Пити каву ми вирушили до кабінету — чудової кімнати, повної книг, мисливських трофеїв і легкого безладу. Я твердо вирішив, що коли виберуся з цієї халепи і куплю власний будинок, то обов’язково заведу в ньому саме таку кімнату. Після того як кавові чашки були віднесені і ми розкурили свої сигари, господар перекинув свої довгі ноги через підлокітник крісла і дав зрозуміти, що має намір вислухати мою розповідь.

— Я лише слідував інструкціям, якими забезпечив мене в листі Гаррі,— додав він. — Він підкупив мене обіцянкою, що ви розповісте мені щось таке, що мене дуже підбадьорить. Я готовий, містере Ганней.

Моє справжнє ім’я змусило мене здригнутися, як від удару електричного струму.

Я почав від самого початку. Я розповів, як нудьгував у Лондоні, і про той вечір, коли повернувся додому і виявив містера Скаддера, який бурмотів якусь нісенітницю у мене на порозі. Потім я розповів те, що дізнався від Скаддера про Каролідеса і конференцію в міністерстві закордонних справ, що викликало у сера Волтера лише криву посмішку.

Потім я перейшов до вбивства, і він знову став серйозним і зосередженим. Я детально розповів про трюк із молочником, про моє перебування в Галловеї і про те, як я розшифрував записи Скаддера, зачинившись у готелі.

— Вони у вас із собою? — миттєво запитав сер Волтер і з полегшенням видихнув, коли я вийняв із кишені чорного записника.

Я нічого не сказав про його зміст, але описав свою зустріч із сером Гаррі і промови, виголошені в Масонік-холі. Тут сер Волтер оглушливо зареготав.

— Гаррі ніс дику нісенітницю, чи не так? Упевнений, що так і було. Він чудовий хлопець, але його недоумкуватий дядько нафарширував йому мізки всякими дурницями. Продовжуйте, містере Ганней!

День, проведений мною в ролі дорожнього робочого, вельми зацікавив сера Волтера. Він попросив мене докладніше описати двох чоловіків, що пересувалися в автомобілі, явно намагаючись щось виловити з власної пам’яті. Розповідь про важку долю бовдура Джоплі викликала у нього черговий приступ веселощів.

Утім, літній чоловік, який зустрів мене в будинку на пустищі, прогнав посмішку з його обличчя. Мені знову довелося описати зовнішність свого персонажа в усіх подробицях.

— Холоднокровний, лисий, як би з плівкою на очах, немов у великого птаха… Схоже, небезпечна дичина. І ви підірвали під три чорти його житло після того, як він урятував вас від поліції? Нічого сказати, спритно!

Нарешті я дістався фіналу своїх поневірянь. Сер Волтер повільно підвівся і подивився на мене зверху вниз, стоячи на килимку біля каміна.

— Ви можете викинути поліцію з голови, — сказав він. — Ви чисті перед законом цієї країни.

— Оце так! — вигукнув я. — Убивцю вже спіймали?

— Ні. Але два тижні тому вас викреслили зі списку підозрюваних.

— Чому? — здивувався я.

— Головним чином тому, що я отримав листа від Скаддера. Я непогано його знав: він виконував для нас деякі доручення. Він був наполовину фантазер, наполовину геній, але при всьому тому залишався абсолютно чесним. Усе діло псувала його схильність до гри самотужки. Вона робила його абсолютно непридатним для будь-якої секретної служби — а шкода, він був неймовірно талановитий. Гадаю, бідолаха Скаддер був найхоробрішою людиною на світі: він вічно тремтів від страху, і тим не менш ніщо не могло змусити його відмовитися від задуманого. Тридцять першого травня я отримав від нього листа.

— Але до цього часу його вже тиждень не було серед живих!

— Листа було написано і відправлено двадцять третього. Він явно не чекав настільки швидкої загибелі. Його донесення, як правило, потрапляли до мене не раніше ніж через тиждень, оскільки заради прикриття відправлялися спочатку в Іспанію, а вже потім у Ньюкасл. У нього, знаєте, була справжня манія — постійно замітати сліди.

— Що ж він написав? — затинаючись від хвилювання, запитав я.

— Нічого суттєвого. Просто повідомив, що йому загрожує небезпека, але він знайшов, де її перечекати в товаристві доброго друга, а потім знову дасть знати про себе перед п’ятнадцятим червня. Він не вказав адреси, але повідомив, що живе поряд із Портленд-Плейс. Гадаю, він просто хотів очистити вас від підозр — на той випадок, якщо з ним щось станеться. Отримавши листа, я вирушив до Скотланд-Ярду, з’ясував подробиці слідства і дійшов висновку, що другом Скаддера були саме ви. Ми навели про вас довідки, містере Ганней, і переконалися, що маємо справу з цілком респектабельним джентльменом. Мені здалося, що я зрозумів мотиви вашого зникнення. За ним стояв не тільки страх перед поліцією, а й інший мотив, — а коли я отримав каракулі Гаррі, то здогадався про все інше. Я чекав на вашу появу весь минулий тиждень.

Можете собі уявити, який камінь звалився з моєї душі? Я знову відчув себе вільною людиною, оскільки відтепер протистояв ворогам своєї країни, а не її законам.

— А тепер давайте подивимось на записник, — сказав сер Волтер.

У нас пішла ціла година на те, щоб його заново прочитати. Я пояснив Булліванту ключ до шифру, і він майже відразу його засвоїв. У кількох місцях він виправив моє тлумачення тексту, але в цілому я все зрозумів правильно. Діставшись кінця, сер Волтер змінився на обличчі і деякий час сидів мовчки.

— Навіть не знаю, що з усім цим робити, — вимовив він нарешті.— В одному Скаддер не помилився: у тому, що має відбутися післязавтра. Як, чорт забирай, вони зуміли це пронюхати? Ось що найгірше. А всі ці дурниці — війна, «Чорний Камінь» — просто якась безглузда мелодрама. Я ніколи не довіряв судженням Скаддера — на жаль, у нього був художній темперамент, він завжди прагнув прикрасити будь-яку інформацію, зробити будь-яку історію яскравішою, ніж її замислив сам Усевишній. У Скаддера взагалі було повно дивацтв. При словах «фінансова аристократія», наприклад, очі у нього буквально наливалися кров’ю. «Чорний Камінь», — повторив він. — «Der Schwarze Stein». Ніби в дешевому бульварному романі. І весь цей лепет про Каролідеса… Ця частина найбільш неправдоподібна, оскільки я знаю, що високоповажний Каролідес, швидше за все, переживе нас обох. Жодній державі у Європі не потрібна його смерть. До того ж він запобігав перед Берліном і Віднем, чим завдав моєму шефу кілька неприємних хвилин. Ні, тут Скаддер явно щось наплутав. Чесно кажучи, Ганнею, я взагалі не вірю в цю частину його розповіді. Усе набагато простіше: іде якась брудна гра, про яку він дізнався надто багато і поплатився за це життям. Але я готовий заприсягтися, що це звичайна агентурна робота. Якась велика європейська держава розвиває власну систему шпигунства, і в її методах немає нічого екстраординарного. Оскільки платить вона відрядно, мерзотники, які працюють на неї, навряд чи обмежаться одним-двома вбивствами. Вони хотіли б залучити наші військово-морські диспозиції для своєї колекції в Марінеамт?[47] Але тоді ці схеми будуть просто покладені під сукно — тільки й усього.

У цей момент до кімнати зайшов дворецький.

— Міжміський дзвінок із Лондона, сере Волтер. Це містер Гіт, він бажає поговорити з вами особисто.

Мій хазяїн попрямував до телефону.

Через п’ять хвилин він повернувся з побілілим обличчям.

— Я прошу вибачення у тіні Скаддера, — глухо вимовив він. — Сьогодні, на початку восьмої, був застрелений Каролідес.

Наступного ранку я спустився до сніданку після восьми годин безтурботного сну без сновидінь і застав сера Волтера за розшифруванням телеграми, що лежала на столі між кексами і джемом. Його вчорашній бадьорий рум’янець здавався злегка побляклим.

— Після того як ви пішли спати, я ще цілу годину розмовляв по телефону, — сказав він. — Я домігся, щоб мій начальник поговорив з першим лордом[48] і військовим міністром — вони привезуть першого заступника начальника французького генерального штабу Ройє на день раніше. Телеграма ця якраз доводить до відома про те, що все владнано. Ройє буде в Лондоні о п’ятій вечора. Це ж треба: кодове слово для настільки поважної персони — «кабанчик»! — Він указав мені на страви, що стояли на столі, і продовжував: — Щоправда, я не надто впевнений, що з цього вийде якась особлива користь… Якщо вашим «друзям» вистачило розуму, аби розкрити первісний план, їм цілком вистачить його, аби виявити зміни в цьому плані. Дорого би я дав за те, щоби з’ясувати, де саме відбувається витік інформації… Ми вважали, що крім нас п’ятьох у всій Англії немає нікого, хто знав би про візит Ройє — і можу вас запевнити, що у Франції таких людей ще менше, оскільки вони стежать за цими речами навіть ретельніше, ніж ми.