Рука місіс Кітінґ повільно опустилася на коліно. Вона беземоційно подивилася на Кетрін, а потім тихо та з гідністю, якої Кітінґ не очікував від неї, промовила:

— Я про це не знала. Я дуже щаслива, моя люба.

— Ви не проти? Ви справді не проти? — запитала Кетрін із відчаєм.

— Чому ж, дитино, такі справи слід вирішувати лише тобі й моєму синові.

— Кеті! — вигукнув він, коли до нього повернулася здатність говорити. — Що ж сталося? Чому якнайшвидше?

— О-о, це прозвучало так, ніби… ніби виникла проблема, що іноді трапляється з дівчатами. — Вона спалахнула. — Боже милий! Ні! Це не так! Ти ж знаєш, що це неможливо! О, ти ж не міг подумати, Пітере, що я… що…

— Ні, звісно ж, ні, — засміявся він, сідаючи поруч із нею на підлозі й обіймаючи її однією рукою. — Але опануй себе. Що таке? Ти знаєш, що я одружуся з тобою сьогодні ввечері, якщо ти цього хочеш. Тільки що сталося?

— Нічого. Зараз зі мною усе добре. Я розповім тобі. Ти думатимеш, що я божевільна. У мене раптом виникло відчуття, що ми ніколи не одружимося, що щось жахливе станеться зі мною і я муситиму рятуватися.

— Що ж з тобою сталося?

— Я не знаю. Нічого такого. Я працювала над своїми дослідницькими нотатками весь день, і нічого не відбувалося. Жодних дзвінків чи відвідувачів. А ввечері в мене раптово виникло це відчуття, це було наче жахливий сон, знаєш, щось наче кошмар, який неможливо описати, щось геть ненормальне. Просто відчуття, що я в смертельній небезпеці, що щось насувається на мене, що я не можу втекти від нього, бо воно мені не дозволить і вже запізно.

— Від чого ти не можеш утекти?

— Я напевно не знаю. Від усього. Від життя. Ти знаєш, наче сипучий пісок. Гладенький і натуральний. Нічого не зауважиш і не запідозриш. І ти легко ступаєш на нього. А коли зауважуєш, уже запізно… І я відчула, що воно впіймає мене, що я ніколи не вийду за тебе, що я повинна тікати, негайно, зараз або ніколи. У тебе ніколи не було такого відчуття, просто незбагненного страху?

— Так, — прошепотів він.

— Ти ж не думаєш, що я збожеволіла?

— Ні, Кеті. Але з чого все почалося? З чогось конкретного?

— Зараз це здається такою нісенітницею… — Вона вибачливо захихотіла. — Це було так: я сиділа у своїй кімнаті, й було трішки прохолодно, тому я не відчиняла вікна. На столі лежало стільки паперів і книжок, що я заледве могла писати, і щоразу, роблячи нотатку, зіштовхувала щось ліктем. На підлозі навколо мене лежали стоси різних речей, усі ці папери, і вони тихенько шурхотіли від протягу, бо двері до вітальні були прочинені. Дядько теж працював, у вітальні. Усе йшло добре, я працювала вже довго, навіть не знаю, котра була година. Аж раптом на мене найшло. Не знаю чому. Можливо, в кімнаті було замало повітря, можливо, через тишу — я не чула нічого, жодного звуку з вітальні, й лише папери шурхотіли так тихо, наче когось душать на смерть. А потім я роззирнулася і… я не побачила дядька у вітальні, але побачила його тінь на стіні, величезну тінь, усю скоцюрблену, і вона не рухалася, просто була така велетенська!

Вона здригнулася. Це вже не видавалося їй нісенітницею. Вона прошепотіла:

— І тоді на мене найшло. Вона не рухалася, ця тінь, але мені здавалося, що всі папери рухаються. Мені здавалося, що вони зараз повільно здіймуться над підлогою і прилетять мені до горла, і я потону. І я закричала. А він, Пітере, не почув. Він не почув цього! Тому що тінь не поворушилася. Тоді я схопила капелюха, пальто і побігла. Коли я пробігала через вітальню, здається, він сказав: «Що таке, Кетрін, котра година? Куди ти збираєшся?». Щось таке, я не впевнена. Але я не озирнулася і не відповіла — я не могла. Я боялася його. Боялася дядька Еллсворта, який ніколи в житті не сказав мені грубого слова!.. І це все, Пітере. Я не можу збагнути цього, але я боюся. Вже не так сильно, не коли я з тобою, але боюся…

Заговорила місіс Кітінґ, сухим і скрипучим голосом:

— Усе дуже просто пояснити, моя люба. Ти занадто важко працювала, перевтомилася і трохи запанікувала.

— Так… можливо…

— Ні, — глухо сказав Кітінґ, — ні, річ не в цьому… — Він пригадав гучномовець у вестибюлі під час зібрання страйкарів. Потім квапливо додав: — Так, мама має рацію. Ти вбиваєш себе роботою, Кеті. Цей твій дядько — я скручу йому карк за це.

— О, але це не його провина! Він не хоче, щоб я працювала. Він часто забирає від мене книжки і наказує піти в кіно. Він і сам каже, що я занадто важко працюю. Але мені це подобається. Я думаю, що кожна нотатка, яку зроблю, кожна дещиця інформації — це все вивчатимуть сотні юних студентів у всій країні, та думаю про те, що саме я допомагаю навчати людей, роблю свій власний маленький внесок у таку велику справу — і пишаюся собою, не хочу припиняти праці. Розумієш? Насправді я не маю на що скаржитися. А потім… потім, як сьогодні увечері… я не знаю, що зі мною коїться.

— Послухай, Кеті, завтра ми отримаємо дозвіл і відразу одружимося, де ти забажаєш.

— Добре, Пітере, — прошепотіла вона. — Ти справді не проти? У мене немає поважних причин, але я цього хочу. Я так сильно цього хочу. Тоді я знатиму, що все гаразд. Ми впораємося. Я зможу знайти роботу, але якщо ти… якщо ти не готовий або…

— О, дурниці. Не кажи таке. Ми впораємося. Це неважливо. Давай просто одружимося, а все інше якось вирішиться саме собою.

— Любий, ти розумієш? Ти розумієш?

— Так, Кеті.

— Отже, все вирішено, — сказала місіс Кітінґ. — Я заварю тобі чашку гарячого чаю, Кетрін. Перш ніж підеш додому, ти маєш його випити.

Вона приготувала чай, який Кетрін вдячно випила і сказала, всміхаючись:

— Я… Я часто боялася, що ви цього не схвалите, місіс Кітінґ.

— Звідки такі думки? — протяжно вимовила місіс Кітінґ, одначе в її голосі не було запитання. — Тепер біжи додому як хороша дівчинка і добре виспись.

— Мамо, а чи не може Кетрін залишитися сьогодні? Вона може спати з тобою.

— Пітере, не впадай в істерику. Що подумає її дядько?

— О ні, звісно, ні. Зі мною все буде добре, Пітере. Я піду додому.

— Якщо ти…

— Я не боюся. Не зараз. Зі мною все добре. Ти ж не думаєш, що я боюся дядька Еллсворта?

— Гаразд, але ще не йди.

— Ну що ти, Пітере, — сказала місіс Кітінґ, — ти ж не хочеш, щоб вона тинялася вулицями так пізно?

— Я проведу її.

— Ні, — заперечила Кетрін. — Не хочу бути дурнішою, ніж є. Ні, я тобі не дозволю.

Він поцілував її біля дверей і сказав:

— Я прийду по тебе о десятій ранку, і ми підемо по дозвіл.

— Гаразд, Пітере, — прошепотіла вона.

Він зачинив за нею двері і постояв хвилю, не зауважуючи, як стискаються його кулаки. Потім він рішуче покрокував до вітальні й там зупинився, запхнувши руки до кишень і дивлячись в материне обличчя. Він дивився на неї з мовчазним запитанням. Місіс Кітінґ спокійно підвела на нього очі, не вдаючи, що уникає його погляду, і не відповідаючи на нього.

Потім вона запитала:

— Ти хочеш спати, Пітере?

Він очікував чого завгодно. Але не цього. Відчував скажене бажання скористатися з нагоди — розвернутися, покинути кімнату і врятуватися. Але він мав почути, що вона думає; він мусив виправдати себе.

— Зараз, мамо, я не готовий вислухувати жодних заперечень.

— Я не висловлювала жодних заперечень, — сказала місіс Кітінґ.

— Мамо, я хочу, щоб ти зрозуміла, що я кохаю Кеті, що зараз мене нічого не зупинить.

— Чудово, Пітере.

— Не розумію, що тобі в ній не подобається?

— Те, що мені подобається чи не подобається, вже неважливо для тебе.

— О ні, мамо, звісно ж, це важливо! Ти знаєш, що це так. Як ти можеш таке казати?

— Пітере, у мене немає жодних серйозних уподобань чи антипатій. Я зовсім не думаю про себе, бо нічого, крім тебе, в цьому світі мені неважливо. Імовірно, це старомодно, але така вже я є. Знаю, що так не повинно бути, тому що діти більше це не цінують, але не можу нічого вдіяти.

— О мамо, ти знаєш, що я ціную тебе! Ти знаєш, що я не хочу завдавати тобі болю.