Ми заплющували очі, слухаючи описи дванадцятьох смачних наїдків, за числом апостолів. Люди погойдувалися в лад, кивали. Мама говорила про смачне макове молоко і журавлиновий кисіль. Пані Рімене заплакала, коли почула про вафлі й традиційне різдвяне побажання: «Дай Боже нам усім зібратися й наступного року».

Охоронці грілися горілкою і роботою. Часто вони забували перевірити, що ми робимо, і не мали охоти виходити на морозяний, кусючий вітер. Щовечора ми збиралися послухати нову розповідь про різдвяне святкування. Ми дедалі більше дізнавались одне про одного, хто про що мріє, які спогади береже. Мама наполягала на тому, щоб запрошувати на святки й буркітливу жінку. Сказала, те, що вона підписала той папір, не означає, що вона не скучила за домівкою. Падав сніг, тріщав мороз, але і праця, і холод були стерпні. Ми мали на що чекати – на маленький ритуал, який полегшував наші сірі дні й темні ночі.

Я почала красти дрова для печі. Мама весь час хвилювалась, але я її запевняла, що поводжусь обережно, а енкаведистам ліньки зайвий раз вийти на холод. Якось увечері я вийшла з хати лисого по дровину. Крадькома зайшла за хату. Почула якийсь рух і завмерла. Хтось стояв у темряві. Крецький? Моє серце завмерло… А може, командир?

– Це я, Ліно.

У темряві почувся голос Андрюса. Він чиркнув сірником і закурив: його обличчя на мить освітилося.

– Ти мене налякав, – сказала я. – Чому ти тут стоїш?

– Слухаю.

– А чому не зайдеш? Тут же холоднеча.

– Вони в хаті мені раді не будуть. Адже всі такі голодні.

– Це неправда! Ми були б тобі раді. Ми просто говоримо про Різдво.

– Я знаю. Я чув. Мене мама просить їй ці історії ввечері переказувати.

– Правда? А я, якщо ще раз почую про журавлиновий кисіль, то з глузду з’їду! – усміхнулася я. – Мене просто дрівець треба.

– Тобто ти вкрасти хочеш? – спитав Андрюс.

– Ну, мабуть, що так…

Він засміявся й похитав головою:

– А тобі не страшно, ні?

– Ні, – сказала я, – мені холодно. Хочеш, прогуляємося?

– Та ні, я краще до хати піду, – сказав він. – На добраніч.

Минуло три дні – і пані Арвідене з Андрюсом завітали й принесли пляшку горілки. Коли вони ввійшли, всі замовкли. Пані Арвідене була в панчохах. Волосся в неї було чисте й накручене. Андрюс опустив очі й заховав руки в кишенях. Мене не турбувало, що вона вбрана в чисте й не голодна. Ніхто не хотів би опинитися на її місці.

– Пропоную тост, – сказала мама, підіймаючи пляшку до пані Арвідене. – За добрих друзів!

Пані Арвідене усміхнулась і кивнула. Мама трохи відпила з пляшки й радісно зробила танцювальний рух. Ми всі приєдналися, п’ючи по маленькому ковточку, смакуючи мить. Андрюс прихилився до стіни, дивився на всіх і всміхався.

Тієї ночі я фантазувала, як би тато приєднався до нас на святі. Уявляла, як він бреде снігом, що падає на Алтай, і приходить саме в час Різдва з моїм носовичком у нагрудній кишені. Татку, швидше, просила я його. Будь ласка, не барися.

– Не хвилюйся, Ліно, він скоро прийде, – сказала мама. – Він пішов по сіно для святкового столу.

Я стояла біля вікна й дивилася на сніг. Йонас допомагав мамі в їдальні.

– То в нас буде дванадцять страв. Цілий день їсти будемо! – він прицмокнув губами.

Мама розрівнювала білу скатертину на столі.

– Можна я коло бабусі сяду? – просився Йонас.

Не встигла я заперечити і сказати, що теж хочу сидіти коло бабусі, як на вулиці з’явився темний татів силует.

– Іде! – закричала я. Схопила пальто, побігла вниз парадними сходами, вийшла на середину вулиці. Темна фігурка вдалині ставали вищою й наближалася в сутінках, під снігопадом. Із сусідньої вулиці долинули дзвіночки з кінської збруї.

Голос я почула ще до того, як змогла роздивитися обличчя:

– І що це за мудра дівчинка стоїть серед вулиці, коли так сніжить?

– Тільки та, чий батько запізнюється, – піддражнила його я.

Стало видно татове обличчя, розчервоніле з морозу. Він ніс оберемочок сіна.

– Я не запізнився, – сказав він і пригорнув мене. – Я прийшов саме вчасно.

Настав Святвечір, і я цілий день рубала дрова. Навколо ніздрів у мене понамерзав лід. Я займала свою голову спогадами про Різдво вдома. Того вечора ніхто не ковтав свою пайку в черзі. Ми люб’язно віталися і йшли по хатах. Йонас знову став на себе схожий. Ми вимили голови розтопленим снігом, почистили нігті. Мама підколола волосся й підфарбувала губи. Підрум’янила мені щоки буряком.

– Може, й не ідеально, але найкраще в цих умовах, – сказала мама, поправляючи одяг і волосся.

– Дістань сімейну фотографію, – попросив Йонас.

В інших людей виникло таке саме бажання. У хатинці лисого зібралося чимало родинних фотографій. Я бачила портрет Рімене з чоловіком. Пан Рімас був теж низенький, як і вона. На фотографії вона сміялась. У неї було геть інакше обличчя, сильне. Тепер вона неначе здулася, як повітряна кулька. Лисий пан був по-особливому тихий.

Ми сиділи на підлозі, наче за столом. Посередині лежала біла скатертина, а перед кожним були ялинові гілочки й сіно.

Одне місце лишалося порожнім. Перед ним горіла лойова свічка. У Литві заведено залишати вільне місце за столом для відсутніх або покійних членів сім’ї. Навколо того вільного місця люди розклали фотографії рідних і друзів. Туди я обережно примостила й наше фото.

Я вийняла заздалегідь запасену їжу і поставила на стіл. Дехто приніс маленькі запаси, яку-небудь збережену картоплину, хтось щось украв. Буркітлива жінка виставила якесь печиво, що його, мабуть, купила в селі. Мама подякувала їй і заметушилася.

– Арвідас із мамою прислали оце, – сказав лисий, – на десерт.

Він кинув щось на стіл. Воно тихо стукнуло. Люди ахнули. Я просто не могла повірити. Аж засміялася з подиву. То був шоколад. Справжній шоколад! І лисий його не з’їв сам.

Йонас весело закричав.

– Цить, Йонасе. Не так голосно, – сказала мама. Вона подивилася на пакунок на столі. – Шоколад! Як чудово. У нас тут просто повна чаша.

Лисий пан виставив на стіл пляшку горілки.

– Ну нічого кращого не придумали! – насварила його панна Ґрибайте. – Кучіос же, а ви…

– Чорт, ну звідки мені знати було? – буркнув лисий.

– Може, після вечері, – підморгнула мама.

– Я до цього долучатися не бажаю, – сказав лисий. – Я – юдей.

Усі підвели голови.

– Але… пане Сталасе, чому ж ви нам не сказали? – спитала мама.

– Бо це не ваше діло, – відрубав він.

– Ми стільки днів зустрічалися поговорити про Різдво. А ви нам люб’язно надали для цього свою хату. Коли б ви сказали, ми б відсвяткували й Хануку, – сказала мама.

– Не думайте, що я не святкував свято Маккавеїв, – сказав лисий, піднявши палець. – Просто я не просторікував про це, як ви, дурні, – запала тиша. – Я про свою віру не розводжуся. Це річ надто особиста. Та й, по правді, макове молоко – подумаєш, діло велике!

Люди ніяково засовалися на місцях. Йонас засміявся. Він дуже не любив макового молока. Лисий засміявся з ним. Невдовзі ми всі істерично реготали.

Ми кілька годин просиділи за імпровізованим столом. Співали пісні й колядки.

Після довгих маминих умовлянь лисий прочитав юдейську молитву «Маʼоз цур»[2]. І в його голосі тепер не було звичної ображеності. Він заплющив очі. У словах його молитви бриніли почуття.

Я дивилася на наше родинне фото на порожньому місці столу. Ми завжди святкували Різдво вдома: на вулицях дзеленчали дзвіночки, з кухні долинали теплі пахощі. Я уявила нашу їдальню – темною, з павутинням на люстрах, тонким шаром пилу на столі. Подумала про тата. Що він робить на Різдво? Чи має він хоч крихту шоколаду покласти на язик?

Двері до хатинки різко розчахнулися. Вскочили енкаведисти, націлили на нас гвинтівки.