Будинок Геллера здобув славу в усій околиці. Люди з'їжджали із траси і зупинялися перед ним на дорозі — повитріщатися, потицяти пальцями і похихотіти. Працівники автозаправок вишкірювалися, коли повз них проїжджав автомобіль Геллера. Геллерова куховарка мусила терпіти зневажливі погляди власників крамничок, коли йшла на закупи. В околиці будинок Геллера охрестили «божевільнею».

Пітер Кітінґ казав колегам по фаху, вибачливо посміхаючись:

— Ні-ні, ви не повинні так про нього казати. Я давно знаю Говарда Рорка, він доволі талановитий, доволі. Він навіть працював колись на мене. Його трохи занесло із цим будинком. Він ще навчиться. У нього є майбутнє… О, думаєте, немає? Ви справді так вважаєте?

Еллсворт Тухі, без коментаря якого з американської землі не діставали жодного каменя, не знав про будинок Геллера, принаймні про це свідчила його колонка. Він не вважав за необхідне повідомити про це своїх читачів бодай для того, щоб висловити осуд. Він не написав ані слова.

Колонка з назвою «Спостереження та роздуми» Алви Скаррета щодня виходила на першій шпальті нью-йоркського «Знамена». Це був перевірений путівник, джерело натхнення та формування суспільної філософії у маленьких містечках усієї країни. У цій колонці багато років тому з'явилося відоме твердження: «Нам усім буде значно краще, якщо ми забудемо про набундючені концепції нашої примхливої цивілізації й більше дбатимемо про те, що задовго до нас знали дикуни, — про повагу до матері». Алва Скаррет був старим парубком, що заробив два мільйони доларів, фахово грав у гольф і був головним редактором Вайнендових газет.

Саме Алва Скаррет започаткував кампанію проти умов життя у нетрях і «акул-домовласників», яка тривала у «Знамені» третій тиждень поспіль. Саме такий матеріал був до вподоби Алві Скаррету. У ньому лунав заклик до людяності й був присутній соціальний контекст. Такий собі недільний додаток до фотографій дівчат, які кидаються в річку, піднімаючи спідниці значно вище колін. Це стимулювало збільшення накладу. Це бентежило «акул», які володіли кількома кварталами поблизу Іст-Ріверу і яких виставили головними злодіями під час кампанії. «Акули» спочатку відмовлялися продати ці квартали невідомій конторі з торгівлі нерухомістю, але під тиском преси здалися і таки продали. Ніхто не зміг би довести, що ця компанія з торгівлі нерухомістю належала іншій фірмі, власник якої Ґейл Вайненд.

Вайнендові газети не могли прожити без кампаній. Вони щойно закінчили одну з них — на тему сучасної авіації. Навели низку наукових досліджень з історії авіації у недільному родинному додатку, проілюструвавши їх літальними апаратами, — від малюнків Леонардо да Вінчі до останніх бомбардувальників; додавши задля принадності Ікара, який борсався у червоному полум'ї (його оголене тіло було синьо-зелене, воскові крила — жовті, а дим — фіолетовий), а також лепрувату каргу з палаючими очима та кришталевою кулею, яка в ХІ столітті пророкувала, що людина літатиме, а ще лиликів, вампірів та вовкулак.

Вони також провели конкурс із моделювання, відкритий для всіх хлопчиків віком до десяти років, які забажали зробити три нові передплати на «Знамено». Ґейл Вайненд, який мав ліцензію пілота, здійснив одиночний політ із Лос-Анджелеса до Нью-Йорка у маленькому, спеціально збудованому літаку вартістю 100 тисяч доларів, встановивши трансконтинентальний швидкісний рекорд. Підлітаючи до Нью-Йорка, він трохи помилився з розрахунками, і був змушений приземлитися на скелястому пасовищі; це було страхітливе приземлення, виконане бездоганно; якось так сталося, що бригада фотографів зі «Знамена» опинилася неподалік, коли Ґейл Вайненд вийшов із літака. Навіть ас тремтів би після такої пригоди. Ґейл Вайненд позував перед об'єктивами фотокамер — із бездоганною гарденією на лацкані льотної куртки, із сигаретою між двома пальцями мідної руки, що анітрохи не тремтіла. Коли його запитали про перше бажання після повернення на землю, він сказав, що хоче поцілувати найпривабливішу із присутніх жінок, обрав найзадрипанішу стару бабегу з натовпу і, схилившись, поважно поцілував її в чоло, пояснюючи, що вона нагадала йому матір.

Згодом, на початку кампанії проти нетрів,[7] Ґейл Вайненд сказав Алві Скаррету: «Дій. Витисни з цього усе можливе», — і вирушив на своїй яхті у кругосвітню подорож у товаристві чарівної двадцятичотирирічної авіаторки, якій подарував свій трансконтинентальний літак.

Алва Скаррет почав діяти. Серед багатьох інших кроків своєї кампанії він доручив Домінік Франкон обстежити умови життя у нетрях і зібрати «людський матеріал». Домінік Франкон щойно повернулася з літньої відпустки в Біарриці; вона завжди повністю використовувала літню відпустку, і Алва Скаррет завжди її надавав, тому що Домінік була однією з його улюблених працівниць, бо вона його ошелешувала і тому що він знав, що вона може звільнитися, коли їй заманеться.

Домінік Франкон на два тижні оселилася у винайманій кімнатці на Іст-Рівері. Кімната мала скляний дах, але вікон у ній не було; щоб дістатися туди, треба було видряпатися на шостий поверх, а ще там не було води. Вона готувала для себе на кухні численної родини, яка мешкала поверхом нижче; відвідувала сусідів, сиділа вечорами на пожежних сходах і ходила із сусідськими дівчатами до копійчаних кінотеатрів.

Вона вбиралася у пошарпані спідниці та блузки. Ненормальна, але звична для неї тендітність створювала враження, що вона виснажена злигоднями; сусіди були переконані, що в неї сухоти. Але вона рухалася так, як рухалася у вітальні Кікі Голкомб — із такою ж холодною витримкою і впевненістю. Вона надраювала підлогу своєї кімнатки, чистила картоплю, купалася в бляшаній балії з холодною водою. Вона ніколи не робила нічого такого раніше, але виходило в неї досконало. Домінік уміла діяти — уміння, яке здавалося невідповідним до її зовнішності. Вона не мала нічого проти нового середовища; їй було байдуже до нетрів, так само як було байдуже до світських віталень.

Наприкінці другого тижня вона повернулася у свій пентхаус на даху готелю поруч із Центральним парком, і її статті про життя у нетрях з'явилися в «Знамені». Вони були нещадними та яскравими.

Вона почула здивовані запитання на званому обіді.

— Моя люба, насправді це ж не ти написала оце?

— Домінік, ти ж насправді не жила у такому місці?

— О так, — відповіла вона. — Будинок на Східній дванадцятій вулиці, яким володієте ви, місіс Палмер, — сказала вона, ліниво жестикулюючи рукою в смарагдовому браслеті, надто широкому і надто важкому для її тонкого зап'ястка, — має каналізацію, що забивається через день, а її вміст розливається подвір'ям. На сонці він виграє блакитно-фіолетовим, наче веселка. Квартал із нерухомістю Клеріджа, яким керуєте ви, містере Бруксе, має найчарівніші сталактити, що ростуть на всіх стелях, — казала вона, схиляючи золотаву голівку до корсажа, прикрашеного білими гарденіями, на матових пелюстках яких поблискували краплинки води.

Ії запросили виступити на зборах благодійників. Це було важливе зібрання, з войовничим, радикальним настроєм, організоване найвидатнішими жінками у цій царині. Алва Скаррет зрадів і благословив її.

— Сходи туди, дитинко, — сказав він. — Ушквар їм по повній. Нам потрібні благодійники.

Вона стояла за трибуною у задушливій залі та дивилася на плескаті обличчя, обличчя, розпусно захоплені усвідомленням власної доброчесності. Вона говорила зважено, без надриву. Вона розповіла, зокрема, таке:

— Родина, яка живе на другому поверсі, не сплачує за оренду, а діти не можуть піти до школи, бо не мають одягу. Батько пиячить «в кредит», хоча при доброму здоров'ї й має пристойну роботу… Пара з третього поверху щойно купила радіоприймач за шістдесят дев'ять доларів і дев'яносто п'ять центів готівкою. Батько родини з п'ятого поверху не пропрацював жодного повного дня у житті й не збирається. У нього дев'ятеро дітей, якими опікується місцева церковна громада. Незабаром народиться десята…