Мама повела нас у куток. Жінка розвернулася й почала кричати на нас. Рука, тонка, немов соломинка, витикалася з-під хустки, в яку баба була загорнута. Зморшки перетворювали її широке обвітрене обличчя на географічну карту.

– Що вона каже? – спитав Йонас.

– Що в неї немає місця для брудних злочинців, – сказала мама.

– Ми – не злочинці! – сказала я.

Жінка й далі лаялася, розмахуючи руками і плюючи на долівку.

– Вона божевільна? – дивувався Йонас.

– Каже, що в неї й на себе ледве харчів вистачає і ділитися з такими злочинцями, як ми, вона не збирається, – мама відвернулася від хазяйки. – Ну а ми просто складемо наші речі в цьому кутку. Йонасе, став-но свою валізу.

Жінка схопила мене за волосся і смикнула, намагаючись викинути мене за двері.

Мама прикрикнула на хазяйку по-російськи. Відчепила її руку від мого волосся, дала їй ляпаса й відштовхнула. Йонас пхнув її по нозі. Алтайка подивилася на нас вузькими чорними очима. Мама відповіла на цей погляд. Тут хазяйка зареготала. Спитала про щось.

– Ми – литовці, – сказала мама спочатку литовською, потім російською. Жінка щось заторохтіла.

– Що вона каже? – спитала я.

– Каже, що бойові люди – хороші робітники і що ми маємо платити їй за житло.

Мама продовжила бесіду.

– Платити їй? За що? За те, щоб у цій дірі жити, невідомо де? – обурилася я.

– Ми на Алтаї, – сказала мама. – Вони вирощують картоплю й буряки.

– То тут можна буде картоплю їсти? – пожвавився Йонас.

– Харчі видають. Вона каже, що охоронці наглядають за господарством і працівниками, – пояснила мама.

Я згадала: тато розповідав, як Сталін конфісковує в селян землю, знаряддя праці, худобу. Що він каже їм, який вони мають давати врожай і скільки їм за це заплатять. Я думала, що це безглуздя. Ну як може Сталін брати те, що йому не належить, те, що селяни всією родиною ціле життя собі заробляли? «Це – комунізм, Ліно», – казав тато.

Жінка кричала щось мамі, кивала пальцем і хитала головою. Потім вийшла з хати.

Ми опинилися в колгоспі – колективному господарстві, і я мала тепер вирощувати буряки.

Я терпіти не могла буряків.

Хатинка мала розміри приблизно три на чотири метри. У кутку була маленька піч, коло якої стояли горщики й брудні бляшанки. Біля пічки під стіною – солом’яний матрац. Подушки ніякої, тільки стара стьобана ковдра. Два крихітних віконечка були зроблені зі шматків скла, зліплених чимось між собою.

– Тут нічого немає, – сказала я. – Ні раковини, ні столу, ні шафи. Це вона тут спить? А ми де будемо спати? А туалет де?

– І їсти де будемо? – сказав Йонас.

– Точно не знаю, – сказала мама, дивлячись на горщики. – Це все брудне. Але ж можна трохи чистоту навести, чи не так?

– Ну, добре, що ми з того потяга вийшли, – сказав Йонас.

Молодий білявий енкаведист заскочив у двері.

– Елена Вілкене, – сказав він.

Мама подивилася на нього.

– Елена Вілкене! – гучніше повторив він.

– Так, це я, – сказала мама.

Вони стали говорити російською, потім сперечатися.

– Що таке, мамо? – спитав Йонас.

Мама обійняла нас обох.

– Не хвилюйтеся, милі. Ми лишаємося разом.

Охоронець крикнув: «Давай!» – і став махати рукою, щоб ми виходили.

– Куди ми йдемо? – спитала я.

– Командир хоче мене бачити. Я сказала, що нам треба йти всім разом, – сказала мама.

Командир. У мене в животі все перевернулося.

– Я тут лишуся. Зі мною нічого не станеться, – сказала я.

– Ні, нам треба йти разом, – сказав Йонас.

Ми пішли за білявим між пошарпаних халуп, доки дійшли до дерев’яної будівлі, що була в значно кращому стані, ніж всі решта. Біля її дверей стояли кілька енкаведистів і курили цигарки.

Вони скоса подивилися на маму. Вона оглянула будівлю й охоронців.

– Побудьте тут, – сказала мама. – Я зараз повернуся.

– Ні, – сказав Йонас. – Ми з тобою.

Мама подивилася на охоронців з їхніми масними очима, потім на мене.

Із дверей вийшов енкаведист.

– Давай! – крикнув він і потяг маму за лікоть до будівлі.

– Я зараз повернуся, – сказала мама через плече, і двері за нею зачинилися.

– Я зараз повернуся, – сказала мама.

– Але як ти думаєш?.. – спитала я.

– Думаю, ти просто чарівна, – сказала мама й відступила назад, милуючись моєю сукнею.

– Добре, – сказав кравець, втикаючи булавки у свою атласну подушечку. – Усе, Ліно, що треба, зроблено. Можете перевдягатися, тільки обережно: там ще не пришито, а підколото.

– Зустрінемося надворі, – сказала мама через плече, виходячи.

– У вашої мами чудовий смак щодо одягу, – сказав кравець.

Він мав рацію. Сукня була чудова. М’який сірий колір відтіняв мої очі.

Я перевдяглась і вийшла на вулицю, де на мене мала чекати мама. Її там не було. Я кинула оком понад рядом кольорових вітрин – і не побачила її. Далі на вулиці відчинилися двері – і вийшла мама. Синій капелюшок пасував до її сукні, яка шурхотіла на ходу навколо її ніг. Вона несла два ріжки морозива й усміхалась, а на руці в неї гойдалася торба для закупів.

– У хлопців сьогодні свій день, а у нас – свій, – сказала мама. Її червона помада сяяла. Вона вручила мені морозиво і повела до лавочки. – Сідаймо.

Тато з Йонасом пішли на футбольний матч, а ми з мамою вранці рушили на закупи. Я лизнула ванільний пломбір і відкинулася на теплій лавочці.

– Як приємно сісти, – видихнула мама. Вона поглянула на мене. – Ну ось, із сукнею все зробили – що ще треба?

– Мені вуглинки потрібні, – нагадала я.

– А, точно, – сказала мама. – Вуглинки для моєї художниці.

– Треба було нам із нею піти, – сказав Йонас.

Він мав рацію. Але я не хотіла опинятися біля командира. Мама це знала. Мені треба було піти з нею. Тепер вона була з ними сам на сам, без захисту, і винна в тому я. Я підвела Йонаса до краю будівлі коло брудного вікна.

– Будь тут, щоб білявому було тебе видно, – сказала я Йонасові.

– Що ти робиш? – спитав він.

– Хочу подивитись у вікно, щоб перевірити, чи все з мамою гаразд.

– Ліно, ні!

– Будь тут, – наказала йому я.

Білявому на вигляд було заледве двадцять. Саме він відвернувся, коли ми роздягалися. Він витяг складаний ножик і чистив ним нігті. Я пробралася до вікна і стала навшпиньки. Мама сиділа на стільці й дивилася собі на коліна. Перед нею на краєчку столу сидів командир. Він гортав папери в якійсь теці і щось говорив до мами. Тоді закрив теку й поклав собі на коліно. Я озирнулася на охоронця, а потім постаралася підтягтися вище, щоб краще бачити.

– Ліно, припини. Андрюс каже, що якщо будеш їх дратувати, тебе пристрелять, – прошепотів Йонас.

– А я нічого такого не роблю, – сказала я, повертаючись до братика. – Я просто хотіла перевірити, чи в неї все добре.

– Ну, але не забувай, що сталося з Оною, – сказав Йонас.

А що ж сталося з Оною? Чи вона тепер у раю зі своїм малям і нашою бабусею? Чи, може, її душа носиться понад ешелонами, понад натовпами литовців і шукає свого чоловіка?

Це були питання для тата. Він завжди був уважний до моїх питань, кивав і замислювався, перш ніж відповідати. Хто тепер відповідатиме на мої питання?

Було хмарно, але тепло. Удалині, за халупами, видніли сосни і ялини, між якими лежали поля. Я подивилася навколо, запам’ятовуючи пейзаж, щоб намалювати його для тата. Гадала, де ж Андрюс і його мама.

Деякі з будівель були в кращому стані, аніж наша. Навколо однієї був частокіл, біля іншої – садочок. Я їх намалюю – сумні й зіщулені, майже без жодної цятки кольору.

Відчинилися двері – і вийшла мама. Вийшов також командир і зупинився, спершись на одвірок, проводжаючи її поглядом. Мама стискала зуби. Підходячи, кивнула нам. Командир щось їй крикнув від дверей. Мама нічого на це не відповіла й схопила нас за руки.