Людина на зразок мене, що чимало побродила по світу, як не дивно, чудово розуміється з представниками двох прямо протилежних класів — назвемо їх умовно верхнім і нижнім. Вона розуміє їх, вони розуміють її. Я легко знаходив спільну мову з пастухами, волоцюгами і дорожніми робочими і в той же час міг невимушено спілкуватися з такими людьми, як сер Волтер та інші представники військового істеблішменту, з якими я бачився вчора ввечері. Не знаю чому, але це так. А ось світ ситого й самовдоволеного середнього класу — мешканців комфортабельних вілл і передмість — для мене закритий. Я не знаю, як усі ці люди дивляться на речі, не розумію умовностей і звичаїв, прийнятих у їхньому колі, і тому поводжуся з ними обережно, як з африканською чорною мамбою, що переповзає стежину. Ось чому, коли охайна і бездоганно ввічлива покоївка відчинила мені двері, я не відразу знайшов, що сказати.

Прочистивши горло, я все ж запитав, чи вдома містер Епплтон, і покоївка проводила мене в будинок. Я розраховував несподівано увійти прямо в їдальню, викликавши своєю раптовою появою шок, який ясно вкаже, що мешканці будинку мене впізнали, і підтвердить усе інше. Натомість я опинився у скромному холі, обстава якого відразу заволоділа моєю увагою. Там усюди були розкидані ключки для гольфу й тенісні ракетки, солом’яні капелюхи й кепі, кілька пар рукавичок і з півдюжини тростин, подібних до тих, які можна бачити в тисячах британських будинків. На кришці старовинної дубової скрині лежала купа акуратно складених пальт і непромокальних плащів; на столі цокав дідівський годинник; на стінах висіли кілька старовинних латунних грілок, барометр і естамп із зображенням перегонів… Усе було чинно і благопристойно, як в англіканській церкві.

Повернувшись, покоївка спитала, як про мене доповісти, я машинально назвав своє справжнє ім’я, і вона пішла до їдальні через курильню, що прилягала до правої частини холу. Я не мав часу як слід її розглянути, але встиг помітити над каміном кілька групових світлин у рамках і ладний був заприсягтися, що зроблені вони в одній з англійських приватних шкіл або коледжів. Я встиг кинути на них побіжний погляд, після чого поквапом наздогнав покоївку, але все одно запізнився: вона вже увійшла в їдальню і голосно назвала моє ім’я. Можливість побачити, як на нього відреагує ця трійця, була прогаяна.

Щойно я увійшов, старий, який сидів на чолі столу, підвівся і повернувся обличчям до мене, щоб привітати відвідувача. Він був у вечірньому костюмі — короткому піджаку і чорній краватці; так само був одягнений і той, кого я про себе називав «товстуном». На третьому, смаглявому, були синій костюм і сорочка з відкладним комірцем. На кишені піджака красувалася емблема якогось клубу або школи.

Манери старого були бездоганні.

— Містере Ганней? — ніби трохи вагаючись, промовив він. — Ви хотіли мене побачити? Одну хвилинку, друзі, і я знову до вас приєднаюся… Давайте перейдемо до курильні! — звернувся він до мене.

Не відчуваючи в глибині душі ані найменшої впевненості, я все-таки змусив себе продовжити розпочату гру. Кімната для куріння мені не підходила, тому я мовчки підсунув стілець і сів біля стіни.

— Гадаю, ми вже зустрічалися раніше, — сказав я, — і, здається, ви знаєте, чого я хочу.

Світло в кімнаті було неяскраве, але, наскільки я міг бачити їхні обличчя, вони чудово грали свої ролі.

— Можливо, можливо, — промовив старий. — У мене погана пам’ять, але, боюся, вам так чи інакше доведеться викласти мені вашу справу, сер, бо я, правду кажучи, не маю уявлення, чого ви хочете.

— Що ж, у такому разі,— сказав я, не в змозі позбутися думки, що верзу повну нісенітницю, — я прийшов сказати вам, що гру закінчено. Я маю ордер на ваш арешт, джентльмени.

— Арешт? — перепитав старий з абсолютно враженим виглядом. — Арешт! Боже правий! І в чому ж нас звинувачують?

— У вбивстві Франкліна Скаддера, яке сталося в Лондоні двадцять третього травня цього року.

— Ніколи ні про що подібне не чув, — ошелешено пробурмотів старий.

Тут утрутився «товстун»:

— Це вбивство на Портленд-Плейс, я читав про нього в газетах. Боже праведний, ви, напевно, спали з розуму, сер! Кого ви представляєте?

— Скотланд-Ярд, — незворушно повідомив я.

Після цього на хвилину запанувала мовчанка.

Старий дивився у свою тарілку, машинально катаючи по столу горіх. Він здавався втіленням цілковитого нерозуміння.

Тоді знову заговорив «товстун» — злегка затинаючись, як людина, що насилу добирає слова.

— Не засмучуйтеся, дядьку, — сказав він. — Усе це якась безглузда помилка; такі речі іноді трапляються, і ми можемо легко все виправити. Нам не стане жодних зусиль довести свою невинність. Мене двадцять третього травня взагалі не було в Англії, Боб перебував у приватній клініці, а ви, хоч і були в Лондоні, напевно можете розповісти, чим ви там займалися, а свідки, щоб підтвердити це, знайдуться.

— Правильно, Персі! Це досить просто. Двадцять третє! Це був наступний день після весілля Аґати. Дайте подумати… Чим я займався? Уранці я повернувся з Вокінга[57] і поснідав у клубі з Чарлі Саймонсом. Потім… Еге ж, обідав я з Фішмонгерами. Пам’ятаю, пунш не пішов мені на користь і наступного ранку мені було не по собі. Чорт забирай, та ось же сигарна коробка, яка залишилася у мене після того обіду!.. — Він указав на коробку, що стояла на столі, і нервово засміявся.

— Я гадаю, сер, — сказав молодий чоловік, шанобливо звертаючись до мене, — ви незабаром самі переконаєтеся, що помилилися. Ми, як і всі англійці, готові співпрацювати з представниками закону і не хочемо, щоб Скотланд-Ярд опинився в безглуздому становищі. Правильно, дядьку?

— Звичайно, Боб! — До старого, схоже, знову повернулася впевненість. — Зрозуміло, ми зробимо все, що в наших силах, щоб допомогти владі. Але це… Це вже занадто. З цим я не можу змиритися…

— Уявляю, як буде хихикати Неллі,— зауважив «товстун». — Вона вічно твердить, що можна померти з нудьги, коли з тобою ніколи нічого не трапляється. А тепер трапилося — та таке, що тільки знай ухиляйся! — І він весело розсміявся.

Сміх цей був майже задоволеним.

— Саме так! Буде про що розповісти в клубі. Справді, містере Ганней: я, напевно, повинен обурюватися, щоб підтвердити свою невинність, але все це вже занадто смішно! Я готовий навіть вибачити вас за те, що ви мало не змусили мене злякатися! Ви мали такий похмурий і зосереджений вигляд, що я вже був злякався: чи не страждаю я на лунатизм і не блукаю ночами містом, убиваючи людей?

Це не могло бути акторською грою — усе мало абсолютно природний вигляд. Моїм першим поривом було вибачитися і забратися з Трафальгар-Лодж геть. Але я сказав собі, що мушу довести справу до кінця, навіть якщо мені судилося стати посміховиськом для всієї Британії. При світлі свічок, що горіли на обідньому столі, мало що можна було розгледіти, і я, аби приховати розгубленість, підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув електричні лампи. Потік світла, що несподівано ринув у вічі, змусив усіх трьох примружитися. Я застиг навпроти, пильно вивчаючи їхні обличчя.

Що ж, і це мені нічого не дало. Один із них був старий і лисий, другий огрядний, третій смаглявий і худорлявий. Ніщо не завадило б цим людям полювати на мене в Шотландії, хоча прикмет, за якими їх можна було розпізнати, я також не виявив. Досі не розумію, чому я, людина пам’ятлива і вельми спостережлива, був так упевнений у власних висновках. Ці люди здавалися рівно тими, ким себе називали, — а я не міг сказати про жодного з них нічого певного.

Тут, у цій затишній їдальні з гравюрами на стінах і портретом літньої леді у плоєному комірці над каміном, я ніяк не міг знайти нічого спільного між ними й тими горлорізами, що ганялися за мною по вересовим пустищам Шотландії. На столі прямо переді мною лежав срібний портсигар з гравіюванням, і прочитавши написане, я дізнався, що це приз, присуджений містеру Персівалю Епплтону, есквайру і члену клубу Беди Преподобного, за участь у турнірі з гольфу. Мені доводилося щосили чіплятися за слова Пітера Пієнаара, аби просто не втекти з цього будинку.