– Відведіть нас назад, – звернулася вона до білявого енкаведиста. Той не поворухнувся.

– Я знаю дорогу, – сказав Йонас і пішов навпростець по грязюці. – Ходіть за мною.

– У тебе все гаразд? – спитала я маму, коли ми пішли.

– Усе гаразд, – тихо відказала вона.

У мене немов гора з плечей звалилася.

– Чого він хотів?

– Не тут, – відказала мама.

– Вони хотіли, щоб я з ними працювала, – пояснила мама, коли Йонас привів нас назад до хатинки.

– Працювала з ними? – не зрозуміла я.

– Ну, скоріше на них… Перекладати документи, розмовляти з іншими литовцями, які тут, – пояснила мама.

Я подумала про теку в руках командира.

– А що тобі за це обіцяли? – спитав Йонас.

– Я для них перекладати не буду, – сказала мама. – Я відмовилася. Ще вони просили слухати, що кажуть люди, й доповідати командирові.

– Доносити? – сказав Йонас.

– Так.

– Хотіли, щоб ти за всіма стежила й доповідала їм? – спитала я.

Мама кивнула.

– У разі згоди вони обіцяли особливі умови.

– Свині! – вигукнула я.

– Ліно! Тихіше, – сказала мама.

– І вони вважали, що ти допомагатимеш їм після того, що вони з нами зробили? – спитала я.

– Але, мамо, може, тобі потрібні особливі умови, – стурбовано сказав Йонас.

– Так ніби вони свою обіцянку виконають! – різко сказала я. – Вони – брехуни, Йонасе. Нічого вони нікому не дадуть.

– Йонасе, – мама гладила мого братика по обличчю. – Я не можу їм довіряти. Сталін сказав енкаведистам, що литовці – вороги. Командир і всі охоронці дивляться на нас як на людей другого сорту. Ти це розумієш?

– Мені вже Андрюс це казав, – відповів Йонас.

– Андрюс – дуже розумний хлопчик. Нам треба поговорити між собою, – сказала мама і звернулася до мене: – І, будь ласка, Ліно, обережніше з тим, що ти пишеш і малюєш.

Ми порились у валізах і знайшли те, що можна було в разі потреби продати. Я подивилася на свої «Записки Піквікського клубу». Сторінки з шостої по одинадцяту вирвані. На дванадцятій – брудна пляма.

Я вийняла фотографію в позолоченій рамці і задивилася на татове обличчя. Цікаво, де ще носовички. Мені хотілося надіслати ще одну звістку.

– Костас! – сказала мама, зазирнувши мені через плече.

Я дала їй фотографію. Мама лагідно провела пальцем по татовому і бабусиному обличчях.

– Який ти молодець, що взяла її. Ти просто не уявляєш, як вона мене підтримує. Бережи її, будь ласка.

Я відкрила свій блокнот, який тоді змогла взяти. «14 червня 1941 року. Люба Йоано…» – самотою стояло на першій сторінці: початок без продовження. Я написала ці слова майже два місяці тому, того вечора, коли нас забрали. Де тепер Йоана, де решта нашої рідні? Що б я написала тепер у цьому листі? Чи розповіла б, що енкаведисти загнали нас у вагони для худоби й тримали в неволі шість тижнів майже без їжі й води? Чи написала б, що вони хотіли зробити маму шпигункою? А про немовля у вагоні, про те, як застрелили Ону? Я чула голос мами, який застерігав мене, нагадував про обережність, але рука рухалася сама.

Алтайка повернулася й заметушилась. Поставила горщик на піч. Ми дивилися, як хазяйка зварила дві картоплини і згризла їх зі шматочком хліба.

– Мамо, – сказав Йонас, – а нам сьогодні буде картопля?

Коли ми спитали в хазяйки, та сказала, мовляв, ідіть і заробіть.

– Якби ти працювала на НКВД, мамо, тобі їсти б дали? – спитав Йонас.

– Ні, мій хороший. Вони годували б нас порожніми обіцянками, – відказала мама. – А це ще гірше, ніж порожній шлунок.

Мама заплатила алтайці за одну картоплину, потім за право її зварити. Це було якесь безглуздя.

– А скільки в нас грошей лишилося? – спитала я.

– Та майже ніскільки, – відказала мама.

Ми спробували заснути, притулившись до мами на голих дошках. Баба цмакала й хропла на своїй соломі. Її кислий віддих заповнював маленьке приміщення. Чи вона народилася в Сибіру? Чи знайоме їй якесь інакше життя? Я стала дивитися в темряву й уявно малювати по її чорному полотну.

– Відкрий-но, люба!

– Не можу, я дуже хвилююся, – сказала я мамі.

– Вона чекала, доки ти прийдеш, – сказала мама татові. – Вона вже кілька годин тримає цей конверт.

– Відкривай, Ліно! – казав і Йонас.

– А що як мене не взяли? – спитала я, стискаючи конверт у спітнілих пальцях.

– Ну то на наступний рік візьмуть, – запевнила мама.

– Поки конверт запечатаний, ми не дізнаємося, – додав тато.

– Відкривай! – Йонас вручив мені ніж для паперів.

Я провела срібним лезом по складці на зворотному боці конверта. Відколи пані Пранене відіслала моє зголошення, я про нього лише й думала. Навчатися з найкращими художниками Європи. Яка можливість. Я відкрила верх конверта і витягла один складений аркушик. Швидко пробігла очима те, що було там надруковано.

«Шановна панно Вілкайте, дякуємо за надіслане зголошення на літню програму з образотворчих мистецтв. Надіслані роботи справляють неабияке враження. Маємо велику приємність запропонувати вам місце в нашій…»

– Так! Прийняли! – вигукнула я.

– Я знав! – сказав тато.

– Вітаю, Ліно! – обійняв мене Йонас.

– Просто не терпиться написати про це Йоані, – сказала я.

– Чудово, люба! – сказала мама. – Це треба відзначити.

– У нас є торт! – сказав Йонас.

– Ну, я не сумнівалася, що ми будемо це відзначати, – підморгнула мама.

Тато сяяв.

– Ти, моя хороша, маєш Божий дар, – сказав він, узявши мене за руки. – У тебе попереду чудові речі, Ліно!

Я озирнулася, почувши шурхіт. Алтайка, крекчучи, побрела в куток і стала мочитися в бляшанку.

Ще не світало, як почувся крик енкаведистів. Нам звеліли вийти з хати, крикнули вишикуватися. Ми поспішили приєднатися до інших. Мій російський словник поповнювався. Крім «давай», я вивчила ще деякі важливі слова: «нєт», «свінья» і, звичайно, «фашист». Панна Ґрибайте і буркітлива жінка вже були надворі. Пані Рімене помахала мамі. Я шукала Андрюса і його матір. Їх там не було. Лисого пана теж.

Командир пройшовся туди-сюди понад шеренгою, жуючи зубочистку. Дивлячись на нас, він щось казав іншим енкаведистам.

– Що він каже, Елено? – спитала пані Рімене.

– Нас ділять на бригади для роботи, – пояснила мама.

Командир підійшов до мами і щось крикнув їй в обличчя. Витяг із лінії маму, пані Рімене і буркітливу жінку. Молодий білявий витяг і мене й підштовхнув до мами. Він став ділити решту людей. Йонас опинився в одній групі з двома літніми жінками.

– Давай, – білявий дав мамі якийсь вузол зі шматка брезенту й повів нас геть.

– Зустрінемося в хаті! – крикнула мама Йонасові.

Як ми це зможемо? Ми з мамою і до будівлі НКВД дороги не пам’ятали. Нам Йонас дорогу показував. Напевне, ми заблукаємо.

Шлунок перевертався від голоду. Ноги ледве слухалися. Мама й пані Рімене пошепки перемовлялися литовською за спиною білявого. Через кілька кілометрів ми опинилися на якійсь галявині в лісі. Охоронець забрав у мами брезент і кинув на землю. Щось скомандував.

– Він каже: копайте, – пояснила мама.

– Копати? Де копати? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, тут, – сказала мама. – Він каже: якщо хочете їсти, треба копати. Наші харчі залежатимуть від того, скільки ми копатимемо.

– А чим копати? – спитала я.

Мама спитала в білявого. Той пхнув ногою зав’язаний брезент.

Мама розгорнула брезент і знайшла там кілька іржавих лопат – такими працюють на клумбах. Руків’їв у них не було.

Мама щось сказала охоронцеві, на що той роздратовано гаркнув: «Давай!» – і почав ногами буцати ті лопати нам на ноги.