– О, онде мала свиня йде, – сказав Іванов.

– Моя мати хвора, – сказала я.

– Що, правда? – вдавано стривожився він. – Здається, я знаю, що може їй допомогти.

Я подивилася на нього.

– Сонце, свіжі фрукти, багато овочів…

Він засміявся власному пласкому дотепові.

– Нам потрібен лікар. Нам потрібні ліки, – сказала я, тремтячи від холоду.

– А що ще? Лазня? Школа? То будуйте. Давай!

Я подивилася на Крецького.

– Будь ласка, допоможіть. Нам потрібен лікар. Нам потрібні ліки. Моя мати хвора.

– Нема лікаря, – сказав Крецький.

– Ліки, – сказала я. – Нам потрібні ліки.

– Ти що, ще двадцять років захотіла?! – закричав Іванов. – Таке я дати можу. І ніякого хліба сьогодні, ти, свиня невдячна. Іди працюй. Давай!

Я не добула лікаря. Не добула ліків. Тільки втратила пайку і принизилася. Я пішла геть понад бараком. Я уже забула, як це – відчувати обличчям сонячні промені. Коли я заплющувала очі, то могла бачити литовське сонце і волосся Андрюса. А от над морем Лаптєвих сонце мені не уявлялося. Навіть якщо ми й перезимуємо, які в нас будуть сили на будівництво? Яка там лазня, школа… А вчитель хто буде?

Я не можу втратити маму. Я боротимусь. Я за будь-яку ціну це зроблю. Вона тремтіла, то засинала, то прокидалася. Ми з Йонасом примостилися обабіч неї, намагаючись її зігріти й створити їй затишок. Пані Рімене нагрівала цеглини й підкладала їй у ноги. Яніна виловлювала в неї з вій вошей.

Лисий нахилився й поклав мамі в руку свою пайку:

– Ну ж бо, жіночко. Ти заслуговуєш на краще. У тебе діти є, ти про них дбати маєш, ради Бога, – сказав він.

Минали години. Мама цокотіла зубами. Губи в неї посиніли.

– Й-йонасе, тримай оце, – вона дала йому татову обручку. – У ній – любов. Немає нічого важливішого на світі.

Мама тремтіла дедалі сильніше. Дихала зі схлипами.

– Ну будь ласка, – благала вона, дивлячись на нас, – Костасе…

Ми лежали обабіч неї, обійнявши її знесилене тіло.

Йонас швидко дихав. Шукав переляканими очима моїх.

– Ні, – шепотів він. – Будь ласка, не треба.

5 січня. Йонас сидів із мамою в безлюдну ранкову пору, колихав її, як вона колись нас. Пані Рімене намагалася її годувати й розтирати їй руки й ноги. Мама не могла ні їсти, ні говорити. Я гріла цеглини й носила їх то до грубки, то від грубки. Сиділа поряд, розтирала їй руки, розповідала всілякі історії про наш дім. Детально описувала кожну кімнату, навіть візерунок ложок у кухонній шухляді.

– У печі печеться пиріг, у кухні парко, і ти відчиняєш віконце над раковиною, щоб впустити свіжий теплий вітерець. Тобі чути, як надворі граються діти, – розповідала я.

Пізніше того ранку мамі ставало дедалі важче дихати.

– Нагрій іще цегли, Ліно, – сказав мені брат. – Вона мерзне.

Раптом мама подивилася на Йонаса. Відкрила рот. Нічого не промовила. Припинила тремтіти. Її плечі розслабились, і вона зронила голову на груди Йонасу. Її очі стали раптом порожні.

– Мамо! – погукала я, присунувшись ближче.

Пані Рімене помацала мамі жилу на шиї.

Йонас заплакав, ховаючи обличчя у свої одинадцятирічні руки. Спочатку схлипував тихо, а потім заридав, тремтячи всім тілом.

Я лягла позаду нього, пригорнула братика.

Пані Рімене опустилася на коліна біля нас.

– Господь – мій пастир. Нічого мені не бракуватиме… – почала вона.

– Мамо! – плакав Йонас.

По моїх щоках покотилися сльози.

– У неї була прекрасна душа, – зітхнув чоловік, який накручував годинник.

Яніна гладила мене по волоссю.

– Я люблю тебе, мамо! – шепотіла я. – Я люблю тебе, тату!

Пані Рімене продовжувала псалом:

– Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха, бо Ти зо мною. Жезло Твоє й палиця Твоя – вони дають мені підтримку. Готуєш стіл для мене перед моїми противниками; Ти голову мою помазав миром, переливається мій кубок. Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім по віки вічні. Амінь.

Це було сказано саме про маму. Її кубок переливався любов’ю до всіх і кожного довкола, навіть до ворогів.

Пані Рімене заплакала:

– Мила Елена! Вона була така славна, така добра до всіх!

– Будь ласка, не віддавайте їм її тіла, – сказав Йонас пані Рімене. – Я хочу її поховати. Не можна, щоб її з’їли лисиці.

– Поховаємо! – запевнила я Йонаса крізь сльози. – Ми труну зробимо. З тих дощок, на яких спимо.

Йонас кивнув.

Лисий дивився в одну точку й нічого не казав.

– Яка вона гарна! – сказав Йонас, стоячи біля бабусиної труни. – Татку, а бабуся знає, що я тут?

– Знає, – сказав тато, обійнявши нас. – Вона згори дивиться.

Йонас подивився на стелю, потім на тата.

– Пам’ятаєш, як ми влітку змія запускали? – спитав тато.

Йонас кивнув.

– Здійнявся вітер, і я крикнув тобі, що саме час, що треба відпускати. Нитка почала розмотуватись, котушка крутилась у твоїх руках, пам’ятаєш? Змій летів усе вгору та вгору. Я забув прив’язати нитку до котушки. Пам’ятаєш, що тоді було?

– Змій полетів у небо і зник, – сказав Йонас.

– От власне. Те саме відбувається, коли людина помирає. Їхні душі відлітають у синє небо, – закінчив тато.

– Може, бабуся знайшла нашого змія, – сказав Йонас.

– Може, – погодився тато.

Лисий сидів, поклавши лікті на коліна, і говорив сам до себе:

– Ну чому так важко помирати? – зітхав він. – Я доклав руку до того, що ви тут. Я занадто пізно сказав: «ні». Я бачив списки…

Пані Рімене різко озирнулася:

– Що?

Він кивнув:

– Мене просили підтвердити професії людей. Сказали скласти список учителів, юристів і військових, які живуть поблизу.

– І ви це зробили? – спитала я.

Йонас обіймав маму й далі плакав.

– Я сказав, що складу, – мовив лисий. – А потім передумав.

– Ах ти зраднику! Жалюгідний дідугане! – не втрималася я.

– Жалюгідний, а от ще живий. Певне, що я живий – то і є моя кара. Так і має бути. Ось жінка: заплющила очі – і все. А я бажаю вмерти з першого дня, а все живу. Невже справді так важко померти?

Я прокинулася, мені було недобре. Ніч була важка. Я спала біля маминого тіла, стримуючи ридання, щоб не лякати Йонаса. Моя дивовижна мама – я вже ніколи не побачу її усмішки, не відчую її обіймів. Я вже скучила за її голосом. Тіло в мене було якесь пусте, наче серце, мляво б’ючись, відлунювало в порожнечі болючих рук і ніг.

Мені не давало спокою питання лисого пана. Що важче: померти чи залишитися в живих? Мені було шістнадцять, я стала сиротою в Сибіру, але я знала. Цю річ я ніколи не ставила під сумнів. Я хотіла жити. Хотіла бачити, як росте мій брат. Побачити знову Литву. Йоану. Чути запах конвалій у вітерці з-за вікна. Хотіла малювати в чистому полі. Зустріти Андрюса, який береже мої малюнки. У Сибіру є два можливі шляхи. Перемогти – значить вижити. Зазнати поразки – значить загинути. Я хочу життя. Я хочу вижити.

У чомусь я почувалася винною. Чи це не егоїзм – бажати жити, коли батьки померли? Чи не егоїзм – мати ще якісь потреби, крім того, щоб уся сім’я була разом? Тепер я опікунка свого одинадцятирічного брата. Що буде з ним, як мене не стане?

Після роботи Йонас допоміг панові з годинником зробити труну. Ми з пані Рімене підготували мамине тіло.

– Є в неї щось у валізі? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, ні.

Я дістала мамину валізу з-під дошки, на якій вона лежала. Я помилялася. Там була легка сукня, шовкові панчохи, капці без задників, помада. А також чоловіча сорочка й краватка. Татові. Я заплакала.

Пані Рімене приклала руку до рота:

– Вона мала твердий намір повернутися додому.

Я подивилася на татову сорочку. Піднесла її до обличчя. Мама весь час мерзла. Такий літній одяг тут вона носити не могла. Вона берегла його, щоб повернутися до Литви в чистому!