Якщо його спіймають? Що тоді з ним зроблять?

Він розвернувся й зібрався йти. Я схопила його за одяг.

– Дякую, – сказала йому я. – Дуже-дуже тобі вдячна!

Він кивнув і звільнився з моїх рук.

Від харчів мама була просто в захваті. Ми вирішили більшу частину з’їсти одразу, на випадок, якщо енкаведисти надумають забрати їх назад. Консервовані сардини були надзвичайно смачні й вартували невеликої ґулі. Олія від них шовково стелилася на язику.

Мама дала Улюшці картоплину. Запросила її повечеряти з нами. Вона розуміла: менш імовірно, що Улюшка донесе про наші харчі, якщо поїсть їх і сама. Мені дуже не подобалося, що мама ділиться з цією Улюшкою. Ця баба хотіла викинути хворого Йонаса на мороз. Не вагаючись крала в нас. Ніколи не ділилася з нами їжею. Просто на очах у нас їла яйця одне за одним. Але мама наполягала, що ми маємо з нею поділитися.

Мене бентежило, що ж там з Андрюсом, я сподівалася, що він зможе непомітно покласти теку на місце. Але що то було за слово, яке він показував: який «злочин»? Я відмовлялася думати, що тато зробив щось погане. Я міркувала над цим так і сяк. Пані Раскунене працювала в університеті з татом. Її не депортували. Я бачила, як вона визирала з вікна й дивилася, як нас везуть геть. Отже, депортували не всіх, хто працював в університеті. Чому тато? Я хотіла сказати мамі, що тата відправили до Красноярська, але не могла. Вона занадто хвилюватиметься, що він у в’язниці, вона буде сердитися, що я вкрала ту теку. І за Андрюса теж. Я хвилювалася за Андрюса.

Тієї ночі я вирвала ще кілька малюнків з блокнота і сховала до всіх решти за підкладку валізи. У мене залишилося дві сторінки. Олівець завмер над чистим аркушем. Мама і Йонас тихо про щось розмовляли. Я крутила олівець у пальцях. Намалювала комір. Почала сама вимальовуватися змія, вигиналася вгору. Я швидко накидала її.

Наступного дня я побачила Андрюса дорогою з роботи. Вдивляючись у його обличчя, я шукала новин щодо теки. Він кивнув. У мене розпружилися плечі. Повернув. Але чи дізнався, що означає оте слово? Я усміхнулася до нього. Він роздратовано похитав головою, але трохи й усміхнувся.

Я знайшла тонкий, плаский шматок березової кори й принесла в хату. Уночі намалювала по краях на ньому візерунки нашої народної вишивки. Намалювала наш будинок у Каунасі та інші символи Литви. І підписала: «Передати до красноярської в’язниці. З любов’ю від панни Алтай». Додала свій підпис і дату.

– І що я маю з оцим робити? – спитала буркітлива жінка, коли я до неї підійшла.

– Просто дайте будь-кому з литовців, яких побачите в селі, – сказала я. – І попросіть передати далі. Воно має дійти до Красноярська.

Жінка роздивлялася малюнки: литовський герб, Тракайський замок, наш покровитель святий Казимир, лелека – наш національний птах.

– Ось, – сказала я, даючи їй пом’ятий шмат тканини. – Може, комусь із ваших дівчат стане в пригоді ця нижня спідниця. Розумію, що це небагато, але…

– Та лиши цю білизну собі, – сказала буркітлива жінка, не зводячи погляду з моїх малюнків. – Я передам.

22 березня. Мій шістнадцятий день народження. Мій забутий день народження. Мама з Йонасом пішли працювати. Ніхто з них про цей день не згадав. А чого я мала чекати – бучного святкування? У нас майже не було чого їсти. Мама все, що могла, повимінювала на марки, щоб писати татові. Мамі я про це нічого казати не буду. Вона буде дуже мучитися, що забула. Місяць тому я їй нагадала про бабусин день народження. Вона кілька днів почувалася винною, каралася: як вона могла забути день народження рідної матері?

Я цілий день складала дрова, уявляючи, як ми б святкували вдома. Мене б привітали в школі. У моїй сім’ї всі б убралися в найкращий одяг. Татків друг нас би сфотографував. Ми б пішли до дорогого ресторану в Каунасі. День був би особливий, незвичайний. Йоана надіслала б мені подарунок.

Я подумала про свій попередній день народження. Тато долучився до нас у ресторані пізно. Я розповіла йому, що Йоана нічого мені не надіслала. Помітила, що від згадки про мою двоюрідну сестру він напружився.

– Мабуть, вона просто зайнята, – сказав він.

Сталін забрав у мене рідний дім і рідного батька. Тепер він забрав у мене день народження. Я поверталася з роботи, ледве тягнучи ноги по снігу. Зупинилася взяти пайку. У черзі стояв Йонас.

– Ходи швидше! – сказав він. – Пані Рімене отримала листа з Литви. І товстого!

– Сьогодні?

– Так! – сказав він. – На барись! У лисого зустрінемося.

Черга просувалася поволі. Я думала про те, як пані Рімене отримала попередній лист. Тоді в неї в хаті було тепло й людно. Цікаво, чи прийде Андрюс.

Я забрала свою пайку і побігла снігом до лисого. Усі збилися купою. Побачила Йонаса. Підійшла і стала позаду нього.

– Я щось пропустила? – пошепки спитала я.

– Тільки починається, – відказав брат.

Натовп розступився. Я побачила маму.

– З днем народження! – закричали всі.

У мене в горлі став клубок.

– З днем народження, моя хороша! – сказала мама, обійнявши мене.

– З днем народження, Ліно, – сказав Йонас. – А ти гадала, ми забули?

– Так. Я думала, ви забули…

– А ми не забули! – мама притисла мене до грудей.

Я шукала поглядом Андрюса. Його не було.

Мені заспівали вітальну пісню. Ми сіли й з’їли разом наш хліб. Чоловік із годинником розповів історію про власне шістнадцятиріччя. Пані Рімене розповіла, як робила для тортів масляний крем. Вона встала й показала, як вона тримала на стегні миску з кремом і працювала збивачкою. Масляний крем… Я згадала, який він ніжний і солодкий.

– У нас є для тебе подарунок, – сказав Йонас.

– Подарунок?

– Ну, стрічечки не було, але це подарунок, – сказала мама, і пані Рімене вручила мені якийсь згорток. Там була пачка паперу й маленький олівчик.

– Дякую! Де ж ви таке дістали? – зраділа я.

– Ми секретів розповідати не можемо, – сказала мама. – Папір в лінійку, але нічого іншого ми не змогли знайти.

– О, це просто чудово! – тішилася я. – Хай хоч і в лінійку.

– Будеш рівно малювати, – усміхнувся Йонас.

– Треба тобі намалювати що-небудь на пам’ять про день народження. Це буде єдиний такий малюнок. Скоро це все залишиться тільки в спогадах, – сказала мама.

– Спогади, хе. Годі гульок. Ходіть уже. Я втомився, – нарікав лисий.

– Дякую, що надали свій дім для мого свята, – сказала я.

Він скривився й помахав руками в бік дверей.

Ми взялися за руки й пішли до Улюшки. Я дивилася в сіре морозяне небо. Скоро знову снігопад.

– Ліно, – з-за хатинки лисого вийшов Андрюс.

Мама з Йонасом помахали й пішли далі без мене.

– З днем народження! – сказав Андрюс.

Я пішла до нього.

– А як ти дізнався?

– Мені Йонас сказав.

Кінчик носа в нього почервонів.

– Ти ж міг зайти, ти ж знаєш, – сказала я.

– Я знаю.

– Ти дізнався, що там за слово було написане? – спитала я.

– Ні. Я не за тим прийшов. Я прийшов… дати тобі оце.

Андрюс витяг щось із-за спини. Воно було загорнуте в тканину.

– Вітаю!

– Ти мені щось приніс? Дякую! А я навіть не знаю, коли в тебе день народження…

Я взяла подарунок. Андрюс зібрався йти.

– Зажди. Сядь оно на колоду.

Ми сіли поряд на колоду біля хати. Андрюс невпевнено морщив лоба. Я розгорнула тканину. Подивилася на нього.

– Я… я не знаю, що й сказати… – затиналася я.

– Скажи, що тобі подобається.

– О, дуже подобається!

Я страшенно зраділа. То була книжка. Діккенс.

– Це не «Піквікський клуб» – це ж його я скурив, так? – засміявся він. – Це «Домбі і син». Я більше нічого Діккенса не знайшов.

Він похукав на руки в рукавицях і потер їх. Його віддих у холодному повітрі нагадував дим.

– Це чудово, – сказала я. Відкрила книжку. Вона була російською.

– Ну отепер тобі треба буде вивчити російську, щоб читати свій подарунок, – сказав він.