Я вдавано скривилася.

– Де ти її взяв?

Він вдихнув, похитавши головою.

– Ах-ах. То що, разом скуримо?

– Може, – сказав він. – Я пробував трохи почитати, – і вдав, ніби позіхає.

Я засміялася.

– Ну, Діккенс спочатку може здаватися трохи затягнутим…

Я дивилася на книжку, що лежала в мене на колінах. Бордова палітурка була цупка й гладенька. Назва витиснена золотом. То була прекрасна книжка, справжній подарунок, чудовий подарунок. Раптом відчуття справжнього дня народження прийшло до мене.

Я подивилася на Андрюса.

– Дякую! – Я приклала рукавиці до його щік. Підтягла його обличчя ближче й поцілувала. Ніс у нього був холодний. Губи – теплі, і шкіра пахла чистотою.

У животі в мене залоскотало. Я відхилилася назад, подивилася на його гарне обличчя, спробувала згадати, як дихають.

– Справді, дякую! Це просто дивовижний подарунок.

Андрюс сидів на колоді й не рухався. Я встала.

– Двадцяте листопада, – вимовив він.

– Що?

– Мій день народження.

– Буду пам’ятати. Добраніч, – я розвернулася й пішла.

Почався снігопад.

– Тільки дивись, не скури всю одразу! – почула я за спиною.

– Не буду! – гукнула я через плече, тулячи до грудей свій скарб.

Ми розкопували сніг і на´мерз, щоб сонце досягло нашої ділянки з картоплею. Температура щойно піднялася вище від нуля, якщо вірити термометру, який висів на колгоспному управлінні. Я могла розстібнутися.

Мама забігла до хати, вся рум’яна – у неї в руці був конверт. Рука тремтіла. Вона отримала листа від двоюрідної сестри нашої економки; там було зашифровано, що тато живий. Вона раз у раз пригортала мене, повторюючи «так» і «дякую».

Про те, де він зараз, у листі не повідомлялося. Я подивилася на зморшку на маминому чолі, яка прорізалася відтоді, як нас депортували. Ні, нечесно приховувати це від неї. Я розповіла мамі, що бачила теку і що тато в Красноярську. Спочатку вона розсердилася, що я так ризикувала, але минуло кілька днів, і вона вся наче випросталась, у голосі з’явилися радісні нотки. «Він знайде нас, мамо, обов’язково!» – казала я їй, думаючи про березову кору, яка вже йде до тата.

У таборі всі пожвавилися. Щось прислали з Москви. Андрюс казав, що серед посилок були ящики з якимись паперами. Охоронці поїхали. Натомість приїхали нові. Я хотіла, щоб і Крецький поїхав. Я смертельно втомилася весь час боятися, що він щось у мене кине. Він не поїхав. Я помітила, що час від часу вони з Андрюсом розмовляли. Якось, коли я йшла рубати дрова, приїхали машини з якимись офіцерами. Я їх не впізнала. Форма їхня була іншого кольору. У них була тверда хода.

Після того як мене примусили намалювати командира, я малювала все, що бачила й відчувала. Деякі малюнки, як у Мунка, були сповнені болю, інші – надії, мрій. Усі вони були точні й, напевне, вважалися б антирадянськими. Уночі я читала по півсторінки «Домбі і сина». Над кожним словом я подовгу думала, весь час питала в мами, що ті слова означають.

– Це стара, дуже правильна російська, – сказала мама. – Якщо ти вивчатимеш мову за цією книжкою, будеш говорити, як професор.

Андрюс став зустрічатися зі мною в черзі за пайками. Я рубала дрова трохи старанніше, сподіваючись, що так день мине швидше. Увечері я вмивалася снігом. Намагалася чистити зуби й розчісувати своє сплутане волосся.

– Ну як, багато вже сторінок скурила? – чувся з-за спини його шепіт.

– Майже десять, – сказала я через плече.

– Ну, тепер ти вже, напевне, майже оволоділа російською, – піддражнював мене він, смикнувши за шапку.

– Пєрєстань, – усміхнулася я.

– Припинити? О, дуже добре. Таки дещо вже вивчила. А таке слово знаєш: красівая?

Я озирнулася:

– А що це?

– Маєш вивчити, – сказав Андрюс.

– Добре, – пообіцяла я. – Вивчу.

– Тільки в мами не питай, – сказав він. – Обіцяєш?

– Добре. А скажи-но ще раз.

– Красівая. Справді, це ти повинна сама вивчити.

– Вивчу.

– Побачимо, – усміхнувся Андрюс і пішов.

То був перший теплий весняний день. Андрюс зустрівся мені в черзі по хліб.

– Учора дві сторінки прочитала, зовсім сама, – похвалилася я, беручи свій шматочок хліба.

Андрюс не усміхався.

– Ліно… – сказав він і взяв мене за руку.

– Що?

– Не тут.

Ми відійшли від черги. Андрюс мовчав. Обережно завів мене за найближчу хату.

– У чому річ? – спитала я.

Він роззирнувся.

– Що робиться?

– Вони людей перевозять, – прошепотів він.

– НКВД?

– Так.

– Куди? – спитала я.

– Ще не знаю, – ті іскорки, які грали в його очах учора, згасли.

– А чому? Як ти дізнався?

– Ліно… – сказав він, узявши мене за руку. Обличчя в нього стало таке, що я злякалася.

– Що?

Тримаючи мене за руку, він промовив:

– Ти в списку.

– Якому?

– Тих, кого перевозять. І Йонас, і ваша мама теж.

– Вони знають, що я брала теку? – спитала я.

Він похитав головою.

– А хто тобі сказав?

– Це все, що я знаю, – мовив Андрюс. Він опустив очі. Стиснув мою долоню.

Я подивилася на наші руки.

– Андрюсе, – повільно промовила я, – а ти в списку?

Він підвів очі. Похитав головою.

Я випустила його руку. Побігла повз обшарпані хатки. Мама. Треба мамі сказати.

Куди нас везуть? Чи тому це, що ми не підписали? Хто ж іще в тому списку?

– Ліно, охолонь! – сказала мама. – Спокійніше.

– Нас кудись перевозять. Мені Андрюс сказав, – видихнула я.

– Може, додому, – сказав Йонас.

– От власне, – мовила мама. – Може, в якесь краще місце.

– Може, до тата, – додав Йонас.

– Мамо, ми не підписали їхній папір. Ти не бачила, яке в Андрюса було обличчя, – сказала я.

– Де Андрюс? – спитав Йонас.

– Не знаю, – відказала я. – Він не в тому списку.

Мама пішла шукати Андрюса і пані Рімене. Я колами ходила по хаті.

Дошки підлоги рипіли – тато ходив туди-сюди кімнатою.

– Краще до Швеції, – мовила мама.

– Неможливо, – пояснив тато. – Єдиний їхній варіант – Німеччина.

– Костасе, ми маємо допомогти, – сказала мама.

– Ми й допомагаємо. Вони сядуть на потяг до Польщі, і звідти ми організуємо переїзд до Німеччини.

– А документи?

– Готові.

– Мені було б спокійніше, коли б вони були у Швеції, – сказала мама.

– Не вийде. Німеччина.

– А хто їде до Німеччини? – гукнула я з їдальні.

Стало тихо.

– Ліно, я не знала, що ти тут, – сказала мама, виходячи з кухні.

– Я уроки роблю.

– Колега твого батька їде до Німеччини, – відповіла мама.

– Прийду до вечері, – тато поцілував маму в щоку і швидко пішов до чорного ходу.

Новина про майбутній переїзд розгорілася в таборі – так від однієї іскри спалахує гас. Люди то вибігали, то забігали до хат. Блискавично поширювалися чутки. Версії щохвилини змінювались, одна химерніша й тривожніша за іншу. Хтось стверджував, ніби до табору завезуть ще енкаведистів. Хтось казав, що бачив групу енкаведистів, які заряджали гвинтівки. Правди не знав ніхто. Улюшка розчинила двері хатинки. Про щось переговорила з Йонасом і швидко вийшла.

– Вона маму шукає, – сказав Йонас.

– Вона щось знає? – спитала я.

До хатинки прибігла панна Ґрибайте:

– Де ваша мама?

– Пішла шукати Андрюса і пані Рімене, – сказала я.

– Пані Рімене в нас. Приводьте маму до лисого пана.

Ми чекали. Я не знала, що робити. Чи пакувати валізу? Ми зараз їдемо? Чи може бути, що Йонас має рацію? Може, ми додому? Але ж ми не підписали. Мені не йшов з голови тривожний вираз обличчя Андрюса, коли той казав, що ми в списку. Як він дізнався, що ми там? Як він дізнався, що він не там?