– А ви німці? – спитала вона в мами.

– Ні, люба. Але моя невістка і її рідня народились у Німеччині, – пояснила мама. – Ми вважали, що через них можемо зробити папери.

– А тато їм допомагав? Тому він був співучасником? – спитала я.

– Співучасником? Він ніякого злочину не вчинив, Ліно. Він їм допомагав. Вони ж наша родина.

– То Йоана в Німеччині? – спитала я.

– Дуже ймовірно, – сказала мама. – Але потім усе пішло дуже погано. Коли вони виїхали, тато отримав відомості, що в квітні НКВД обшукало їхній будинок. Мабуть, хтось доніс.

– Кому потрібно таке робити? – не зрозумів Йонас.

– Литовцям, які співпрацюють із радянською владою. Вони розповідають про інших людей, щоб захистити себе.

Хтось у юрті судомно закашляв.

– Повірити не можу – як це Йоана мені не сказала!

– А Йоана не знала! Батьки, певна річ, їй того не казали. Боялися, що вона комусь скаже. Вона гадала, що вони їдуть у гості до друзів сім’ї, – пояснила мама.

– Андрюс казав, вони вважали, що в його батька є міжнародні контакти. То Совєти вважають, що тато має зв’язок із кимось за кордоном Литви, – тихо сказав Йонас. – Отже, він у небезпеці.

Мама кивнула. Яніна встала й лягла біля своєї матері.

У моїй голові проносилися різні думки. Не встигала я дати раду одній, як її застувала друга. Ми караємось, а сім’я Йоани безпечно і зручно живе в Німеччині. Ми віддали своє життя за їхнє. Мама сердилася, що лисий мені це розповів. Вона довірила йому таємницю. А він її виказав за можливість п’ять хвилин поносити рукавиці. Невже мамі з татом не спадало на думку довірити секрет нам? Чи думали вони про наслідки, коли збиралися допомагати їм утекти? Я шкребла потилицю. Воші накусали мені там цілу стежку.

– Який егоїзм! Як вони могли наразити нас на таке? – сказала я.

– Вони теж мали від дечого відмовитись і дещо покинути, – сказав Йонас.

Я розкрила рот.

– Це ти про що? Ні від чого вони не відмовилися. Ми все віддали за них.

– Вони залишили свій будинок. Дядько – свою крамницю. Йоана – навчання.

Навчання. Йоана хотіла стати лікаркою так само сильно, як я – художницею. Я ще можу малювати, а от вона не може займатися медициною, коли в Німеччині шаленіє війна. Де вона? Чи знає, що сталося з нами? Чи вдалося Радянському Союзу приховати депортації від цілого світу? Коли так, то наскільки надовго? Я подумала про американське вантажне судно, яке попливло геть. Чи здогадається хтось шукати нас у сибірській тундрі? Сталін би радо поховав нас у снігах і льодах.

Я взяла папір. Сіла так, щоб на нього світив вогонь із грубки. У мені закипав гнів. Яка несправедливість! Але ненавидіти Йоану я не могла. Вона тут не винна. А хто винний? Я намалювала дві руки, які тримаються одна за одну, але їх тягне в різні боки якась сила. На її долоні я намалювала свастику, на своїй руці – серп і молот, а між рук падає розірваний литовський прапор.

Я почула, як щось шкребеться. Чоловік із годинником щось вирізав із маленької деревинки ножем. Дрова потріскували, з бочки вихоплювалися іскри.

– Якесь воно пошкрябане, – зауважив Йонас. Він сидів по-турецьки на моєму ліжку і дивився на одну з репродукцій Мунка, яку я отримала з Осло.

– Так. Він мастихін використовував – ніж такий, – щоб надати полотну текстури, – пояснила я.

– Вона від цього ніби… розгублена, – сказав Йонас. – Якби картина не була пошкрябана, то в неї було б сумне обличчя. А від оцієї пошкрябаності вона розгублена.

– Так і є, – сказала я, довгими рухами зачісуючи тепле чисте волосся. – А для Мунка ця картина тим і жива. Він сам почувався в житті розгубленим. Він не надто турбувався пропорціями, а хотів, щоб відчуття було справжнє.

Йонас перегорнув і став дивитись іншу репродукцію.

– А оця для тебе – справжня? – спитав він, поглянувши на мене великими очима.

– Атож, – сказала я. – Ця картина зветься «Попіл».

– Не знаю щодо справжності… Мабуть, по-справжньому страшно, – сказав Йонас, устав і зібрався йти. – Розумієш, Ліно. Я твої картини дужче люблю, ніж ці. Дуже вже вони в нього химерні. На добраніч.

– Добраніч, – сказала я. Узяла репродукції і впала на ліжко, провалившись у м’яку пухову ковдру. На полях було зауваження критика: «Мунк – передусім ліричний поет кольору. Він відчуває колір, а не бачить його. Натомість бачить він печаль, плач і знесиленість».

Печаль, плач і знесиленість. У «Попелі» я це також бачила.

На мою думку, це було прекрасно.

Попіл. У мене виникла думка. Я підняла паличку біля грубки. Зняла кору зверху. Розпушила лико, щоб вийшов квачик. Узяла жменю снігу знадвору і ретельно змішала з попелом із грубки.

Колір був нерівний, але вийшла гарна сіра акварель.

Настав листопад. Із маминих очей зникла весела іскорка. Щоб побачити її усмішку, ми мали дуже постаратися. Вона з’являлася лише тоді, коли вона клала підборіддя на руку чи коли Йонас у вечірній молитві згадував тата. Тоді вона підводила обличчя, і надія підіймала кутики її губ. Я хвилювалася за неї.

Уночі я заплющувала очі й думала про Андрюса. Бачила, як він проводить пальцями крізь своє розкуйовджене темне волосся, відчувала, як його ніс торкається моєї щоки ввечері напередодні від’їзду. Згадала його широку усмішку, коли він жартував у черзі. Бачила його уважні й схвильовані очі, коли він дарував мені «Домбі і сина», і впевненість, з якою він мене проводжав. Він сказав, що знайде мене. Чи він знає, куди нас занесло? Що вони сміялись і бились об заклад на наші смерті? «Знайди мене!» – шепотіла я.

Чоловік, який накручував годинник, дивився в небо. Сказав, що насувається буря. Я повірила йому, бо небо стало блідо-сірим, а енкаведисти заметушилися. Вони кричали на нас. У їхніх «давай» відчувався шалений поспіх. Навіть Іванов прийшов. Зазвичай він командував нами з відстані. Тепер він бігав то до свого барака, то від нього і керував усіма справами.

Пані Рімене спробувала домовитися, щоб нам перед бурею видали пайки наперед.

Іванов тільки засміявся:

– Якщо буде буря, то ви працювати не будете. За що вам пайки давати?

– А як ми жити будемо без хліба? – спитала пані Рімене.

– Не знаю. А як? – відказав Іванов.

Я натягала дров від барака НКВД. Іншого виходу не було. Ми мусили запастися перед бурею. Я пішла принести ще. Пішов сніг.

І тут я це побачила.

Мама стояла за бараком НКВД і розмовляла з Івановим та Крецьким. Що вона робить?! Я сховалась і стала підглядати. Іванов сплюнув, потім нахилився майже до маминого обличчя. У мене серце закалатало. Раптом він приклав руку в рукавиці до скроні, наче зібрався застрелитися. Мама здригнулася. Іванов закинув голову й зареготав. І пішов до барака НКВД.

Мама і Крецький стояли нерухомо, навколо падав сніг. Крецький поклав мамі руку на плече. Я побачила, як він ворушить губами. У мами підкосилися ноги. Він притримав її за талію. Її обличчя скривилося, мама впала йому на груди. Ударила його по плечі кулаком.

– МАМО! – закричала я й побігла до неї, перечепившись через дровину, яка випала в мене з-під пальта.

Відірвала її від Крецького, потягла до себе:

– Мамо!

Ми впали на коліна.

– Костас… – схлипнула вона.

Я гладила її по волоссю, обіймала. Крецький переминався з ноги на ногу.

Я подивилася на нього.

– Розстріляли. У Красноярській тюрмі, – сказав він.

Повітря немов обвалилося навколо мене, і тіло пішло кудись униз, у глибокий сніг.

– Ні, це неправда! – сказала я, придивляючись до Крецького в пошуках підтвердження своїх слів. – Він їде до нас. Він у дорозі. Вони брешуть, мамо! Вона вважають, що він загинув, бо його там нема. Він отримав мої малюнки. Він їде до нас!

– Ні. – Крецький похитав головою.

Я подивилася на нього: «Ні?»