Це виявилися дверцята стінної шафи, і вони були зачинені. Я посмикав їх: вони здалися мені досить хисткими. Тоді я щосили потягнув ручку на себе, попередньо обмотавши підтяжками і використовуючи її в якості важеля. Два-три ривки — і дверцята зірвалися з петель із гучним тріском. Я подумав навіть, що охоронці зараз увірвуться в комору, аби з’ясувати, що тут відбувається, — але все було тихо. Почекавши з хвилину, я заходився вивчати полиці шафи.

Там виявилася безліч незвичайних речей. Я знайшов у кишенях штанів зо два фосфорних сірники, що випадково там завалялися, і чиркнув одним. За той короткий проміжок часу, поки він горів, я все ж устиг дещо розгледіти. На одній із полиць лежало кілька електричних ліхтариків. Я вибрав один і переконався, що він працює.

Озброївшись ліхтариком, я продовжив дослідження. У шафі громадилися численні пляшки і коробки з речовинами дивного запаху — хімікати, призначені для невідомих експериментів, мотки тонкого мідного дроту і купа обривків тонкого промасленого шовку. Там же знайшовся ящик з детонаторами і купа ґнотів для запалів. У дальньому кутку полиці я намацав коричневу картонну коробку, а всередині неї — дерев’яну скриньку. Мені вдалося її відкрити: там лежали з півдесятка сірих цеглинок розміром у декілька квадратних дюймів.

Я вийняв одну з них і виявив, що вона легко кришиться в руках. Потім я понюхав цеглинку і доторкнувся до неї кінчиком язика, після чого сів і міцно замислився. Я недарма був гірничим інженером: з першого погляду я впізнав у цій речовині лентоніт!

Однією такою «цеглинкою» можна було вщент рознести весь цей будинок. Я користувався цією потужною вибухівкою в Родезії і добре знав, на що вона здатна. Заковика, однак, полягала в тому, що мої знання були досить розпливчасті. З лентонітом працював досвідчений підривник, а я лише спостерігав за ним і оцінював результати. Тому я не пам’ятав, скільки його потрібно і як здійснюється підготовка до вибуху.

І все ж це був шанс, швидше за все — єдиний. Я відчайдушно ризикував, але на іншій шальці терезів лежала абсолютна невідворотність загибелі. Якщо я скористаюся вибухівкою, імовірність того, що я сам злечу на повітря, складе приблизно п’ять до одного. Якщо ні — швидше за все, уже завтра ввечері я буду лежати в ямі шість футів завглибшки, виритій де-небудь на задвірках саду. Тільки так і слід було на це дивитися. В обох випадках перспектива була досить похмура, і все ж у мене залишалася надія. І для себе, і для моєї країни.

Мені додав рішучості спогад про долю коротуна Скаддера. Мабуть, це був найстрашніший момент у моєму житті, бо я не майстер приймати такі радикальні рішення. І все-таки мені вдалося набратися духу, зчепити зуби і придушити сумніви, що мене долали. Я просто вимкнув свій розум і прикинувся, ніби ставлю простий експеримент — щось на зразок феєрверку в ніч Ґая Фокса.[39]

Я дістав детонатор і прикріпив до нього кілька футів ґноту. Потім відламав чверть лентонітового брикетику, прикріпив до нього детонатор і засунув усе це в щілину між дверима і одним із мішків. Я намагався не думати про те, що в половині ящиків, які стояли в коморі, міг виявитися, наприклад, динаміт. Якщо найсмертоносніша вибухівка зберігалася в шафі, то чому б у скриньках не лежати чомусь простішому? Якщо це так, то мені, усій німецькій команді й акру прилеглої місцевості забезпечена стрімка подорож на небеса. Ризик полягав ще й у тому, що від детонації могли рвонути й інші «цеглинки» у шафі. Втім, тієї хвилини я намагався не думати про подібні наслідки. Небезпека була неймовірною, але я був зобов’язаний ризикнути.

Я влаштувався під підвіконням, підпалив ґніт і перечекав кілька секунд. Стояла мертва тиша, яку порушувало тільки човгання підошов у коридорі і сонне кудкудакання курей на залитому теплим сонцем дворі. Я довірив свою душу творцеві і намагався не думати про те, де опинюся за п’ять секунд…

А потім могутня хвиля жару, як мені здалося, злетіла вгору від підлоги і на мить зависла в повітрі. Стіна навпроти мене спалахнула золотаво-жовтим вогнем і розверзлася з пекельним гуркотом, розплющивши мій мозок у коржик. Щось упало прямо на мене, зачепивши ліве плече.

І тут я, схоже, ненадовго втратив свідомість.

Мій ступор навряд чи тривав довше кількох секунд. Я задихався від густих клубів жовтого диму, що наповнював комору. На превелику силу я вибрався з-під уламків і утвердився на ногах. Позаду війнуло свіжим повітрям. Я озирнувся — косяк вікна відвалився; крізь цю діру з рваними краями в полуденне літнє небо валив їдкий дим. Переступивши через розбиту віконну раму, я виявив, що стою посеред двору, оповитого густим туманом. Я відчував жахливу слабкість і нудоту, але все ж міг сяк-так пересуватися. Кашляючи і хитаючись, я майже наосліп пошкандибав геть від цього будинку.

По дальній стороні двору протікав у дерев’яному жолобі невеличкий струмок, підведений до водяного млина. Спіткнувшись, я впав прямо в нього. Прохолодна вода повернула мене до життя, і я знову віднайшов здатність міркувати — рівно настільки, щоб продумати маршрут утечі. Я поповз по оброслому слизькими зеленими водоростями жолобу, впираючись ліктями і колінами, поки не дістався млинового колеса, після чого, звиваючись, як вугор, протиснувся через отвір між його спицями, забрався в приміщення старого млина і звалився на підлогу, усипану половою. По дорозі в мої штани нижче спини вп’явся кривий цвях, і я залишив на ньому солідний шматок тканини.

Млин здавався давно покинутим. Східці драбини, що вела нагору, згнили, підлога на горищі була вся в дірках, прогризених щурами. Мене скручувало від нудоти, голова безупинно крутилася, а ліва рука і плече, здавалося, були розбиті паралічем. Я виглянув у щілину між дошками і побачив, що отруйно-жовтий туман усе ще висить над двором, а з верхнього вікна будинку валить чорний дим. Схоже, мені, з божою поміччю, удалося-таки влаштувати пожежу: я зрозумів це за відчайдушними криками, що долинали звідти.

Як би там не було, але я не мав втрачати ані хвилини, оскільки млин був нікудишнім притулком. Той, хто забажає мене знайти, перш за все попрямує сюди. І ці пошуки — та ще й які! — почнуться відразу ж, як тільки вони не виявлять у коморі моє тлінне тіло… У вікно в іншій стіні я помітив на протилежному боці млинового двору старий кам’яний голубник. Якби я зміг туди потрапити, не залишаючи слідів, я міг би там зачаїтися. Коли мої вороги збагнуть, що я здатний рухатися, то напевно дійдуть висновку, що я вирішив сховатися десь на відкритій місцевості, і, швидше за все, шукатимуть мене там, де росте найбільш густий верес.

Я сповз униз по зламаних сходах, розрівнюючи полову, щоб приховати свої сліди. Те ж саме я проробив і внизу, і на порозі дверей, які теліпалися на зламаних петлях. Обережно визирнувши назовні, я побачив, що від голубника мене відокремлює відкритий мощений майданчик, на якому не залишиться ніяких слідів. На щастя, ця ділянка була прихована від поглядів із будинку млиновими будівлями. Пригинаючись, я поквапом перетнув відкритий простір, обігнув голубник з тилу і глянув угору, примірюючись.

Скажу по честі: це була чи не найважча робота в моєму житті. У мене нестерпно боліли плече і рука, а нудота і запаморочення були такі сильні, що я щосекунди ризикував зірватися вниз. І все ж мені якимось чином удалося втриматися на вертикальній стіні. Чіпляючись за виступи каменів, щілини у кладці і жорсткі батоги плюща, я врешті-решт дістався даху цієї споруди. Дах обгороджував невисокий парапет — за ним було достатньо місця, аби залягти і стати невидимим знизу. І тільки опинившись там, я дозволив собі справжню старомодну непритомність…

Я прокинувся з головою, що нестерпно гула: сонце било мені прямо в обличчя. Деякий час я продовжував лежати нерухомо, оскільки отруйно-жовтий дим, яким я надихався, притупив мій мозок і зробив млявими м’язи. Кожна клітинка мого тіла болісно нила. З боку двору долинали звуки гортанної німецької мови, потім почувся гуркіт заведеного автомобільного мотора.