– Давно з ним таке? – спитав він, сідаючи біля Йонаса.

– Від сьогоднішнього вечора, – відповіла я.

– Він може мене чути?

– Не знаю.

– Йонасе, ти одужаєш. От ми тільки тобі зараз їсти й пити знайдемо. Тримайся, друзяко, не здавайся, чуєш?

Йонас лежав і не рухався.

Андрюс витяг з-під куртки щось загорнуте в ганчірку. Там виявилася маленька срібляста бляшаночка. З кишені штанів Андрюс дістав ножичок. Став відкривати ним бляшанку.

– Що це? – спитала я.

– Це йому треба їсти! – сказав Андрюс, нахиляючись до Йонасового обличчя. – Йонасе, якщо ти мене чуєш, відкрий рота!

Йонас не поворухнувся.

– Йонасе, – сказала я, – відкрий рота. У нас є те, що тобі допоможе.

Мій брат розтулив губи.

– Молодчина, – сказав Андрюс. Занурив лезо ножа в бляшанку і витяг звідти соковитий тушкований помідор.

Мені аж щелепи звело. Помідори! У мене потекла слина. Щойно помідор торкнувся Йонасового рота, губи в нього затремтіли.

– Так, правильно, жуй і ковтай, – сказав Андрюс. Тоді звернувся до мене: – Вода є?

– Так, дощова.

– Хай поп’є, – сказав Андрюс. – Йому треба все це з’їсти.

Я просто не могла відвести очей від тих помідорів. Сік стікав з ножа Андрюсові на пальці.

– Де ти їх узяв? – дивувалася я.

Він з огидою глянув на мене:

– Та от до крамниці на розі сходив, знаєш таку? – він зміряв мене поглядом і відвернувся. – А де, по-твоєму, я б їх узяв? Украв я їх.

Він вкинув останні шматочки помідорів моєму братові в рот. Йонас випив сік із бляшанки. Андрюс витер ніж і руки об штани. Я відчула, що тіло просто накинутися готове на той сік.

Повернулася мама з однією із сибірячок, з якими Йонас шевцював. На головах і плечах їм намело товстий шар снігу. Жінка побігла до мого брата, щось швидко говорячи російською.

– Я намагалася пояснити їй, що сталося, – сказала мама. – Але вона наполягла на тому, щоб самій піти подивитися.

– Андрюс приніс консервованих помідорів і нагодував ними Йонаса, – розповіла я.

– Помідори? – вражено повторила мама. – О, дякую! Дуже дякую, любий, і мамі від нас подякуй!

Сибірячка заговорила до мами.

– Є такий чай, який його вилікує, – переклав Андрюс. – Вона просить твою маму зібрати для нього складники.

Я кивнула.

– Андрюсе, зможеш іще трохи побути в нас? – спитала мама. – Я знаю, що Йонасові з тобою набагато краще. Ліно, став воду на вогонь чай варити, – мама нахилилася до мого брата. – Йонасе, я зараз повернуся, сонечко. Я пішла по чай, який тебе вилікує.

Ми сиділи мовчки. Андрюс дивився на мого брата і стискав кулаки. Про що він думав? Чи він сердився, що Йонас хворий? Чи на те, що його мати спить з енкаведистами? Чи що його батько загинув? А може, він просто сердився на мене.

– Андрюсе!

Він не озирнувся до мене.

– Андрюсе, я повна дурепа.

Він озирнувся.

– Ти до нас такий добрий, а я… я просто дурепа, – я опустила очі.

Він нічого не сказав.

– Я поспішила з висновками. Я була дурна. Вибач, що звинувачувала тебе, ніби ти за нами стежиш. Мені було жахливо… – він мовчав. – Андрюсе!

– Ну так, тобі шкода, – сказав він. І поглянув на мого брата.

– І… і мені твою матір шкода, – бовкнула я.

Я схопила своє малювання. Стала закінчувати кімнату Йонаса. Спочатку я звертала увагу на мовчання. Воно нависало, важке, незручне. А коли я продовжила малювати, то мене поглинуло це заняття. Я була зайнята тим, щоб як слід промалювати м’які, гарні складки на ковдрі. Письмовий стіл і книжки також повинні вдатися якнайкраще. Йонас у своєму столі й книжках душі не чув. Я дуже люблю книжки. Як я за ними скучила.

Я несла портфель обережно, щоб не пошкодити книжок. Не можна, щоб він, як завжди, гойдався абияк. Адже там – Едвард Мунк. Я два місяці чекала, поки вчителька отримає ті книжки. І вони врешті прибули – з самого Осло. Я розуміла, що батькам не припаде до душі Мунк і його стиль. Дехто називає його малярство «занепадницьким мистецтвом». Але щойно я побачила репродукції «Тривоги», «Відчаю» і «Крику», я просто мусила побачити ще. Його образи викривлені, заламані, наче зображені крізь невроз. Вони мене вразили до глибини душі.

Я відімкнула двері. Побачила на підлозі вкинутий листоношею самотній конверт і побігла до столика в передпокої. Розірвала конверт.

– Він розповідав мені про свій літак, – сказав Андрюс, показавши на малюнок через моє плече. А я й забула про той літак.

Я кивнула:

– Він їх дуже любить.

– Можна подивитися?

– Звичайно, – я дала йому альбом.

– Гарно, – сказав Андрюс. Його великий палець упирався в край альбому. – А ще покажеш?

– Так, – сказала я, тішачись, що в альбомі ще залишилося кілька шкіців, які я звідти поки що не вирвала.

Андрюс перегорнув сторінку. Я зняла компрес із голови Йонаса й пішла охолоджувати його в снігу. Коли я повернулася, Андрюс роздивлявся власний портрет. Я намалювала його тоді, коли пані Рімене отримала листа.

– Дивний кут, – тихо засміявся він.

Я сіла.

– Ну ти ж вищий. От мені так тебе було видно. І тіснота така була!

– То мої ніздрі тобі було добре видно, – сказав він.

– Ну, я на тебе дивилася знизу. А зараз кут буде інакший.

Я сиділа, спостерігаючи за ним.

Андрюс подивився на мене.

– Звідси ти по-іншому виглядаєш, – сказала я.

– Краще чи гірше? – спитав він.

Повернулася мама з сибірячкою.

– Дякую, Андрюсе, – сказала мама.

Він кивнув. Тоді нахилився й прошепотів щось Йонасові. І пішов.

Ми повкидали листя в окріп. Йонас випив відвар. Мама залишалася сидіти коло нього. Я лягла, але не могла заснути. Щоразу, коли я заплющувала очі, перед ними поставала картина «Крик» – тільки з моїм обличчям.

Йонас одужував два тижні. Ноги в нього тремтіли, коли він ходив. Говорив він майже пошепки. Тим часом ми з мамою слабшали. Адже ми мали ділити свої дві хлібні пайки на трьох, щоб годувати Йонаса. Спочатку, коли ми просили, люди ділилися тим, що мали. Але коли мороз почав глибше заповзати в халупи, щедрість заморожувалась. Одного разу я побачила, як панна Ґрибайте відвернулася й одразу запхнула в рот усю свою пайку, щойно її отримала. Я не могла її винуватити. Мені часто хотілося зробити те саме. Відтоді ми з мамою не просили харчів у людей.

Попри всі наші благання в НКВД харчів для Йонаса не давали. Мама навіть пробувала говорити з командиром. Той тільки розсміявся. І сказав щось таке, що на кілька днів маму засмутило. Продавати нам уже не було чого. Майже все, що мали, ми повимінювали в алтайців на теплий одяг. Підкладка маминого пальта обвисала, тонка, як марля.

Із наближенням Різдва настрій у нас покращився. Ми ходили одне до одного в гості й згадували святки вдома. Без кінця говорили про Кучіос – наш Святвечір. Домовилися, що Кучіос святкуватимемо в хатинці лисого пана. Той побурчав і погодився.