— Що? — пробурмотів чийсь голос. — Як ви сказали?..

— «Чорний Камінь»! — коротко мовив я, опустився в крісло, що тільки-но звільнилося, і обвів поглядом п’ятьох украй розгублених джентльменів.

— Дурниці! — пирхнув чиновник Адміралтейства.

Сер Волтер підвівся і вийшов із кімнати, а ми залишилися сидіти, безглуздо втупившись у стіл. Він повернувся за кілька хвилин з витягнутим лицем.

— Я поговорив із сером Аллоа, — сказав він. — Висмикнув його просто з ліжка — він був надзвичайно незадоволений. Виявляється, після вечері у Малросса він відразу ж повернувся додому.

— Але ж це чисте безумство! — втрутився генерал Вінстенлі.— Ви хочете сказати, що цей невідомий запросто з’явився сюди і просидів поруч зі мною мало не півгодини, а я не розпізнав обман? Мабуть, Аллоа просто з’їхав з глузду!

— Невже ви не бачите, як тонко вони все прорахували? — сказав я. — Ви були настільки захоплені важливими питаннями, що просто не помічали того, що відбувається прямо у вас під носом. Ви прийняли уявного першого морського лорда за щось само собою зрозуміле. Якби це був хто завгодно інший, ви, можливо, придивилися б уважніше, але присутність Аллоа була для вас абсолютно природною, і це приспало вашу пильність.

Тоді заговорив француз — дуже повільно, але гарною англійською.

— Молодий чоловік має рацію. Він неабияк знається на психології. Наші вороги нас переграли!

Він насупився й обвів поглядом присутніх.

— Я розповім вам одну історію, — сказав він. — Це сталося багато років тому в Сенегалі. Я квартирував в одній віддаленій факторії і, аби згаяти час, ходив на місцеву річку вудити великого вусача. Кошик з моїм обідом возила малоросла арабська кобилка мишастої масті. Одного ранку я захоплено рибалив, а кобилка виявляла дивний неспокій. Я чув, як вона іржала, повискувала і тупотіла, і час від часу заспокоював її голосом, поки всі мої думки були зайняті риболовлею. Мені здавалося, що краєм ока я постійно спостерігаю за конем, якого залишив на прив’язі за двадцять ярдів. Через годину-другу я став подумувати про їжу; зібрав улов у брезентовий мішок і пішов униз за течією річки — туди, де стояла кобила, — на ходу змотуючи волосінь. Коли я підійшов до кобили, збираючись закинути брезент їй на спину… — Він завагався й озирнувся. — Мене насторожив запах. Я підняв голову і побачив за три фути перед собою лева. Старого людожера, який наводив жах на село. За спиною у лева лежало те, що залишилося від кобили, — місиво з крові, кісток і шкури.

— І що ж далі? — запитав я. Мого мисливського досвіду цілком вистачало, щоб зрозуміти: француз каже правду.

— Я встромив йому в пащу вудилище, а ще в мене був пістолет. Крім того, незабаром наспіли мої слуги з рушницями. Але лев усе-таки залишив мені мітку на пам’ять. — Він підняв руку, на якій бракувало трьох пальців. — Вдумайтеся, — сказав він. — Кобила була мертва понад годину, і весь цей час тварюка терпляче стежила за мною. Я не помітив моменту вбивства, тому що звик до занепокоєння кобили, і не звернув уваги на її зникнення, тому що сприймав її тільки як неясний сірувато-коричневий силует на краю поля зору, і цю частину заповнив собою лев. Якщо я, джентльмени, міг так помилитися в краю, де всі людські почуття гранично загострені, що могло перешкодити нам, поглинутим справами і думками, припуститися подібної помилки?

Сер Волтер кивнув. Заперечень ні в кого не знайшлося.

— І все-таки я не розумію, — заперечив Вінстенлі.— Їхньою метою було роздобути диспозиції без нашого відома. Але варто було кому-небудь із нас згадати про нашу сьогоднішню зустріч у розмові з Аллоа, як увесь обман розкрився б.

Сер Волтер сухо розсміявся.

— Вибір Аллоа свідчить про їхню кмітливість. Хіба хтось із нас збирався говорити з ним про сьогоднішній вечір? Наскільки ймовірно, що він сам порушив би цю тему?

Я згадав, що перший морський лорд мав репутацію похмурого мовчуна із запальним характером.

— Але одного я не можу зрозуміти, — сказав генерал. — Яку користь міг здобути шпигун із візиту сюди? Не міг же він винести в голові кілька сторінок цифр і зовсім незнайомих імен!

— Це якраз неважко, — відповів француз. — Гарний агент натренований і має фотографічну пам’ять. Ви помітили, що він не вимовив ні слова, але постійно перебирав документи? Думаю, в голові у нього зафіксовані всі подробиці. Коли я був молодший, я теж міг виконати подібний трюк.

— Що ж, гадаю, нам залишається тільки одне: змінити плани, — сумно промовив сер Волтер.

Віттакер мав вигляд похмурішого за хмару.

— Ви розповіли лорду Аллоа про те, що сталося? — запитав він. — Ні? Ну, не буду стверджувати з абсолютною впевненістю, але майже переконаний, що ми не зможемо внести ніяких серйозних змін. Хіба тільки нам удасться змінити географію Англії.

— Є іще дещо, — вставив Ройє.— Поки ця людина перебувала тут, я говорив зовсім вільно, нічого не приховуючи. Я частково розкрив військові плани свого уряду. Рівно настільки, наскільки мені було дозволено — але для наших ворогів ця інформація безцінна. Ні, друзі мої, я не бачу іншого виходу. Чоловіка, який сюди приходив, і його спільників необхідно затримати, і зробити це негайно!

— Боже праведний, — вигукнув я, — але ж нам навіть зачепитися нема за що!

— Крім того, — підхопив Віттакер, — існує ж пошта. Вважаю, що зараз усі ці відомості уже в дорозі.

— Ні,— заперечив француз. — Ви, як я розумію, мало знаєте про звичаї секретних агентів. Шпигун особисто доставляє здобуті ним дані й особисто отримує винагороду. Ми, французи, дещо знаємо про цю породу. Ще є шанс, друзі мої. Цим людям необхідно перетнути Ла-Манш — отже, є кораблі, які слід обшукати, і порти, за якими слід установити спостереження. Гадаю, цього відчайдушно потребують і Франція, і Британія.

Тверезий і розважливий тон Ройє дещо заспокоїв нас. Він здавався єдиною тут людиною дії. І все ж я не бачив і проблиску надії на їхніх обличчях, та й сам її не відчував. Де, на якому із сотні узбереж, маючи в запасі якихось дванадцять годин, ми зможемо знайти і схопити трійцю найвитонченіших негідників у Європі?

І тут мене осяяло.

— Де записи Скаддера? — крикнув я серу Волтеру. — Заради Бога, швидше, я дещо згадав!

Сер Волтер відімкнув дверцята бюро і простягнув мені записник.

Я квапливо відшукав потрібне місце.

— Тридцять дев’ять сходин, — прочитав я і повторив іще раз: — Тридцять дев’ять сходин, я порахував їх, — приплив 10:17 веч.

Адміралтейський чиновник утупився в мене так, ніби я прямо у нього на очах збожеволів.

— Хіба ви не розумієте, що це ключ? — закричав я. — Скаддер знав, де у цих негідників лігво! Він знав, де саме вони збираються покинути країну, хоч і тримав назву цього місця при собі. Завтра — вирішальний день, і все станеться там, де найвища точка припливу буде о десятій сімнадцять вечора.

— Вони могли втекти вже сьогодні,— спробував заперечити хтось.

— Будь-хто, але не вони. У них є власний таємний маршрут, і вони ні за що не стануть поспішати. Я знаю німців: робочий розпорядок і дотримання плану для них понад усе. Де, чорт забирай, можна роздобути таблиці припливів?

Віттакер раптово підбадьорився.

— Який не є, але це шанс, — сказав він. — Їдьмо в Адміралтейство!

Ми повантажилися в обидва автомобілі, що чекали нас унизу — усі, крім сера Волтера, який вирушив до Скотланд-Ярду, щоб, як він висловився, «мобілізувати Магіллврі». Проминувши пустельні адміралтейські коридори і величезні голі зали, де працювали нічні прибиральниці, ми опинилися в невеликій кімнаті, заставленій книжками і картами. З найдальших закутків військово-морського відомства був витягнутий клерк-черговий, який незабаром доставив з бібліотеки товстий том «Таблиць припливів». Я сів за стіл, інші скупчилися навколо: чомусь вийшло так, що я, невідомо з якої причини, став ніби відповідальним за цю справу.

Однак усе виявилося набагато гіршим, ніж я очікував. У таблицях значилися сотні місць на східному узбережжі країни, і зазначений час верхньої точки припливу підходив щонайменше до п’ятдесяти з них. Потрібно було якимось чином звузити область пошуків.