– По вас прислали. Ви їдете до Америки. Я щойно дізналася. Будь ласка, не забудьте мене, – благала вона. – Не дайте мені згинути тут. Я хочу додому!

Мама і пані Рімене обіймали панну Ґрибайте. Запевняли, що не забудуть про неї. І я ніколи її не забуду – і ті буряки, які вона ховала для нас під сукнею.

Ми йшли далі.

Я чула, як даленіють ридання панни Ґрибайте. Із хати вийшла буркітлива жінка. Вона помахала нам схудлою рукою і кивнула. Дочки трималися за її спідницю. Я згадала, як вона в потязі затуляла дірку-туалет своїм огрядним тілом. Вона так схудла. Мої очі шукали Андрюса. «Домбі і син» – у безпеці в моїй валізі коло родинної фотографії.

Біля управління стояла велика вантажівка. Поряд курив Крецький із двома енкаведистами. На ґанку стояв командир із якимось незнайомим офіцером. Вони читали список прізвищ. Люди залазили в кузов.

– Бережися там, Йонасе! – почувся позаду голос Андрюса. – До побачення, пані Вілкене!

– До побачення, Андрюсе, – сказала мама, взяла його за руки й розцілувала в щоки. – Бережи маму, любий.

– Вона хотіла прийти, але…

– Розумію. Перекажи їй вітання від мене, – сказала мама.

Енкаведисти й далі читали список.

– Ти мені пиши, Йонасе, добре? – попросив Андрюс.

– Писатиму! – пообіцяв Йонас і простяг свою маленьку ручку для рукостискання.

– Бережи оцих двох, гаразд? Ми з твоїм татом на тебе розраховуємо, – сказав Андрюс.

Йонас кивнув.

Андрюс розвернувся. Наші очі зустрілися.

– Побачимося! – сказав він.

Я не скривилася. Не видала ані звуку. Але вперше за багато місяців заплакала. Сльози раптом викотилися з сухих очниць і швидким потоком полилися по щоках.

Я відвела очі.

Енкаведисти назвали прізвище лисого пана.

– Дивися на мене, – прошепотів Андрюс, наблизившись до мене. – Я тебе побачу. Просто думай про це. Про те, що я принесу тобі твої малюнки. Так і уявляй, я прийду!

Я кивнула.

– Вілкайте, Вілкас, Вілкене… – раптом обізвався енкаведист.

Ми пішли до машини й залізли туди. Я подивилася з кузова на Андрюса. Він зачісував волосся пальцями. Двигун завівся й загув. Я підняла руку й помахала Андрюсу.

По його губах можна було прочитати слова: «Я тебе побачу». Він кивнув, запевняючи.

Я кивнула йому. Кузов закрили, і я сіла. Машина рвонула вперед. У лице повіяв вітер. Я запахнула одяг і сунула руки в кишені. І тут я це відчула. Камінець. Андрюс тихцем укинув його мені в кишеню. Я встала, щоб показати, що знайшла його. Але Андрюса вже не було видно.

Увесь ранок ми їхали вантажівкою. Дорога вилася тонкою стрічкою між дерев. Я намагалася думати про хороше, як мама. Подумала про Андрюса. Його голос іще лунав у моїх вухах. Ну принаймні командир із Крецьким залишилися позаду. Я сподівалася, що нас везуть кудись у бік Красноярська, ближче до тата.

Машина спинилася біля якогось поля. Нам дозволили зійти й справити потребу в траві. Буквально за кілька секунд енкаведисти почали кричати:

– Давай!

Я впізнала цей голос. Озирнулася. Крецький.

Пізніше, під вечір, нас привезли до якоїсь станції. На вітрі порипував обшарпаний знак. Бійськ. Уся станція була заставлена вантажівками. Сцена була зовсім не така, як тоді на вокзалі в Каунасі, коли нас депортували. Тоді, у червні, ми всі перелякано метушилися. Усюди була паніка. Люди бігали, кричали. А тепер маси виснажених, сірих людей поволі брели до вагонів, як стомлені мурахи до мурашника.

– Слухайте всі, далеко від дверей не відходимо, – сказав нам лисий. – Покажіть, що вам тісно. Може, тоді менше людей напхають і буде чим дихати.

Я зайшла до вагона. Він був не такий, як попереднього разу, довший. Угорі висіла лампа. Пахло кислим тілесним духом і сечею. Я одразу відчула, як мені бракує свіжого повітря й смолистого запаху з того, попереднього табору. Ми вчинили за порадою лисого і з’юрмилися під дверима. Штука спрацювала. Дві групи людей погнали до інших вагонів.

– Тут брудно! – сказала пані Рімене.

– А чого ви чекали? М’якого спального вагона? – відказав лисий.

Перш ніж зачиняти вагон, кілька людей до нас іще заштовхали. Залізли жінка з двома хлопчиками й старший чоловік. Потім зайшов високий чоловік і нервово огледівся. Підсадили жінку з дочкою. Йонас штовхнув мене під лікоть. Дівчинка була жовта, як лимон, а очі в неї так запухли, що перетворилися на вузькі щілинки. Де вона була? Мати говорила з дівчинкою литовською:

– Ось іще цей переїзд – і будемо вдома, моя хороша.

Мама допомогла жінці затягти речі. Дівчинка тяжко кашляла.

Нам пощастило. У нашому вагоні було лише тридцять три людини. Цього разу було місце. Жовтій дівчинці надали полицю, щоб спати. Мама наполягла, щоб Йонас ліг на полицю. Я сіла на підлозі, поряд із дівчинкою з лялькою – тільки в її руках уже нічого не було.

– А де твоя ляля? – спитала я.

– Померла, – відказала дівчинка, порожньо подивившись на мене.

– Ой…

– Її енкаведисти вбили. Пам’ятаєш, вони тьотю розстріляли, в якої дитина була? От і мою Ляле теж… Тільки вони її підкинули в повітря і відстрелили їй голівку. Як голубові…

– Ти, певне, дуже за нею сумуєш, – сказала я.

– Ну, спочатку дуже сумувала. Усе плакала-плакала. Охоронець сказав мені, щоб не плакала. Я намагалась, а не виходило. Він мене тоді по голові стукнув. Бачиш шрам? – вона вказала на товсту червону смугу на лобі.

Потвори! Вона ж зовсім дитина.

– І ти теж не могла припинити плакати? – спитала дівчинка.

– Що?

Вона показала на шрам у мене над бровою.

– Ні, вони в мене кинули бляшанкою з рибою, – пояснила я.

– Бо ти плакала? – спитала вона.

– Ні, просто для розваги, – відказала я.

Вона поманила мене пальцем ближче.

– Хочеш великий секрет? – спитала дівчинка.

– Який?

Вона прошепотіла мені на вухо:

– Мама каже, що енкаведисти всі підуть до пекла, – вона відхилилася. – Тільки ти нікому не кажи. Це секрет, гаразд? А от моя Ляле – вона в раю! Вона зі мною розмовляє. Розповідає мені всяке. Так що це секрет, але Ляле каже, що тобі його можна розказати.

– Я нікому не скажу, – запевнила її я.

– Як тебе звати?

– Ліна.

– А твого брата?

– Йонас.

– А я – Яніна, – назвалася вона й защебетала далі. – У тебе мама стала як стара. І в мене теж. А тобі подобається той хлопець, який чекав коло машини!

– Що?

– Той, який тобі щось у кишеню поклав. Я бачила. Що він тобі дав?

Я показала їй камінець.

– Як блищить. Мабуть, Ляле він би сподобався. Мабуть, ти можеш дати його мені.

– Ні, це подарунок. Краще, певне, щоб він у мене якийсь час побув, – відказала я.

Біля мене сіла мама.

– А ви бачили, який Ліні жених подарунок подарував? – спитала Яніна.

– Він мені не жених.

Чи жених? Я була б рада, коли б так. Я показала мамі камінець.

– Бачу, він до тебе повернувся, – сказала мама. – Це добрий знак.

– У мене ляля померла, – повідомила їй Яніна. – Вона в раю!

Мама кивнула і погладила Яніну по руці.

– Хто-небудь, скажіть, хай дитина помовчить! – буркнув лисий. – От ти, високий, – чи щось про війну чути?

– Японці бомбили Перл-Гарбор, бомбили… – мовив той.

– Перл-Гарбор? Вони Америку бомбили? – спитала пані Рімене.

– Коли? – уточнив лисий.

– Кілька місяців тому. Десь на Різдво. На Різдво, – він нервово заговорювався, повторював слова.

– То США оголосили війну Японії? – спитала мама.

– Так, і Британія теж. Британія теж оголосила.

– Ти сам звідки? – спитав лисий.

– З Литви, – сказав той.

– Та зрозуміло, йолопе. А сьогодні звідки?

– З Калманки, – сказав чоловік. – Так, з Калманки.

– Калманка, значить. А це що: в’язниця чи табір? – питав лисий.

– Табір, гмм, табір. Картопляні поля. А ви?

– Буряки біля Турачака, – відказала мама. – У вашому таборі всі були литовці?