Нічого більш невинного, ніж це видовище, не можна було й уявити. Досхочу накричавшись і нареготавшись, вони зробили перерву, щоб осушити по високому келиху, які на металевому підносі подала їм покоївка.

Я протер очі та запитав себе: чи не є я останнім дурнем у цьому всесвіті? Людей, які полювали за мною в шотландських пустищах на аероплані та в автомобілі — і особливо цього диявольського археолога, — оточували таємниця і морок. Їх неважко було асоціювати з ножем, який приштрикнув Скаддера до підлоги, і з жахливими замірами, прихованими під маскою миролюбності. Але переді мною були двоє простодушних городян, зайнятих нешкідливими фізичними вправами, що збиралися ось-ось повернутися в будинок до звичайної вечері, а за столом вони будуть обговорювати ціни на ринках, останні крикетні матчі і плітки їхнього рідного Сербітона.[56] Я готував пастку для стерв’ятників, але в сильце зненацька потрапили зо два жирних дроздів.

Незабаром з’явився ще один персонаж — молодий чоловік на велосипеді з мішком ключок для гольфу. Він неквапливо пройшов до тенісного корту, де був зустрінутий перебільшено бурхливими привітаннями. Двоє гравців явно над ним кепкували, і це кепкування звучало зовсім по-англійськи. Потім товстун, витерши чоло шовковою хустиною, оголосив, що має прийняти душ. Я навіть розчув його слова: «Еге ж, змусив ти мене попотіти, Бобе! Але тепер, коли я скинув пару-трійку фунтів, кінець твоїй перевазі. Завтра я всерйоз візьмуся за тебе, і тоді попуску точно не чекай!»

У всьому світі не було нічого більш англійського, ніж остання фраза!

Уся ця компанія попрямувала до будинку, а я залишився на місці, відчуваючи себе повним ідіотом. Схоже, я таки взяв помилковий слід. Припустимо, ці люди прикидаються. Але якщо це так — на кого розраховано їхнє удавання? Вони й гадки не мали, що я сиджу в заростях рододендронів за якихось п’ятдесят ярдів від них. Просто неможливо повірити, що ці троє добродушних джентльменів є чимось більшим, ніж звичайними мешканцями лондонського передмістя, які обожнюють ігри на свіжому повітрі. Нудні, тупуваті, обмежені, але явно такі, що не мають жодного відношення до шпигунського ремесла.

І все-таки їх було троє: старий, товстун і третій — смаглявий і худорлявий. Їхня вілла за багатьма ознаками збігалася з указівками у нотатках Скаддера, а за півмилі від неї стояла на якорі моторна яхта щонайменше з одним офіцером-німцем на борту. Я згадав про вбитого Каролідеса, про Європу, що вже здригалася від перших поштовхів майбутнього світового землетрусу, і про тих, кого я залишив у Лондоні,— людей, які з тривогою чекали розвитку подій у найближчі години. Прямо зараз сили пекла готувалися вирватися на волю. Так, «Чорний Камінь» переграв нас усіх, і якщо йому вдасться пережити цю червневу ніч, він безперешкодно покладе свій приз у банк.

Отже, залишався єдиний варіант: продовжувати робити свою справу так, ніби в мене немає і не було ніяких сумнівів — і якщо вже мені судилося виставити себе метушливим дурнем, зробити це слід ефектно і красиво.

Ніколи в житті я не брався за справу з більшою неохотою, ніж тієї хвилини. Я радше увірвався б у лігво анархістів із браунінгом на взводі або виступив з мухобійкою проти розлюченого лева, ніж удерся до затишної вілли трьох життєрадісних англійців із заявою, що їхня гра програна. О, як би вони наді мною посміялися!

Але тут я несподівано згадав про людину, яку одного разу вже споминав на цих сторінках. Мій приятель, старина Пітер Пієнаар, був найкращим слідопитом і розвідником із тих, кого я знав у Родезії,— але перш ніж стати респектабельним професіоналом, йому не раз доводилося вступати в конфлікти із законом і перебувати в розшуку. Якось ми з Пітером розговорилися про методи маскування, і він виклав мені свою теорію, яка мене вразила. Він сказав, що звичайні прикмети — крім абсолютно незаперечних, на кшталт відбитків пальців — майже не допомагають упізнанню, якщо втікач знає свою справу. Він висміяв фарбоване волосся, накладні бороди та інший дешевий маскарад. Насправді важливе тільки те, що Пітер назвав «атмосферою».

Якщо людина володіє умінням створити навколо себе обстановку, абсолютно не схожу на ту, в якій її бачили вперше, і — саме в цьому вся суть — злитися з цією обстановкою і вести себе так, ніби вона ніколи її не залишала, вона може загнати в глухий кут найпроникливіших детективів на світі. Пітер розповів мені, як одного разу запозичив у когось чорне пальто, вирушив до церкви і почав співати псалми і гімни, дивлячись в одну книгу з тим чоловіком, який його розшукував. Якби цей чоловік коли-небудь зустрічав Пітера у пристойній компанії, він неодмінно впізнав би його; але він бачив його тільки раз — коли Пітер погасив світло в пабі, палячи по лампам відразу з двох револьверів.

Цей спогад приніс мені першу розраду за весь день. Пітер був стріляним горобцем, а ті, за ким я стежив, — елітою у своїй справі. Що, як вони грали в гру Пітера? Тільки новачок намагається змінитися зовні. Розумний має звичайний вигляд, але спритно змінюється зсередини.

Пам’ятав я й інше правило Пітера — те, що стало мені в пригоді, коли я був «дорожнім робочим». «Ти не зможеш зіграти свою роль переконливо, якщо не вселиш собі, що ти і вона — одне ціле». Мої підопічні не мали потреби акторствувати — досить було просто «повернути вимикач» і найприроднішим чином перетворитися на завзятих тенісистів з усіма їхніми звичними манерами і слівцями. Звучить банально, але Пітер постійно підкреслював, що саме в цьому і полягає головний секрет усіх знаменитих злочинців.

Час наближався до восьмої вечора, і я повернувся до готелю, щоб зустрітися зі Скейфом і проінструктувати його. Ми домовилися, як розставити наших людей, після чого я вирішив прогулятися, бо геть утратив апетит. Обійшовши пустельне поле для гольфу, я попрямував до однієї місцинки на скелях на північ від вілл.

На вузьких охайних доріжках назустріч мені траплялися відпочивальники в білих фланелевих брюках, які поверталися з кортів і приватних пляжів. У морській далині, оповитій синіми сутінками, я помітив вогні «Аріадни» й есмінця, що стояв далеко на півдні, а за Кокською обмілиною — ходові вогні пароплавів, що прямували до гирла Темзи. Усе навколо було таким мирним і звичним, що мій ентузіазм розсіювався з кожною хвилиною. Мені знадобилася вся моя рішучість, аби близько половини десятої завернути до Трафальгар-Лодж.

Дорогою я відчув непідробну радість, зустрівши породистого хорта, який трусив підтюпцем поруч із нянею з дитячою коляскою. Побачивши його, я пригадав пса, який був у мене в Родезії,— я частенько брав його з собою на полювання в горах Палі. Ми вистежували невеличких антилоп сірувато-брунастої масті, й одного разу, погнавшись за дорослим самцем, обидва його упустили. Хорт переслідує дичину, покладаючись на свій гострий зір, мої очі теж рідко мене підводять, але того разу наша жертва зникла просто у нас під носом. Пізніше я з’ясував, як їй це вдалося. На тлі сірих кам’янистих пагорбів антилопу так само неможливо розрізнити, як сіру ворону на тлі дощової хмари. Їй не треба було втікати — досить було просто застигнути на місці, злившись із пейзажем.

Щойно ці спогади пронеслися у мене в голові, я подумав про свою ситуацію і дійшов висновку: «Чорному Каменю» не було потреби тікати. Він просто розчинився в навколишньому ландшафті, а значить, я на правдивому шляху. Я міцно, як цвях, уколотив цю думку собі в голову і поклявся ні на мить не забувати про це. Отже, останнє слово знову залишилося за Пітером Пієнааром.

До цього часу люди Скейфа мали зайняти свої пости, але я ніде не помітив жодного з них. Вілла стояла, доступна всім поглядам, немов ринкова площа. Трифутова огорожа відділяла її від дороги, висіченої у скелях. Усі вікна на першому поверсі були розчинені; приглушене світло і звуки голосів указували на їдальню, де мешканці будинку якраз закінчували вечерю. Усе було відкрито й чесно, як на благодійних зборах у церкві. І все-таки я відчинив хвіртку і подзвонив у дзвіночок.