– Розчаровані, що я досі жива? – поцікавилась я, даючи йому буряки.

– Просто настрій поганий, – сказав він.

– А що, тільки вам одному можна сердитися? Мені це все вже остогидло. Я втомилася від цих енкаведистів, які нас цькують.

– Ой-ой-ой. Та їм все одно, підпишемо ми чи ні, – сказав лисий. – Ти що, справді вважаєш, що їм від нас потрібен якийсь дозвіл, підписи, щоб робити з нами оце? Сталіну треба зламати нас. Чи ти не розумієш? Він знає, що якщо ми підпишемо якісь дурні папірці, то ми здалися. То він нас зламав.

– А звідки ви знаєте? – спитала я.

Він тільки відмахнувся.

– Тобі гнів не до лиця, – сказав він. – А тепер – іди собі.

Я вийшла з хати.

– Ходімо, Йонасе.

– Зачекай, – прошепотів Йонас мені на вухо. – Він нам ковбаси приніс.

Я схрестила руки на грудях.

– По-моєму, в неї алергія на доброту, – сказав Андрюс.

– Ні, не на доброту. А де ти взяв ковбасу? – спитала я.

Андрюс подивився на мене.

– Йонасе, залишиш нас на хвилинку? – попросив він.

– Ні, він не відійде. Мама не хоче, щоб він залишався сам. Тільки тому я і прийшла, – сказала я.

– Та то нічого, – сказав Йонас і відійшов.

– То от чим ти зараз харчуєшся? – спитала я. – Радянською ковбасою?!

– Коли можу дістати, – сказав він.

Він дістав цигарку й закурив. Андрюс здавався міцнішим, руки в нього стали ще більш мускулястими. Він затягнувся й випустив дим угору.

– Ще й цигарки, – відзначила я. – Ти спиш у гарному ліжку в тій радянській будівлі?

– Ти не уявляєш… – сказав він.

– Не уявляю? Ну, вигляд у тебе ситий і не змучений. Тебе посеред ночі не гнали в колгоспне управління й не засуджували на двадцять п’ять років. Ти їм усі наші розмови переказуєш?

– Ти вважаєш, що я донощик?

– Комаров пропонував мамі все йому переказувати. Вона відмовилася.

– Ти не знаєш, про що я кажу, – сказав Андрюс, червоніючи.

– Не знаю?

– Ні, не знаєш і не уявляєш.

– Я щось не бачила, щоб твоя мати бабралася в землі…

– Ні, – сказав Андрюс, його лице було майже впритул до мого. – Знаєш чому?

На його скроні запульсувала судина. Я відчула його дихання на лобі.

– Так, тому що…

– Бо вони погрожували вбити мене, якщо вона з ними не спатиме! І якщо вона їм набридне, вони теж мене вб’ють! Як би ти почувалася, Ліно, коли б твоя мама стала повією, щоб зберегти тобі життя?!

Я так і розкрила рот.

Слова самі вискакували в нього:

– А що б мій батько відчув, коли б це дізнався? А мати що почуває в ліжку з тими, хто вбив її чоловіка? Ні, можливо, твоя мама може для них і не перекладати, а ти уявляєш, що було б, коли б вони приставили ніж до горла твого брата?

– Андрюсе, я…

– Ні, ти нічого не розумієш! Ти не уявляєш, як я себе ненавиджу за те, що через мене мати змушена до такого, як я щодня хочу вмерти, щоб звільнити її. Але натомість ми з мамою використовуємо свою біду, щоб підтримати життя інших. Але ж ти цього не розумієш, ні? Ти занадто егоїстична й зосереджена на собі. Ой, бідолашна, копаєш цілий день. Ти – просто балувана дитина.

Він розвернувся й пішов геть.

Солома колола мені в обличчя. Йонас давно спав. Видихав він із тихим свистом. Я крутилась і не знаходила собі місця.

– Він старається, Ліно, – сказала мама.

– Він спить, – сказала я.

– Андрюс. Він старається, а ти йому щоразу не даєш робити добро. Далеко не всі чоловіки зграбні, розумієш.

– Мамо, ти не розумієш, – сказала я.

Вона не звернула на ці слова уваги й продовжила:

– Ну, я розумію, що ти засмучена. Йонас казав, що ти погано повелася з Андрюсом. Це несправедливо. Іноді доброта буває трохи незграбна. Але незграбна доброта – значно справжніша за дії отих видатних людей, про яких ти читала в книжках. Твій тато був дуже незграбний.

По моїй щоці скотилася сльоза.

Мама злегка розсміялася в темряві.

– Він каже, що я зачарувала його з першого погляду. А знаєш, що сталося насправді? Він хотів заговорити до мене і впав з дерева. З дуба. І зламав руку.

– Мамо, це не так, – сказала я.

– Костас, – зітхнула вона. – Він був такий незграбний, але такий щирий. Іноді в незграбності є така краса. Любов, почуття шукають для себе виходу, але буває, що виходить не дуже граційно. Тобі це зрозуміло?

– Ммм, гм, – пробурмотіла я, намагаючись стримати сльози.

– Гарні чоловіки часто більш практичні, ніж красиві, – сказала мама. – А Андрюс – і такий, і такий водночас.

Мені не спалося. Щоразу, коли я заплющувала очі, я бачила, як він мені підморгує, як його вродливе обличчя наближається до мене. Запах його волосся залишався навколо мене.

– Ти не спиш? – прошепотіла я.

Йоана перевернулася на другий бік.

– Жарко, не спиться, – сказала вона.

– У мене голова обертом іде. Він такий… гарний, – сказала я.

Вона хіхікнула, засунувши руки під подушку:

– А танцює навіть краще, ніж його старший брат!

– Як ми виглядали разом? – спитала я.

– Як люди, яким добре, – сказала Йоана. – Це всім було видно.

– Не можу дочекатися зустрічі завтра, – зітхнула я. – Він – просто сама досконалість.

Наступного дня після обіду ми побігли в дім зачісуватися. Вибігаючи, я ледь не збила з ніг Йонаса.

– Ви куди? – спитав він.

– Гуляти, – відказала я й пішла доганяти Йоану.

Я ішла так швидко, як могла, не зриваючись на біг. Намагалася не зім’яти малюнок у руці. Коли я не могла заснути, то вирішила малювати. Портрет настільки вдався, що Йоана запропонувала подарувати малюнок йому. Вона запевняла мене, що мій талант справить на нього враження. Його брат поспішив до Йоани, зустрічаючи її на вулиці.

– Привіт, незнайомко, – усміхнувся він Йоані.

– Привіт! – відказала Йоана.

– Привіт, Ліно. Що це в тебе? – спитав він про папір у моїй руці.

Йоана кинула погляд на ятку з морозивом поблизу. Я обійшла її, намагаючись знайти його.

– Ліно, – сказала вона, простягаючи руку, щоб втримати мене.

Було вже пізно. Я вже побачила. Мій принц обіймав однією рукою якусь руду дівчину. Вони невимушено сміялися, по черзі відкушуючи морозиво. У животі в мене різко закрутило.

– Я дещо забула, – сказала я, відступаючи. Пальці зім’яли портрет у спітнілій руці. – Зараз повернуся.

– Я з тобою, – сказала Йоана.

– Ні, все гаразд, – сказала я, сподіваючись, що збоку не видно, як у мене горить шия. Спробувала всміхнутися. Кутики рота в мене затремтіли. Я повернулася й пішла, намагаючись тримати себе в руках, доки не відійду достатньо далеко. Стискала зуби, намагалася не заплакати. Зупинилася, прихилившись до сміттєвого бака.

– Ліно! – до мене підбігла Йоана. – Ти як, нормально?

Я кивнула. Розгорнула портрет. Гарне обличчя. Порвала його й викинула. Окремі шматочки вихопилися з моєї руки й полетіли на той бік вулиці. Хлопці – ідіоти. Усі як один – ідіоти.

Наближалася осінь. Енкаведисти підганяли нас дедалі сильніше. Якщо хтось хоча б перечіпався й падав, йому скорочували норму хліба. Руки в мене стали такі, що мама могла обхопити їх пальцями однієї долоні вище ліктя. У мене не було сліз. Інколи бажання плакати мене переповнювало, але очі тільки сухо горіли.

Важко було уявити, що десь у Європі шаленіє війна. У нас була своя власна війна, ми чекали, кого енкаведисти оберуть наступною жертвою і кинуть у чергову яму. Їм подобалося бити нас у полі. Одного ранку вони спіймали якогось діда, який їв буряк. Охоронець вирвав у нього передні зуби обценьками. Нас змусили на це дивитися. Раз у раз нас будили серед ночі, щоб ми підписали собі вирок на двадцять п’ять років. Ми навчилися спокійно сидіти біля столу Комарова з розплющеними очима. Мені вдавалося уникати уваги енкаведистів, сидячи просто перед ними.