— Ти не можеш завдати мені болю, Пітере, хіба що завдаси болю собі. І це… це важко стерпіти.

— Як це я завдаю собі болю?

— Добре, якщо ти не відмовишся мене вислухати…

— Я ніколи не відмовлявся тебе вислухати.

— Якщо хочеш почути мою думку, то я скажу, що це похорон двадцяти дев'яти років твого життя, усіх моїх надій на тебе.

— Але чому? Чому?

— Пітере, не те щоб мені не подобалася Кетрін. Вона мені дуже подобається. Вона мила дівчина — якщо не часто дозволяє собі розпадатися на кавалки і придумувати на порожньому місті якісь несосвітенні речі. Але вона порядна дівчина і, я сказала б, будь-кому стане хорошою дружиною. Будь-якому милому, працьовитому, чесному хлопцеві. Але подумай про себе, Пітере! Про себе!

— Але ж…

— Ти скромний, Пітере. Ти надто скромний. Це завжди було твоєю проблемою. Ти не цінуєш себе. Ти думаєш, що ти такий же, як усі.

— Очевидно, що я так не вважаю! І нікому не дозволю вважати так!

— Тоді пометикуй! Хіба ти не знаєш, що чекає на тебе? Хіба не бачиш, як далеко ти вже зайшов і як далеко ще підеш? У тебе є шанс стати — ну, якщо не найкращим, то одним із найкращих архітекторів, і…

— Одним із найкращих? Ти так вважаєш? Якщо я не зможу стати найкращим, якщо не зможу стати у цій країні єдиним архітектором наших днів — мене не влаштовує якась бісова частина цього!

— Ох, але цього не досягнеш, Пітере, занедбавши роботу. Не можна стати найпершим у чомусь, якщо не маєш снаги чимось пожертвувати.

— Але…

— Твоє життя тобі не належить, Пітере, якщо ти справді цілиш високо. Ти не можеш дозволити собі вдовольняти кожну примху, як це роблять звичайні люди, тому що у їхньому разі це не має значення. Не йдеться про те, що відчуваєш ти або я, або ми обоє, Пітере. Це твоя кар'єра. Потрібна сила волі, щоб відмовляти собі і завоювати повагу інших людей.

— Тобі просто не подобається Кеті, й ти дозволяєш власним упередженням…

— Що мені мало б у ній не подобатися? Авжеж, звісно, я не можу сказати, що схвалюю дівчину, яка виявляє так мало поваги до свого хлопця, що біжить до нього і засмучує дурницями та просить викинути крізь вікно його майбутнє тільки тому, що в неї виникла якась божевільна ідея. Це показує, якої підтримки ти можеш очікувати від такої дружини. Але якщо йдеться про мене, якщо ти відчуваєш, що я переживаю за себе — тоді ти просто сліпий, Пітере. Хіба ти не бачиш, що особисто для мене це був би досконалий вибір? Тому що я не мала б із Кетрін жодних проблем, я чудово з нею ужилася б, вона була б шаноблива і слухняна зі свекрухою. Натомість міс Франкон…

Він поморщився. Він знав, що до цього дійде. Це була єдина тема, якої він боявся.

— О так, Пітере, — тихо і твердо промовила місіс Кітінґ, — ми повинні це обговорити. Послухай, я впевнена, що ніколи не знайду спільної мови з міс Франкон, і така елегантна світська дівчина не терпітиме такої простакуватої неосвіченої матері, як я. Імовірно, вона виживе мене з дому. О так, Пітере. Але ти розумієш, я не про себе думаю.

— Мамо, — озвався він хрипко, — ти верзеш нісенітниці про мої шанси з Домінік. Ця мегера — не впевнений, що вона колись щиро погляне на мене.

— Ти відступаєш, Пітере. Колись ти і припустити не міг, що існує щось, чого ти не можеш отримати.

— Але я не хочу її, мамо.

— Ах, ти не хочеш її, не хочеш? Ну, ось який ти. Хіба це не те, що я кажу? Поглянь на себе! У тебе є Франкон, найкращий архітектор у місті, який робить те, що ти захочеш! Він майже благає тебе стати його партнером — у твоєму віці, через голови багатьох інших досвідченіших людей! Він не те щоб дозволяє, він просить тебе побратися з його донькою! А ти прийдеш завтра і представиш йому маленьке ніщо, з яким ти пішов і одружився! Перестань на мить думати тільки про себе і трохи подумай про інших. Як ти вважаєш, йому це сподобається? Чи сподобається йому, коли ти покажеш йому маленьку задрипанку, якій ти віддав перевагу перед його донькою?

— Йому це не сподобається, — прошепотів Кітінґ.

— Можу закластися на що завгодно, що ні! Можу закластися, що він дасть тобі копняка і викине на вулицю! Він знайде купу охочих скористатися з нагоди й посісти твоє місце. Як щодо того хлопця Беннетта?

— О ні, — видихнув Кітінґ так знетямлено, що мати зрозуміла, що зачепила його за живе. — Тільки не Беннетт!

— Так, — сказала вона тріумфально. — Беннетт! Отак і станеться — Франкон і Беннетт, поки ти стоптуватимеш бруківку, шукаючи роботу! Зате в тебе буде дружина! О так, у тебе буде дружина!

— Мамо, будь ласка… — шепотів він із таким відчаєм, що вона дозволила собі продовжити, не стримуючись:

— Отака в тебе буде дружина. Незграбне маленьке дівчисько, яка не знає, де подіти руки й ноги. Боязке створіннячко втікатиме і ховатиметься від усіх поважних людей, яких ти захочеш привести додому. Думаєш, ти такий хороший? Не обдурюй себе, Пітере Кітінґ! Жоден видатний чоловік нічого не досягнув без підтримки. Твій Франкон не пошлюбив покоївку, переконана, він цього не зробив! Лише спробуй поглянути на ситуацію очима інших! Що вони думатимуть про твою дружину? Що вони думатимуть про тебе? Ти не заробиш на життя, будуючи курники для продавців содової, не забувай про це! Ти повинен грати в гру так, як її бачать великі цього світу. Ти повинен тягнутися до них. Що подумають вони про чоловіка, який одружився з такою посередністю? Чи захоплюватимуться вони тобою? Чи довірятимуть? Чи поважатимуть тебе?

— Замовкни! — вигукнув він.

Але вона продовжувала. Вона довгенько говорила, а він сидів, люто хрускаючи суглобами пальців і час від часу стогнучи:

— Але я кохаю її… Я не можу, мамо! Не можу… Я кохаю її…

Мати відпустила його, коли вулиці за вікном посіріли від ранкового світла. Вона дозволила йому доплентатися до кімнати під акомпанемент останніх, лагідних, слабких звуків її голосу:

— Урешті-решт, Пітере, ти можеш зробити хоча б це. Лише кілька місяців. Попроси її почекати кілька місяців. Геєр будь-якої миті може померти, і тоді, ставши партнером, ти можеш одружитися з нею, і тобі це зійде з рук. Вона ж не заперечуватиме почекати трохи довше, якщо любить тебе… Обміркуй це, Пітере… А тим часом подумай трішки і про те, що коли ти зробиш це зараз, то розіб'єш серце своїй матері. Це не важливо, але хоч трохи візьми це до уваги. Думаючи про себе годину, присвяти хвилину думкам про інших…

Він не намагався заснути. Він не роздягнувся, а просидів на ліжку кілька годин, і найсильнішим його бажанням було перенестися на рік уперед, коли все внормується — байдуже як.

Він нічого не вирішив, коли дзвонив у двері квартири Кетрін о десятій ранку. Він невиразно сподівався, що вона візьме його за руку, що поведе за собою, що наполягатиме — і рішення буде прийнято.

Кетрін відчинила двері й усміхнулася, щасливо і бадьоро, наче нічого не сталося. Вона повела його до кімнати, де сонячне світло широкими жмутками заливало стоси книжок і паперів, охайно складених на столі.

У кімнаті було чисто, затишно, ворсинки килима досі лежали смугами від порохотяга. Кетрін була у хрусткій блузці з органзи, рукави якої весело настовбурчилися над плечима; маленькі пухнасті іскри сонячного світла спалахували у її волоссі. Він відчув миттєве розчарування, що в її помешканні на нього не чигало жодних загроз; окрім розчарування, він відчув іще й полегшення.

— Я готова. Пітере, — мовила вона. — Подай мені пальто.

— Ти сказала дядькові? — запитав він.

— О так. Я сказала йому вчора ввечері. Він іще працював, коли я повернулася.

— Що він сказав?

— Нічого. Він лише засміявся і запитав, який я хочу весільний подарунок. Але він так сильно сміявся!

— Де ж він? Він не хоче нарешті зустрітися зі мною?

— Він мусив піти до редакції. Сказав, що в нього буде купа часу, щоб надивитися на тебе більш ніж достатньо. Але він сказав це так мило.

— Послухай, Кеті… Я… я хотів би дещо тобі сказати. — Він завагався, уникаючи її погляду. Його голос здавався пласким. — Знаєш, річ у тім, що Луціус Геєр, партнер Франкона, дуже хворий, і в його одужання вже ніхто не вірить. Франкон доволі прозоро натякав, що я посяду Геєрове місце. Але у Франкона божевільна ідея одружити мене зі своєю донькою. Зрозумій мене правильно — ти знаєш, що це навіть не обговорюється, але я не можу сказати йому цього. І я подумав… Я подумав, якби ми почекали… лише кілька тижнів… Я залагоджу справи у фірмі, й тоді Франкон нічого не вдіє, коли я прийду до нього і скажу, що одружився… Але, звісно, вирішувати маєш ти. — Він поглянув на неї, і його голос був нетерплячим: — Якщо ти хочеш зробити це зараз, ми йдемо негайно.