриджах. Обидва попрямували до млина. Через деякий час один із них помітив жмут тканини від моїх штанів на цвяху і покликав іншого. Потім вони попрямували в будинок і привели з собою ще двох — поглянути на знахідку. У них я впізнав моїх старих знайомих — гладуна й шепелявого. І той і інший тримали в руках пістолети.

Вони обмацували млин не менше півгодини. Я чув, як вони штовхають ногами старі бочки і піднімають дошки прогнилої підлоги. Потім усі четверо вибралися звідти і, зупинившись прямо під голубником, люто засперечалися. При цьому підручному в бинтах неабияк дісталося. Потім я почув, як скриплять двері голубника; у якийсь момент, повний крижаного жаху, мені здалося, що вони збираються піднятися на дах. Але вони передумали і повернулися в будинок.

Увесь нескінченно довгий залишок дня я пролежав, підсмажуючись на сонці. Тепер головним моїм бичем стала жага. Язик пересох і затвердів, мов палиця; мої муки тільки посилювалися від того, що до мене постійно долинало прохолодне дзюрчання струмка у млиновому жолобі. Я простежив поглядом за стрічкою струмка, що витікав із пустища, і подумки продовжив його до верхньої частини долини, де він, мабуть, брав початок у крижаному джерелі, що таїлося серед моху в прохолодній тіні папороті. Я з радістю віддав би зараз тисячу фунтів, аби занурити палаюче обличчя в це джерело.

Переді мною, як на долоні, відкривався вид на околицю. Я бачив, як від будинку поспішно від’їхав автомобіль з одним пасажиром, ще один із його мешканців осідлав гірського поні та попрямував на схід. Шукали вони, ясна річ, мене, і я зловтішно побажав їм удачі.

Але помітив я й дещо куди цікавіше. Будинок стояв майже на самій вершині пагорба, що височів посеред пустищ. Його верхня частина являла собою щось на зразок невеликого, трохи нахиленого плато. Найближчі гори, які переважали за висотою цей пагорб, були розташовані щонайменше за шість миль звідси. На верхній частині плато, як я вже згадував, ріс гай, що складався з ялин із невеликою домішкою ясенів та буків. Дах голубника був розташований на рівні верхівок цих дерев, і я міг бачити те, що ховалося за ними. Тут-то й виявилося, що гай цей був не суцільним, а кільцеподібним, і всередині цього кільця містився гладкий голий овал, укритий щільним дерном — на кшталт крикетного поля.

Довго гадати не випадало: це був аеродром, ще й ретельно замаскований. Місце було вибрано з надзвичайною спритністю. Коли б хто-небудь помітив, як сюди сідає аероплан, він би неодмінно вирішив, що посадковий майданчик міститься по той бік пагорба, за деревами. Оскільки це місце було розташоване на вершині височини посеред пустищ, будь-який сторонній спостерігач дійшов би висновку, що аероплан зник з його поля зору за пагорбом. Спостерігачу з потужним біноклем, що піднявся на один із більш високих пагорбів, можливо, і відкрилася б істина, але туди забрідали хіба що овечі отари, а вівці та їхні пастухи не мають біноклів.

Продовжуючи оглядати околиці з висоти голубника, я помітив удалині вузьку блакитну смужку і зрозумів, що це — море. Від думки про те, що наші вороги володіють цією секретною базою, що дозволяє їм безперешкодно відстежувати всі пересування суден нашими водними шляхами, я розлютився.

І тут мене буквально обпекло: я подумав, що коли літак повернеться, то мене, швидше за все, викриють. Тому весь залишок дня я пролежав долілиць у своєму притулку, благаючи небеса про настання темряви — і якою ж була моя радість, коли сонце, нарешті, зайшло за високі західні хребти і пустище огорнув сутінковий серпанок. Аероплан явно запізнювався. Сутінки остаточно згустилися, коли я почув торохтіння авіаційного мотора і побачив, як моноплан планує вниз, до своєї замаскованої стоянки. Деякий час після цього у вікнах будинку ще мерехтіло світло і раз у раз грюкали вхідні двері. Потім остаточно стемніло, і настала глибока тиша.

Слава богу, вечір видався темний. Місяць був в останній чверті і зійшов досить пізно. Але мені так хотілося пити, що я більше не міг усидіти на місці і приблизно о пів на десяту почав спускатися. Це було непросто, до того ж на півдорозі я почув, як відчинилися задні двері будинку, і по стіні млина пробіг відсвіт ліхтаря. Кілька болісних хвилин я провисів серед батогів плюща, відчайдушно сподіваючись, що людині з ліхтарем, ким би вона не була, не спаде на думку обійти двір і висвітлити задню стіну голубника. Але незабаром світло згасло, і я з величезною обережністю зістрибнув на землю й відразу ж заліг.

Після цього я поповз під прикриттям кам’яного муру, поки не досяг узлісся заростей, що оточували будинок. Якби я знав, як це зробити, я спробував би вивести літак із ладу, але, зрозумівши, що мої спроби, швидше за все, виявляться марними, відмовився від цієї думки. Крім того, я був упевнений, що навколо будинку встановлені якісь сигнальні або захисні пристрої, тому й продовжував повзти через ліс навкарачки, обмацуючи кожен дюйм ґрунту і кожну гілку перед собою. Як виявилося, не дарма: незабаром я натрапив на колючий дріт, розтягнутий приблизно за два фути від землі. Якби я спіткнувся об нього, у будинку, безсумнівно, задзвенів би дзвінок, і мене негайно схопили б.

Через сто ярдів я виявив ще одне дротяне загородження, хитромудро натягнуте уздовж берега невеликого струмка. Далі починалося пустище, і через п’ять хвилин я вже перебував у заростях папороті і вересу. Схил узвишшя, на якому стояв будинок, я обігнув, спустившись на дно долини, де протікав млиновий струмок.

Десять хвилин по тому його струмені вмили моє обличчя, а кілька пінт благословенної води наповнили мій порожній шлунок. Але затримуватися я не став і продовжував іти без зупинки, поки відстань між мною і проклятим лігвом не склала добрих півдесятка миль.

Тільки тоді я сів на вершині пагорба і оцінив своє становище. Я зовсім не відчував себе щасливим: природну радість від удалої втечі затьмарювало сильне фізичне нездужання. Я відчував себе отруєним випарами лентоніту, яких я надихався, а кілька годин, проведених на розпеченому від сонця даху голубника, зовсім не сприяли моєму одужанню. Голова розколювалася, нудота не проходила ні на мить. Та й з плечем щось було не гаразд: спочатку я думав, що все обмежиться синцем, але потім суглоб почав опухати, і ліва рука остаточно втратила рухливість.

Мій план полягав у тому, щоб відшукати хатину містера Тернбулла і повернути мій одяг і, що було набагато важливіше, записник Скаддера. А потім, відповідно до початкового плану, рушити на південь. Я вирішив, що чим раніше я зв’яжуся з представником міністерства закордонних справ — сером Волтером Буллівантом, — тим буде краще. Які ще потрібні докази крім тих, що вже є у мене в руках? Повірить Буллівант моїй розповіді чи ні, не має значення: у будь-якому разі там я опинюся в куди більшій безпеці, ніж у товаристві цієї німецької зграї. Дивна річ: тепер я відчував до британської поліції найтепліші почуття.

Стояла безвітряна зоряна ніч, і йти було легко. Карта сера Гаррі, яку я добре пам’ятав, дозволила мені зорієнтуватися, і все, що від мене вимагалося тепер, — іти на вест-зюйд-вест, щоб дістатися річки, поблизу якої я зустрів робочого-дорожника. Я не знав назв місць, по яких проходив мій маршрут, але мені здавалося, що ця річка — не що інше, як верхня течія Твіда.[40] За моїми підрахунками, до мети залишалося приблизно вісімнадцять миль, а значить, дістатися туди я міг тільки вранці. Отже, мені треба було провести цілий день у якомусь укритті, бо мій зовнішній вигляд був надто відразливим, щоб показатися кому-небудь при денному світлі. Я не мав ні плаща, ні жилета, ні капелюха; від штанів залишилося жалюгідне лахміття, а обличчя й руки почорніли від кіптяви, що в’їлася в шкіру після вибуху. Гадаю, перелік моїх красот цим не вичерпувався: я відчував, що очі в мене налиті кров’ю, як у скаженого бика. Одне слово, я був непідходящим видовищем для добропорядних громадян, які могли трапитися мені назустріч на великій дорозі.