Я рушив по Джермін-стріт і на розі Дьюк-стріт минув купку молодих людей. Усі вони були у вечірніх костюмах — явно побували на якійсь модній вечірці і тепер прямували до мюзик-холу. Одним із них виявився містер Мармадьюк Джоплі.

Побачивши мене, він остовпів, а потім заревів, як пароплавна сирена.

— Клянуся богом, убивця! Ось він, хлопці, тримайте його! Це Ганней, людина, яка скоїла вбивство на Портленд-Плейс!

Він схопив мене за рукав, інші оточили нас. Я не шукав неприємностей, але поганий настрій усе-таки штовхнув мене склеїти дурня. До нас попрямував полісмен. Мені слід було розповісти йому всю правду — а якби він мені не повірив, вимагати доправити мене у Скотланд-Ярд або, у найгіршому разі, до найближчого відділка. Але будь-яка затримка здавалася мені тієї миті нестерпною, а бачити ідіотську пику Мармі було над мої сили. Я врізав йому з лівої і з задоволенням побачив, як він розтягнувся у придорожній канаві.

Тієї ж секунди здійнялася бійка. На мене накинулися всі одночасно, і полісмен затулив мене собою. У результаті я пропустив кілька добрячих ударів. Була б гра чесною, я без зусиль упорався б із більшістю нападників, але полісмен наполегливо тіснив мене і не давав мені вийти з-за своєї спини. До того ж хтось із натовпу вчепився ззаду мені в горло.

У мене почорніло в очах від гніву. А наступної миті я почув, як охоронець закону запитує, що трапилося, і Мармі, шамкаючи ротом з вибитими зубами, заявляє, що я — той самий убивця Річард Ганней.

— О, чорт, — гаркнув я, — та змусьте ж його стулити пельку! А вам, констебле, я раджу залишити мене у спокої. Скотланд-Ярд знає про мене, і ви отримаєте солідну прочуханку, якщо встанете у мене на шляху.

— Вам доведеться пройти зі мною, молодий чоловіче, — незворушно промовив полісмен. — Я на власні очі бачив, як ви жорстоко вдарили цього джентльмена. І це ви затіяли бійку: він вам нічого не зробив. І не раджу чинити опір, бо мені доведеться надіти на вас «браслети».

Злість і невимовно гостре відчуття, що не можна втрачати ні секунди, додали мені снаги. Я повалив додолу констебля, одним ударом збив з ніг молодця, що вчепився в мій комір, і щодуху помчав униз по Дьюк-стріт. У мене за спиною відразу ж почулися трель поліцейського свистка і тупіт переслідувачів.

Бігаю я досить швидко, а тієї ночі у мене наче крила виросли. В одну мить я опинився на Пелл-Мелл, потім звернув до Сент-Джеймського парку. Я ухилився від полісмена біля воріт Букінгемського палацу, проминув штовханину екіпажів біля виїзду на Мелл і понісся до мосту через Темзу, перш ніж мої переслідувачі встигли перетнути проїжджу частину. Вибігши на алею парку, я ще додав ходи. На щастя, у парку було мало людей, і ніхто не спробував мене зупинити. Я мав єдину мету тієї хвилини — дістатися Куїн-Еннс-Гейт.

Коли я опинився на цій тихій просторій вулиці, вона здалася мені зовсім безлюдною. Будинок сера Волтера розташовувався в найвужчій її частині, біля фасаду було припарковано три-чотири автомобілі. Я скинув швидкість за кілька ярдів від входу і енергійним кроком наблизився до дверей. Якби дворецький відмовився мене впустити або просто забарився, відмикаючи двері, мені б довелося непереливки.

Але він не забарився. Не встиг я подзвонити, як двері відчинилися.

— Мені потрібно бачити сера Волтера! — задихаючись, вигукнув я. — 3 украй важливої справи!

Цей дворецький був великою людиною. На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Він відчинив двері, притримав їх, поки я проходив, і відразу ж зачинив їх за моєю спиною.

Тільки після цього він промовив:

— Сер Волтер зайнятий, і мені наказано нікого не впускати. Очевидно, вам доведеться почекати.

Будинок був старомодний, з просторим холом і кімнатами, що примикали до нього з двох боків. У дальньому кінці холу містилася ніша з телефоном і парою крісел, одне з яких запропонував мені дворецький.

— Послухайте, — прошепотів я. — Сталася біда, і ця біда торкнулася мене. Втім, сер Волтер у курсі — я працюю на нього. Якщо хто-небудь з’явиться і стане питати про мене, збрешіть щось підходяще!

Він кивнув. Незабаром з вулиці почувся шум голосів, потім люто задзвонив дверний дзвоник. Жодною людиною я не захоплювався так, як цим дворецьким. Він відчинив двері, незворушно, як кам’яний істукан, перечекав град запитань, яким його обсипали, а потім коротко розповів, хто володіє цим будинком і що означають розпорядження його господаря. Після цього непроханих гостей немов вітром здуло. Я спостерігав за цим, сидячи в ніші,— і видовище це було варто будь-якої вистави.

Мені не довелося довго чекати, поки знову задзвонить дзвіночок. Дворецький негайно впустив відвідувача.

Поки гість знімав пальто, я впізнав його. Не можна було відкрити газету або журнал, щоб не наштовхнутися на його портрет: сива борода лопатою, вольовий рот, тупий ніс і проникливі сині очі. Я впізнав першого морського лорда[53] — людину, яку називають творцем нового британського флоту.

Він пройшов повз мою нішу, після чого дворецький проводив його в кімнату, вхід до якої був розташований у дальній частині холу. До мене долинув приглушений гомін голосів. Двері зачинилися, і я знову залишився на самоті.

Я просидів у ніші ще хвилин двадцять, розмірковуючи про те, як бути далі. Як і раніше, я був переконаний, що маю зіграти помітну роль у всій цій історії, але коли і за кого, не мав жодного уявлення. Я раз у раз поглядав на годинника, і коли стрілка підповзла до пів на одинадцяту, я вирішив, що нараді час би вже й закінчитися. За чверть години Ройє вже має щодуху мчати в Портсмут…

Тут я знову почув дзеленчання дзвіночка, і в холі відразу ж виник дворецький. Двері дальньої кімнати відчинилися, і звідти з’явився перший морський лорд. Він пройшов повз мене, мигцем глянувши в мій бік, і на секунду наші очі зустрілися.

Усього на секунду, але цього було досить, аби моє серце прискорено забилося. Я ніколи не бачив на власні очі цю воістину велику людину, а вона ніколи не бачила мене. Але саме цієї миті у його очах щось промайнуло: він мене впізнав. Це відчуття ні з чим неможливо сплутати. Це мерехтіння, ця іскра світла, цей ледь помітний відтінок, який має один-єдиний сенс. Воно виникло і відразу ж згасло, оскільки адмірал пройшов далі. Я почув, як за ним зачинилися двері, а мій мозок гарячково запрацював, видаючи одну божевільну здогадку за іншою.

Потім я схопив телефонну книгу і знайшов там номер його будинку. Нас швидко з’єднали, і я почув голос слуги.

— Його світлість удома? — запитав я.

— Його світлість повернувся півгодини тому, — сказав голос, — і пішов спати. Він сьогодні нездужає. Бажаєте залишити повідомлення, сер?

Я жбурнув слухавку і впав у крісло. Я мав рацію: моя роль у цій справі ще не закінчена. Я ледь не спізнився, але все-таки опинився тут вчасно.

Не можна було гаяти ані секунди. Я схопився й попрямував до дверей дальньої кімнати, штовхнув їх і увійшов без стуку.

П’ять здивованих облич утупилися в мене з-за круглого столу. Там сиділи сер Волтер і військовий міністр Дрю, а також підтягнутий літній пан — імовірно, Віттакер, видний чиновник Адміралтейства, і генерал Вінстенлі — я впізнав його по довгому шраму на лобі. Крім них, там був товстун-коротун із сіро-сталевими вусами і густими бровами, чию промову я перервав на півслові.

На обличчі сера Волтера я побачив суміш подиву і роздратування.

— Це містер Ганней, про якого я вам розповідав, — звернувся він до присутніх, ніби вибачаючись за мою нетактовність. — Але, боюся, його візит зараз не зовсім доречний.

До мене вже повернулася холоднокровність.

— Це ще як сказати, сер, — сказав я. — Цілком можливо, що для мого візиту, навпаки, — дуже вдалий час. Заради Бога, джентльмени, скажіть, хто вийшов звідси хвилину тому?

— Лорд Аллоа, — сказав сер Волтер, починаючи червоніти від стримуваного гніву.

— На жаль, це був не він, — продовжував я, — а хтось, більш-менш схожий на нього, але зовсім не лорд Аллоа. Цей чоловік упізнав мене — я бачив його в Шотландії минулого місяця. Як тільки він вийшов звідси, я зателефонував додому першому морському лорду, і мені повідомили, що він повернувся півгодини тому і ліг спати.