– Мамо? – я очікувала, що вона буде проти.

– Гм? – відгукнулася вона.

– Ми з Йонасом підемо по дрова.

– Добре, люба, – лагідно сказала мама.

– З мамою все гаразд? – спитала я в Йонаса, коли ми вийшли з юрти.

– Якась вона наче слабша й розгублена.

Я зупинилася:

– Йонасе, ти бачив, щоб мама їла?

– Мабуть, що так.

– От подумай. Ми бачили, як вона щось відкушує, але вона весь час дає нам хліб, – сказала я. – От учора дала нам хліб. І сказала, що їй за тягання колод дали додаткову пайку.

– Ти думаєш, вона віддає свою їжу нам?

– Так, принаймні частину, – сказала я.

Мама морить себе голодом, щоб прогодувати нас.

Завивав вітер, ми йшли до будівлі НКВД. Кожен вдих обпікав горло. Сонця не було. Полярна ніч уже почалася. Порожній пейзаж місяць розмалював різними відтінками сірого й блакитного. Повторювач усе казав, що нам треба пережити першу зиму. Мама погоджувалася. Якщо першу зиму перезимуємо, то виживемо.

Треба дожити до кінця полярної ночі й побачити повернення сонця.

– Тобі холодно? – спитав Йонас.

– Страшенно, – вітер проходив крізь одяг і хапав за шкіру.

– Хочеш моє пальто? – спитав він. – Мабуть, тобі підійде.

Я подивилася на брата. Те пальто, яке мама для нього виміняла, було йому на виріст.

– Ні, тоді ти змерзнеш. Але дякую!

– Вілкаси! – Крецький. У довгій вовняній шинелі й із полотняною торбою. – Що ви тут робите?

– Шукаємо, чи не винесло на берег чогось, на дрова, – сказав Йонас. – Ви такого не бачили?

Крецький повагався. Потім сунув руку в торбу й кинув нам по ногах дровиняку. І не встигли ми її роздивитися, як пішов геть.

Тієї ночі, 26 вересня, прийшла снігова буря.

Вона тривала два дні. Вітер і сніг завивали й пролітали в щілини стін. У мене промерзли коліна і стегна. Вони боліли й пульсували, так що важко було поворухнутися. Ми тулилися докупи, щоб зігрітися. Підсів повторювач. У нього з рота погано пахло.

– Ти рибу їв? – спитав його лисий.

– Рибу? Так, трохи риби зʼїв.

– А нам чому не приніс? – спитав лисий.

Інші теж почали кричати на повторювача, що він егоїст.

– Я вкрав. Там було трохи. Зовсім трохи.

– Ляле не любить риби, – прошепотіла Яніна.

Я подивилася на неї. Вона чухала голову.

– Свербить? – спитала я.

Вона кивнула. Воші. Тепер у нас буде їх повна юрта – це лише питання часу.

Ми по черзі прокладали доріжку в снігу, щоб ходити по хліб. Я набрала багато снігу, щоб розтоплювати й пити. Йонас стежив, щоб мама з’їдала всю свою пайку і пила воду. У туалет ми ходили надвір, але коли буря зовсім розгулялася, не було іншого вибору, крім як сидіти на відрі в юрті. Той, хто сидів, чемно відвертався – але дехто стверджував, що ззаду дивитися ще гірше.

Коли буря минула, енкаведисти стали кричати, щоб ми працювали далі. Ми вийшли зі своєї земляної хати. Хоча й було темно, від білого снігу пейзаж став яскравішим. Але ми тільки це й бачили – всюди сіре. Енкаведисти наказали нам качати й рубати на дрова колоди. Ми з Йонасом пройшли повз зовсім засипану снігом юрту.

– Ні! – ридала жінка надворі. На її закривавлених пальцях були зірвані нігті.

– От дурні! Зробили двері, які назовні відкриваються. Сніг пішов – і спіймалися. Слабаки – дверей не відчинять і не зірвуть! – сміявся Іванов, хлопаючи себе по стегнах. – Чотири трупи там! От тупі свині, – сказав він іншому охоронцеві.

Йонас так і роззявив рота.

– На що дивимося? – крикнув Іванов. – Працюй давай.

Я потягла брата геть від снігового кургану й заплаканої жінки.

– Сміється. Люди загинули, а Іванову смішно, – сказала я.

– У першу бурю загинуло четверо, – сказав Йонас, дивлячись собі під ноги. – Може, й більше. Нам треба ще дров. Треба перезимувати!

Нас поділили на групи. Я мала пройти три кілометри до найближчих дерев, щоб знайти таке, що згодиться на дрова НКВД. У моїй групі був лисий. Ми пішли снігом, який сухо рипів під ногами.

– І як оце я маю з такою ногою ходити? – нарікав лисий.

Я намагалася швидко йти вперед. Не хотіла бути поряд із ним. Він мене сповільнить.

– Не лишай мене! – сказав він. – Дай мені свої рукавиці.

– Що?

– Рукавиці дай. У мене нема.

– Ні. У мене руки змерзнуть, – сказала я; мороз уже щипав мене за обличчя.

– А в мене вже змерзли! Дай мені свої рукавиці. На кілька хвилин. Ти можеш руки в кишені покласти.

Я згадала, як Йонас пропонував мені пальто, і замислилася, чи треба ділитися рукавицями з лисим.

– Дай мені свої рукавиці, а я тобі дещо розповім.

– Що саме ви збираєтеся мені розповісти? – підозріливо спитала я.

– Таке, що ти хочеш знати.

– А що ж я хочу дізнатися від вас?

– Швидше, дай рукавиці, – він цокотів зубами.

Я мовчки йшла далі.

– Та, чорт, дай мені рукавиці – і я розповім, за що вас депортували!

Я зупинилась і подивилась на нього.

Він стяг з моїх рук рукавиці.

– Ну ти не стій – замерзнеш. Іди далі. І руки в кишені поклади.

Ми пішли.

– Ну?

– Знаєш Пятраса Вілкаса? – спитав він.

Пятрас Вілкас. Брат мого батька. Батько Йоани.

– Так, – сказала я. – Він мій дядько. Йоана – моя найкраща подруга.

– А це хто – його дочка?

Я кивнула.

– Ну то ось чому вас депортували, – сказав він, розтираючи руки в рукавицях. – Твоя мати знає. Просто тобі не казала. То ось чому.

– Що ви хочете сказати – «ось чому»? Звідки ви знаєте?

– А яка різниця звідки? Твій дядько втік із Литви перед тим, як вас депортували.

– Ви брешете!

– Правда? У твоєї тітки дівоче прізвище німецьке. То сім’я твого дядька втекла – можливо, як репатріанти, через Німеччину. Твій батько допомагав їм. Він брав у цій втечі участь. Тому твою сім’ю внесли в список. Твого батька посадили до в’язниці, ви тут поздихаєте в арктичному пеклі, а твоя найкраща подруга зараз, мабуть, живе в Америці.

Що він каже? Йоана втекла і подалася до Америки? Як це може бути?

– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.

Дорога Ліно,

…тепер, після Різдва, в житті стало все зовсім серйозно… Тато поскладав у коробки майже всі книжки – каже, що вони займають забагато місця.

Я подумала про свій останній день народження. Тато долучився до нас у ресторані пізно. Я розповіла йому, що Йоана нічого мені не надіслала. Помітила, що від згадки про мою двоюрідну сестру він напружився.

– Мабуть, вона просто зайнята, – сказав він.

– Краще до Швеції, – мовила мама.

– Неможливо, – пояснив тато. – Єдиний їхній варіант – Німеччина.

– А хто їде до Німеччини? – гукнула я з їдальні.

Стало тихо.

– А я думала, вся родина твоєї тьоті в Німеччині, – сказала я.

– Видно, родич там у неї є. Він їй листи пише. З Пенсільванії.

Цілком може бути.

За свободу Йоани я віддала свою.

– Що завгодно дав би за цигарку, – мовив лисий.

– Але чому ви мені не сказали?

– Ми намагалися захистити твого дядька. А вони збиралися допомогти нам, – пояснила мама.

– У чому допомогти? – спитав Йонас.

– Утекти, – прошепотіла мама.

Не було необхідності говорити тихіше. Усі вдавали, що зайняти своїми нігтями чи одягом, але вони могли чути кожне слово. Тільки Яніна уважно дивилася. Вона сиділа на колінах біля Йонаса, виловлюючи вошей із брів.

– Прибувши до Німеччини, вони збиралися оформити й нам папери на репатріацію.

– А як це – репатріація? – спитала Яніна.

– Це коли повертаються туди, звідки походить твій рід, – пояснила я.