Пообідавши в скромному трактирі в Моффаті, я пройшов іще дві милі до залізничної станції. Нічний експрес, що прямує на південь, мав прибути не раніше півночі, і я, аби вбити час, піднявся на схил пагорба і заснув, стомлений довгим пішим переходом.

Я ледь не проспав свій потяг, і мені довелося повертатися на станцію бігом, маючи в запасі всього дві хвилини. Жорсткі сидіння у вагоні третього класу і запахи вугілля і застояного тютюнового диму відразу мене підбадьорили. У всякому разі, я відчув, що в цій низці подій ось-ось настане рішучий перелам.

Через кілька годин я зійшов у Кру,[43] де довелося прочекати до шостої вечора, аби сісти на потяг до Бірмінгема. У другій половині дня я дістався до Редінга[44] і пересів на приміський потяг, що прямував у глиб Беркшира. Незабаром я опинився в краю пишних заплавних лук і неквапливих річок, густо порослих по берегах очеретом. Близько восьмої вечора якась утомлена і брудна істота — помісь батрака із сільським ветеринаром — з пледом у чорно-білу клітинку, перекинутим через руку (мені не вистачило сміливості носити його на південь від шотландського кордону), покинула потяг на невеликій станції Артінсвелл. На платформі стояли декілька місцевих жителів, і я подумав, що мені варто затриматися і розпитати дорогу, поки я не почну більш-менш орієнтуватися в тутешніх місцях.

Дорога вела через ліс, що суціль складався з величезних старих буків, потім спускалася в неглибоку долину. Удалині над кронами дерев виднілися зелені верхівки безлісих пагорбів. Після Шотландії повітря здавалося дуже густим і нудотно-солодким через квітучі липи, каштани та кущі бузку, схожі на величезні лілові куполи. Незабаром я підійшов до мосту, під яким неспішно текла тиха річечка, облямована заростями білосніжного водяного жовтцю. Вище за течією стояв млин із греблею, від водозливу якої доносився приємний прохолодний шумок — єдине, що порушувало тишу запашних сутінків. Це місце чудесним чином повернуло мені спокій і душевну легкість. Дивлячись у зелену річкову глибину, я мимоволі став насвистувати, і з моїх губ сама собою зірвалася мелодія «Енні Лорі».

З берега на міст піднявся рибалка, який на ходу підхопив мотив. Мелодія виявилася заразливою. Це був здоровань у заношених фланелевих брюках і крислатому капелюсі, на плечі у нього теліпалася полотняна сумка. Він привітно кивнув мені, і я подумав, що ніколи раніше не бачив обличчя розумнішого й добродушнішого. Притуливши свою тонку десятифутову шестигранну вудку до поручнів моста, рибалка разом зі мною глянув на річку.

— Прозора, чи не так? — весело сказав він. — Я завжди кажу, що наш Кеннер щодо форелі дасть хваленому Тесту[45] сто очок уперед. Тільки погляньте он на того здорованя! Чотири фунти й ні унцією менше. Але вечірнє клювання закінчилося, і тепер його нічим не спокусити.

— Я нічого не бачу, — сказав я.

— Та он же! За ярд від очеретів, прямо над тим корчем.

— Тепер бачу. Чесне слово, я вирішив, що це чорний камінь!

— Точно, — сказав він і просвистів ще один такт «Енні Лорі». — Ваше ім’я Твісдон, чи не так? — кинув він через плече, як і раніше зосереджено дивлячись на воду.

— Hi, — сказав я. — Тобто, я хочу сказати, так. — Я зовсім забув про свій псевдонім.

— Мудрий той змовник, який пам’ятає своє ім’я, — зауважив він, широко посміхнувшись при вигляді комишниці,[46] що випливла з тіні під мостом.

Я випростався й обвів поглядом співрозмовника — його квадратну щелепу, широкий лоб, пошматований різкими зморшками, і тверді складки щік. Схоже, що у мене нарешті з’явився справді путящий союзник. Лукавий погляд його яскраво-блакитних очей, здавалося, проникав у саму душу.

Раптом він нахмурився.

— Я вважаю, що це просто непристойно, — різко сказав він, миттєво підвищивши голос. — Соромно, що ви, цілком працездатний чоловік, маєте нахабство жебракувати. Можете отримати харч у мене на кухні, але грошей від мене ви не дочекаєтеся.

Мимо проїхала двоколка. Молодий чоловік, що правив конем, підняв батіг, вітаючи рибалку. Коли екіпаж поїхав, мій співрозмовник узяв свою вудку.

— Он там мій будинок, — сказав він, указуючи на білі ворота за сто ярдів від мосту. — Зачекайте п’ять хвилин, потім обійдіть будинок із тилу і входьте в задні двері.

На цих словах він покинув мене.

Я зробив достеменно так, як мені було велено. Коли я наблизився, переді мною відкрився гарний сільський будинок із галявиною, що спускалася по схилу до струмка, й ідеально доглянутими джунглями з боків від стежки, утвореними густими кущами калини й бузку. Двері заднього входу були відчинені — на порозі мене чекав статечний дворецький.

— Сюди, сер! — важно сказав він і провів мене по коридору, а потім нагору — у витончено обставлену спальню з вікнами, що дивилися на річку. Там на мене чекав повний комплект одягу, уже розкладений на ліжку: коричневий фланелевий костюм, сорочки, комірці, краватки, аксесуари для гоління, щітки для волосся і навіть пара кімнатних туфель.

— Сер Волтер побоювався, що речі містера Реджі можуть вам не підійти, сер, — повідомив дворецький. — Він тримає тут деякий одяг, оскільки регулярно приїжджає на вихідні. Поряд, за дверима, — ванна кімната: я приготував ванну якомога гарячіше. Вечерю буде подано за півгодини, сер. Ви почуєте гонг.

Дворецький чинно пішов, а я опустився в оббите ситцем м’яке крісло і почав озиратися. У тому, що я в один і той самий день потрапив з повної убогості в це святилище комфорту і затишку, було щось від циркової пантоміми. Сер Волтер явно мені довіряв, хоча я й не розумів, з якого дива. Я глянув у дзеркало і побачив дикого, виснаженого, начорно засмаглого типа з двотижневою клоччастою бородою, брудними від пилу вухами, у потворній сорочці, безформному твідовому дранті і взутті, не чищеному мало не місяць. Я виглядав справжнім волоцюгою і без п’яти хвилин гуртівником — і раптом церемонний дворецький уводить мене в цей храм неземної благодаті. І це при тому, що ніхто навіть не знає мого справжнього імені!

Зрештою я вирішив не ламати голову і просто прийняти дари богів. З насолодою поголившись і вимившись, я одягнувся в костюм з накрохмаленою до хрускоту сорочкою, яка прийшлася по мені. Коли я покінчив із цим, у дзеркалі відбився вельми ефектний молодий чоловік з гарною поставою.

Сер Волтер чекав на мене у вітальні за невеликим круглим столом, освітленим свічками у срібних шандалах. Вигляд господаря будинку — респектабельний, авторитетний і спокійний, саме втілення закону, влади і всіляких цивілізованих умовностей — заскочив мене зненацька і змусив відчути себе якимось контрабандистом. Він не міг знати правди про мене, інакше не прийняв би з такою помпою. І я не мав права зшахрувати і скористатися його гостинністю, не посвятивши у свої обставини.

— Я неймовірно вдячний вам, сер, але вважаю за необхідне внести ясність, — сказав я. — Я ні в чому не винен, я не переступив закон, але мене розшукує поліція. Я зобов’язаний був вам це сказати, і не здивуюся, якщо тепер ви просто виставите мене зі свого будинку.

Він посміхнувся.

— Нічого страшного. Не відволікайтеся, інакше зіпсуєте собі апетит. Ми можемо обговорити все це після вечері.

Я ще ніколи не їв з більшим задоволенням, тому що дотепер увесь день у моєму роті не було нічого, крім залізничних бутербродів. Сер Волтер улаштував справжній бенкет: за їжею ми пили відмінне шампанське, після чого дегустували чудовий витриманий портвейн. Мене розбирав нервовий сміх при думці про те, що за столом нам прислужують лакей і вишколений дворецький, хоча до того протягом трьох тижнів я жив як розбійник і ховався від людського ока, немов зацькований звір. Я розповів серу Волтеру про терапону — замбезійську рибу, здатну відкусити кисть руки, якщо опустити її в річку, — і ми обговорили переваги спортивної риболовлі та полювання в різних куточках світу.