Мій учитель малювання казав, що коли глибоко вдихнути й уявити якесь місце, то можна опинитися там. Побачити, відчути. Під час оцих походів до НКВД я цього навчилася. Під час тиші я чіплялася за свої зівʼялі мрії. Саме під прицілом я сповнювалася сподівань і дозволяла собі бажання з самої глибини душі. Комаров вважав, що катує нас. Але ми тікали у спокій, усередину себе. Ми знаходили сили там.

Не кожен міг просто сидіти. Люди не знаходили собі місця, нервували, втомлювалися.

Урешті хтось здався й підписав.

– Зрадники! – тихо сказала, мов сплюнула, панна Ґрибайте, клацнувши язиком. Люди сперечалися щодо тих, хто так учинив. Підписав хтось і в першу ніч. Я обурювалася. Мама сказала мені, що варто пожаліти тих, кого змусили вийти за межі власного «я». Я не могла їх ні жаліти, ні зрозуміти.

Щоранку виходячи в поле, я могла передбачити, хто підпише папір наступним. Їхні обличчя співали пісню поразки. І мама теж це помічала. Вона з такими людьми намагалася побалакати, працювала поруч, намагалася збадьорити їхній дух. Іноді їй вдавалося. Багато разів не вдавалося. Уночі я малювала портрети тих, хто здався, і писала, як НКВД їх зламало.

Поведінка енкаведистів зміцнювала в мені почуття протесту. Чого це я здаватимуся тим, хто плює мені в обличчя, хто мене мучить щодня? Чого це я віддаватиму їм власну гідність і самоповагу? Мені було цікаво – а що ж буде, коли тільки ми не підпишемо.

Лисий стогнав, що нікому не можна вірити. Усіх звинувачував, що вони шпигуни.

Довіра руйнувалася. Люди почали міркувати над прихованими мотивами поведінки інших, сіяти зерна сумніву. Я думала про тата, про те, як він казав мені бути обережною з тим, що я малюю.

Ще через дві ночі підписала буркітлива жінка. Вона схилилася над столом. Ручка тремтіла в її вузлуватій руці. Я гадала, що вона, може, передумає, але раптом вона щось написала і прирекла себе і двох своїх дівчаток на двадцять п’ять років ув’язнення. Ми просто дивилися на неї. Мама закусила губу, опустила очі. Та жінка почала кричати, що ми всі дурні, що ми все одно помремо, то чом би перед тим не їсти? Одна з її дочок заплакала. Тої ночі я намалювала її обличчя. Кутики її губ опустилися в безнадії. Лоб був поораний зморшками – вона і сердилась, і була розгублена водночас.

Мама і пані Рімене вишукували новини про чоловіків чи війну. Андрюс переказував інформацію Йонасові. На мене уваги не звертав. Мама писала листи татові, хоча не знала, звідки їх можна буде відіслати.

– Якби ж то ми могли дійти до села, Елено, – казала пані Рімене в черзі за пайкою. – Можна було б листи відіслати.

Тих, хто підписав собі двадцятип’ятирічний вирок, могли відпускати до села. Нас – ні.

– Так, нам треба дістатися до села, – сказала я, думаючи передати щось татові.

– Відправте оту шльондру Арвідене, – сказав лисий. – Вона все швиденько впорає. Зараз вона, певне, й російської нівроку навчилася.

– Як ви смієте! – сказала пані Рімене.

– Огидний стариганю! Чи ви думаєте, їй хочеться з ними спати? – закричала я. – Від цього залежить життя її сина!

Йонас опустив голову.

– Вам слід співчувати пані Арвідене, – сказала мама, – як ми співчуваємо вам. Андрюс і пані Арвідене чимало ночей підгодовували вас. Як можна бути таким невдячним?!

– Ну підкупіть оту тупоголову корову, яка підписала, – сказав лисий. – Її можна купити, то вона ваші листи й віднесе!

Ми всі написали листи, і їх мама планувала відправити до свого «контакту» – далекого родича, що мешкає на селі. Ми сподівалися, що тато зробить те саме. Ми не могли написати свої імена чи вказати щось конкретне. Ми розуміли, що НКВД прочитає наші листи. Ми писали, що ми живі й здорові, гарно проводимо час, учимося корисних речей. Я намалювала портрет бабусі й написала: «Вітання від бабусі Алтай», а внизу поставила свій підпис. Тато, звичайно, упізнає це обличчя, мій підпис і зрозуміє, що означає «Алтай». А енкаведисти, сподіваюся, не здогадаються.

У мами залишалися три предмети зі столового срібла, які вона зашила за підкладку. Вона взяла їх із собою, коли нас депортували.

– Весільні дарунки, – казала вона, тримаючи їх, – від моїх батьків.

Срібну ложку мама запропонувала буркітливій жінці за те, щоб вона відправила наші листи й принесла всяку всячину й новини, коли піде на село. Та погодилася.

Усі чекали на новини. Лисий розповів мамі про таємний пакт між Росією і Німеччиною. Литву, Латвію, Естонію, Польщу та інші країни Гітлер і Сталін поділили між собою. Я намалювала, як вони сидять і ділять країни, як діти ділять іграшки. Тобі Польща – мені Литва… Це в них така гра? Лисий сказав, що Гітлер порушив цю домовленість зі Сталіним: Німеччина вторглася до Росії тиждень по тому, як нас депортували. Коли я спитала маму, звідки лисому це відомо, вона сказала, що не знає.

Що сталося з нашим домом, з усім, що в нас було, коли нас вивезли? Чи знають Йоана та інші родичі, що сталося? Може, вони нас шукають.

Я була рада, що Гітлер вигнав Сталіна з Литви, але що він там робить?

– Гіршого, ніж Сталін, бути не може, – сказав один із чоловіків за столом у вітальні. – Він – утілення зла.

– Тут ні кращого нема, ні гіршого, – тихо сказав тато.

Я за рогом підкралася ближче, щоб слухати.

– Але ж Гітлер нас не виселятиме, – відповів той чоловік.

– Тебе, мабуть, ні, а нас, євреїв? – сказав доктор Зельцер, близький друг мого батька. – Ви ж чули, Гітлер примушує євреїв носити зірку на рукаві.

– Мартін має рацію, – сказав тато. – І Гітлер у Польщі запроваджує систему гето.

– Систему? Це так називається, Костасе? Він у тих гето позамикав сотні тисяч євреїв у Лодзі і ще більше – у Варшаві, – з відчаєм у голосі промовив доктор Зельцер.

– Я не те слово дібрав. Пробач, Мартіне, – сказав тато. – Я хочу сказати, що перед нами два дияволи і кожен з них хоче керувати пеклом.

– Але, Костасе, неможливо залишатися нейтральним і незалежним, – сказав хтось.

– Ліно! – прошепотіла мама, схопивши мене за комір. – Іди до своєї кімнати!

Я не опиралася. Мені вже й надокучили постійні балачки про політику. Я слухала лише для свої гри. Я намагалася намалювати їхні вирази облич за почутими словами, а не дивлячись на них безпосередньо. Для того щоб намалювати доктора Зельцера, я почула достатньо.

Йонас і далі працював із сибірячками в шевській майстерні. Він їм подобався. Йонаса і його славну вдачу всі любили. Жінки порадили йому наробити теплого взуття на зиму. Коли він відкладав собі остачу, вони дивилися в інший бік. Йонас учив російську значно швидше, ніж я. Він багато що розумів у розмовах і навіть послуговувався жаргонними слівцями. Я просила його перекладати. Я ненавиділа російську мову.

Я полола поряд із мамою на буряковому полі. Переді мною виникли чорні чоботи. Я підвела погляд. Крецький. Його жовте волосся було з одного боку зачесане на проділ і спадало через лоб. Цікаво, скільки йому років. На вигляд він видавався не набагато старшим за Андрюса.

– Вілкайте, – сказав він.

Мама подивилася на нього. Він заторохтів щось російською, так швидко, що я нічого не зрозуміла. Мама подивилася вниз, а потім знову на Крецького. Тоді крикнула, звертаючись до всіх на полі:

– Вони шукають того, хто вміє малювати!

Я завмерла. Вони знайшли мої малюнки…

– Чи хтось із вас малює? – гукнула вона, приклавши руку козирком до очей і оглядаючи поле. Що ж це мама робить?

Ніхто не відповів.

Крецький примружився й поглянув на мене.

– Вони дають дві цигарки тому, хто скопіює їм мапу і фотографію…

– Я це зроблю! – швидко сказала я, впустивши сапку.

– Ні, Ліно! – мама схопила мене за руку.

– Мамо, розумієш, мапа, – прошепотіла я. – Може, ми так щось про чоловіків чи про війну дізнаємося. Та й у полі я при цьому не буду.