– Ні, здебільшого латиші, – сказав чоловік. – І фіни. Так, фіни.

Фіни. Я зовсім забула про Фінляндію. Згадалося, як одного разу до нас прийшов доктор Зельцер, шукав тата. Совєти вдерлися до Фінляндії.

– Це лише в тридцяти кілометрах від Ленінграда, Елено, – сказав мамі доктор Зельцер. – Сталін хоче захищати себе з Заходу.

– Фіни вестимуть переговори? – спитала мама.

– Фіни – народ сильний. Вони воюватимуть, – сказав доктор Зельцер.

Потяг котив уперед. Цей торохкучо-рипучий ритм рейок просто катував мене. Мене розлучили з Андрюсом, кинули кудись у безвість. Металева лампа гойдалася вгорі, немов маятник, освітлювала порожні обличчя, розкидала тіні вагоном. Яніна шепотілася з духом своєї загиблої ляльки й тихенько сміялася.

Жовта дівчинка кашляла й задихалася біля Йонаса. Сплюнула кров йому на спину. Мама швидко стягла Йонаса з полиці. Зірвала з нього сорочку й викинула в туалетну діру. Але, схоже, користі з того не було: ми всі дихали одним повітрям. Навряд чи слиз і кров, що потрапили на сорочку, містили більше зарази.

– Ой, вибач, будь ласка, – схлипнула дівчинка. – Я тобі сорочку зіпсувала.

– Та нічого, – заспокоїв її Йонас, обхопивши свої голі груди. Плями після цинги з нього ще не до кінця зійшли. На шкірі, яка туго обтягувала ребра, лишалися рожеві цятки.

Високий – повторювач – радісно просторікував, переконаний, що ми в Америку, Америку… Я ні в чому не була переконана, крім того, що страшенно хочу бачити тата, Андрюса й рідний дім.

У третю ніч я прокинулася. Хтось мене легенько розштовхував. Я розплющила очі. Наді мною виявилися величезні очі Яніни. Над нею гойдалася лампа.

– Яніно! Що таке?

– Це Ляле…

– Поясни Ляле, що зараз спати треба, – сказала я й заплющила очі.

– Вона не може заснути. Вона каже, що жовта дівчинка померла.

– Що?

– Ляле каже, що вона померла. Ти можеш подивитися, чи в неї очі заплющені? А то мені страшно дивитися.

Я пригорнула Яніну, поклала її голову собі на груди.

– Тихенько. Засинай.

Вона тремтіла. Я прислухалася. Кашель припинився.

– Тихо-тихо. Засинай, Янусю, – я лагідно її гойдала.

Я подумала про Андрюса. Що він там зараз робить у таборі? Чи дивився він на мої малюнки? Я сунула руку в кишеню й узяла в руку камінець. Я побачила, як він усміхається, як смикає мене за шапку в хлібній черзі.

Жовта дівчинка справді померла. Патьоки крові простяглися її обличчям від кутиків рота до підборіддя, засохли. Наступного дня охоронці викинули її закоцюбле тіло з вагона. Мати з риданням кинулася за дочкою. Пролунав постріл. Щось важке впало на землю. Мати, яка сумує за дитиною, їх дратувала.

Ненависна мені колись Улюшка врятувала нас від голоду в потязі. Ми харчувалися тим, що вона дала мамі. Ділилися з іншими. Я намалювала широке лице Улюшки, пасма чорного волосся навколо, попри рух вагона намагаючись вести лінії акуратно.

Він води й сірої баланди з відер ніхто не відмовлявся. Ми їли жадібно, облизуючи долоні, обсмоктуючи брудні пальці. Мама Яніни часто спала. Я, попри втому, ніяк не могла заснути. Мене все будив гуркіт, галас і рух потяга. Я сиділа й гадала, куди нас везуть і як повідомити про це тата.

Яніна поторгала лисого за плече.

– Я чула, що ви – єврей, – сказала вона.

– Таке, значить, чула? – відказав той.

– Це правда? – спитала Яніна.

– Так. А я от чув, що ти – мала проноза, це правда?

Яніна замислилася:

– Ні, я так не думаю. А ви знаєте – Гітлер із фашистами можуть убивати євреїв? Мені мама сказала.

– Твоя мама помиляється – Гітлер уже вбиває євреїв.

– Але чому, за що? – спитав Йонас.

– Євреї – це такі собі відбувайла за всі проблеми Німеччини, – сказав лисий. – Гітлер вважає, що відповідь на все – расова чистота. Дітям такого не зрозуміти.

– То вам краще тут з нами, ніж у німців? – спитав Йонас.

– Ти думаєш, я б це вибрав? Хоч під Гітлером, хоч під Сталіним – а ця війна нас усіх доконає. Литва опинилася між двох вогнів. Ви чули, що той чоловік сказав. Японці бомбили Перл-Гарбор. США, мабуть, уже союзники СРСР. Годі розмов. Помовчте, – сказав лисий.

– Ми їдемо в Америку, – казав повторювач. – В Америку.

Минув тиждень, серед ночі потяг зупинився. Пані Рімене побачила знак із написом «Макаров». Нас вигнали з вагонів. Вільне повітря кружляло навколо мого обличчя – чисте, свіже. Я вдихала носом і видихала ротом. Охоронці спрямували нас до великої будівлі в сотні метрів від нас. Ми повитягали свої брудні речі з вагона. Мама впала на землю.

– Швидко підійміть! – сказала пані Рімене, роззираючись, де охоронці. – Коли вони можуть пристрелити матір, яка плаче за дитиною, то жінку, яку ноги не тримають, можуть теж!

– У мене все буде добре. Я просто втомилася, – запевняла мама. Ми з пані Рімене підтримували її. Йонас тяг наші речі. Коло будівлі мама знову спіткнулася.

– Давай! – підійшли два енкаведисти з гвинтівками. Мама занадто повільно рухалася.

Вони крокували в наш бік. Мама випросталася. Один з енкаведистів плюнув на землю. Інший подивився на неї. У мене все в животі так і впало. Крецький! Він їхав з нами.

– Ніколай! – спроквола сказала йому мама.

Крецький показав в інший бік. Пішов до іншої групи людей.

Будівля була величезна – якийсь гігантський сарай. Тут, певно, зібралася тисяча людей. Ми так стомилися, що навіть не говорили. Просто попадали на землю на свої торби. Мої м’язи розпружилися. Земля була така приємно стійка – немовби піді мною хтось вимкнув метроном. Уже більше не рипіли рейки. Я обійняла валізу з «Домбі і сином». Було тихо. Ми полягали на наше ганчір’я і поснули.

Стало світати. Я відчувала, як дихає Яніна, яка примостилася коло моєї спини. Йонас сидів на валізі. Він кивнув мені. Я подивилася на маму. Вона міцно спала, поклавши руки на валізу.

– Вона назвала його Ніколаєм, – сказав Йонас.

– Що? – не зрозуміла я.

Йонас почав ходити біля мене.

– Крецького. Ти чула? Увечері вона назвала його Ніколай.

– Його так звати? – спитала я.

– Отож. Я цього не знав. А вона звідки знає? – нервово промовляв Йонас. – Чого він з нами попхався? – Йонас ко´пнув ногою землю.

Прийшли енкаведисти – принесли хліб і кілька відер із грибною юшкою. Ми розбудили маму і стали шукати в торбах кухлик чи миску.

– Вони готують нас, готують, – сказав повторювач. – Ми в Америці щодня будемо їсти досхочу. Щодня.

– Чому вони нам дають їжу? – спитала я.

– Щоб ми працювали, – відповів Йонас.

– Усе з’їжте, до крихти! – казала нам мама.

Після їжі охоронці почали збирати людей у групи. Мама уважно прислухалася. Слабко засміялася:

– Ми підемо в лазню. Можна буде помитися!

Нас погнали до дерев’яної лазні. Мамина хода стала міцнішою. Біля воріт групу поділили на чоловіків і жінок.

– Чекай нас, – сказала мама Йонасові.

Нам сказали зняти одяг і дати його сибірякам на вході. Від скромності не лишилося й сліду. Жінки швидко роздяглися. Вони хотіли помитися. Я, вагаючись, опустила голову.

– Ліно, швидше!

Я не хотіла, щоб вони мене торкалися, дивилися на мене. Схрестила руки на грудях.

Мама поговорила з одним із сибіряків.

– Він каже, що нам треба швидко, бо тут усі зупиняються і їдуть далі. Пізніше сьогодні ще багато людей підвезуть. Каже, що латиші, естонці й українці вже проїхали, – сказала мама. – Усе добре, мила, усе справді добре.

Чоловіки на вході, здається, ні на кого не дивилися. Чого б то? Наші зсохлі тіла були практично безстатеві. У мене кілька місяців не було місячних. Ніякої жіночості я в собі не відчувала. Значно спокусливіше для цих чоловіків виглядав би шмат свинини чи кухоль пінного пива.

Після душу нас усіх із речами посадили у вантажівку. Провезли кілька кілометрів лісом до берега Ангари.

– Чому ми тут? – спитав Йонас.

Берегом були розкидані великі дерев’яні сараї. Під лісом стояла велика будівля НКВД.