Коли вона закінчила, пролунало кілька обурених оплесків. Вона здійняла руку і сказала:

— Ви не мусите аплодувати. Я на це не сподіваюся. — А потім ввічливо мовила: — Чи є якісь запитання?

Запитань не було.

Повернувшись додому, вона виявила там Алву Скаррета, який чекав на неї. Він здавався недоречним у вітальні її пентхауса, примостивши своє велетенське тіло на краєчку тендітного стільця, наче згорблений горгулья на тлі осяйної панорами міста за суцільною скляною стіною. Місто нагадувало настінну фреску, створену задля освітлення і завершення кімнати: тендітні лінії шпилів на тлі чорного неба продовжували лінії витончених меблів; вогні, що леліли у віддалених вікнах, відбивалися на непокритій сяйливій підлозі; холодна точність прямокутних будівель ззовні відповідала холодній негнучкій грації кожного об'єкта всередині. Алва Скаррет руйнував цю гармонію. Він був схожий на доброго сільського лікаря і водночас — на шулера. Важке обличчя мало доброзичливу, батьківську усмішку, що завжди була його відмичкою і фірмовим знаком. Він мав здатність зробити доброту своєї усмішки додатком, що аж ніяк не применшував його імпозантної гідності; довгий, тонкий, гачкуватий ніс таки забирав дещо від його лагідності, але додавав достоїнства; його обвислий до колін живіт не применшував гордовитості, а додавав доброти.

Він підвівся, всміхнувся радісно і взяв Домінік за руку.

— Вирішив зазирнути до тебе дорогою додому, — сказав він. — Маю дещо сказати. Як у тебе повелося, дитинко?

— Так, як я й очікувала.

Вона скинула капелюха і пожбурила його на перший-ліпший стілець. Її волосся спадало навскіс через чоло плескатою хвилею і лягало на плечі прямими лініями; було густе і гладеньке, наче купальна шапочка зі світлого відполірованого металу. Домінік підійшла до вікна і зупинилася, дивлячись на місто. Не обертаючись, запитала:

— Що ти хотів розповісти мені?

Алва Скаррет дивився на неї задоволено. Минуло чимало часу, відколи він облишив спроби її спокусити, дозволяючи собі лише потримати її знічев'я за руку чи поплескати по плечу; він перестав мріяти про неї, але мав тьмяне, півсвідоме сподівання: «А раптом…».

— Маю хороші новини для тебе, дитинко, — сказав він. — Я опрацював маленьку тему, щось штибу реорганізації, та вирішив об'єднати кілька тем у рубрику «Життя жінки». Знаєш, школи, хатнє господарство, догляд за дітьми, підліткова злочинність і таке інше — все під орудою однієї особи. І я не бачу кращої кандидатури для цієї роботи, ніж моя маленька дівчинка.

— Ти про мене? — запитала вона, не обертаючись.

— Саме про тебе, і нікого іншого. Щойно Ґейл повернеться, я отримаю його згоду.

Вона обернулася і подивилася на нього, схрестивши руки на грудях і тримаючись долонями за лікті. Мовила:

— Дякую тобі, Алво. Але я цього не хочу.

— Як це ти не хочеш?

— Я маю на увазі саме те, що кажу: не хочу.

— Заради всього святого, ти хоч розумієш, який цей поступ?

— Який поступ?

— Кар'єрний.

— Я ніколи не казала, що мене цікавить кар'єра.

— Але ж ти не хочеш усе життя вести задрипану колонку на останній шпальті?

— Не все життя. Аж доки мені набридне.

— Лише подумай, чого ти можеш досягнути у справжній грі! Подумай, що Ґейл може для тебе зробити, щойно ти привернеш його увагу!

— Я не маю бажання привертати його увагу.

— Але, Домінік, ти нам потрібна. Жінки будуть солідарні з тобою після сьогоднішнього вечора.

— Я так не думаю.

— Чому ж, я зарезервував дві колонки для матеріалу про збори і про твій виступ.

Вона зняла слухавку і простягнула її Скаррету:

— Краще накажи заповнити місце чимось іншим.

— Чому?

Домінік попорпалася у стосі паперів на столі, знайшла кілька аркушів, заповнених друкованим текстом, і простягнула йому.

— Ось промова, що я виголосила сьогодні ввечері, — сказала вона.

Він переглянув написане. Нічого не сказав, але один раз схопився за голову. Потім набрав номер і наказав написати про збори якнайстисліше, не згадуючи прізвища промовця.

— Усе гаразд, — промовила Домінік, коли він поклав слухавку. — Мене звільнено?

Він журливо похитав головою.

— Ти хочеш звільнення?

— Не конче.

— Я замну цю справу, — пробурмотів він, — приховаю від Ґейла.

— Як хочеш. Насправді мені однаково.

— Послухай, Домінік, — о, я знаю, що не маю права ставити будь-яких запитань, — але чому ти завжди викидаєш такі коники?

— Без жодної причини.

— Послухай, ти знаєш, я чув про той розкішний обід, де ти висловилася на цю саму тему. А потім ти пішла і на радикальних зборах казала такі речі…

— Але ж усе одно це правда — і те, і те, хіба не так?

— О, звісно, та чи не можна враховувати обставини, коли ти вирішуєш висловитися?

— Тоді мої слова не матимуть жодного сенсу.

— А який сенс у тому, що зробила ти?

— Жодного. Але мене це розважило.

— Домінік, не можу тебе зрозуміти. Ти вже робила так раніше. Ти прекрасно працюєш, блискуче виконуєш роботу, але щойно з'являється нагода зробити справжній крок уперед — псуєш усе якимось вибриком. Чому?

— Саме тому.

— Скажи мені як другові, бо ти подобаєшся мені та цікавиш мене — чого ти насправді прагнеш?

— Думаю, це очевидно. Я нічого не прагну.

Він розвів руками та безпорадно стенув плечима.

Вона весело всміхнулася.

— До чого цей скорботний вигляд? Ти теж мені подобаєшся, Алво, і ти цікавий мені. Мені навіть подобається з тобою спілкуватися. А зараз сядь і розслабся, я зроблю тобі щось випити. Алво, ти маєш випити.

Вона принесла йому матову склянку; подзенькування кубиків льоду порушило тишу.

— Домінік, ти лише мила дитина, — сказав він.

— Атож. Я саме така.

Вона сіла на край столу, вигнулася на прямих руках, опершись ззаду на долоні й повільно теліпаючи ногами, а потім сказала:

— Знаєш, Алво, було б жахливо, якби я мала роботу, яку насправді хочу.

— Заради всього святого, що за дурниці ти мелеш! Про що ти?

— Саме про це. Було б жахливо мати роботу, що дає задоволення і якої не хочеться втратити.

— Чому?

— Бо тоді я залежала б від тебе. Ти чудова людина, Алво, але не надто надихаєш, і я не думаю, що хотіла б колінкувати перед тобою і щулитися, побачивши у твоїх руках нагайку — о, не протестуй, це була б така делікатна маленька нагаєчка, а тому — ще огидніша. Я мусила б залежати від твого шефа Ґейла — він видатна людина, я впевнена, та я навіть бачити його не хочу.

— Звідки в тебе таке божевільне сприйняття? Ти ж знаєш, що ми з Ґейлом зробимо для тебе що завгодно, й особисто я…

— Не в тому річ, Алво. Мовиться не лише про тебе. Якби я знайшла роботу, проект, ідею чи людину, потрібну мені, — я стала б залежна від усього світу. Усе пов'язане одне з одним. Усі ми зв'язані. Ми всі в павутині, і ця павутина чигає на нас, і одне-єдине бажання штовхає нас у неї. Ти чогось прагнеш і цінуєш це. Чи знаєш, хто саме готується вирвати це в тебе з рук? Не можеш цього знати — він може бути так близько і так далеко, але хтось неодмінно готується до цього, і ти боїшся всіх. І ти впокорено щулишся, і рачкуєш, і благаєш, і погоджуєшся з ними — лише щоб дозволили тобі зберегти це. І поглянь, з ким доводиться погоджуватися.

— Якщо я правильно второпав, ти критикуєш людство загалом…

— Знаєш, це така специфічна річ — наше уявлення про людство загалом. Усі ми маємо щось на кшталт уявної яскравої картинки в голові, коли кажемо це, щось таке поважне, величне й суттєве. Та насправді все, що ми знаємо про людство — це люди, яких ми зустрічали в своєму житті. Поглянь на них. Чи ти знаєш когось, хто створює враження видатної та гідної людини? Нікого немає, лише домогосподарки з візками для закупів, шмаркаті шибеники, які пишуть лайливі слова на тротуарах, і підпилі дебютантки з вищого товариства. Або ж їхні духовні двійники. Насправді можна лише трохи поважати людей, які страждають. У них є певна гідність. Та чи спостерігав ти колись за людьми, які насолоджуються життям? Саме тоді ти можеш побачити правду. Поглянь на тих, хто витрачає гроші, зароблені рабською працею — у парках розваг і на ярмаркових балаганах. Поглянь на багатіїв, перед якими відкритий увесь світ. Поглянь, які розваги вони обирають. Поспостерігай за ними у вишуканих кабаках. Ось тобі й усе людство. Я не бажаю мати з ним нічого спільного.