– Вона спить? – спитала Яніна.

– По-моєму, вона мертва, – відказала я.

Я дістала з кишені паличку й поторсала її крило. Сова не поворухнулася.

– Так, мертва.

– Ти як гадаєш, її можна з’їсти? – спитала Яніна.

Спочатку я була шокована. А потім уявила її пухку тушку, яка смажиться над нашою бочкою, як курча. Я знову поторсала сову. Взяла за крило й потягла. Важка, але по снігу ковзає.

– Ні! Волочити не можна. Енкаведисти побачать і віднімуть, – сказала Яніна. – Сховай під одяг.

– Яніно, сова ж здоровенна. Я її туди не сховаю.

Від думки про мертву сову під пальтом мене пересмикнуло.

– Але я їсти хочу, – заплакала Яніна. – Ну будь ласочка. Я тебе попереду затулятиму. Ніхто не побачить.

Я теж хотіла їсти. І мама. І Йонас. Я схилилася над совою і спробувала притулити їй крила до тулуба. Вони були тверді. Морда в неї була гостра, загрозлива. Я не уявляла, як зможу притулити її до свого тіла. Я подивилася на Яніну. Та кивнула, очі в неї були величезні.

Я роззирнулася.

– Розстібни мені пальто.

Її маленькі ручки взялися до справи.

Я підняла мертву хижачку і приклала до грудей. Моїм тілом прокотився дрож огиди й страху.

– Тепер швиденько застібни.

Пальто не застібалося. Дуже вже велика була сова. Пальто на мені ледве сходилося.

– Переверни, щоб морда не стирчала, – сказала Яніна. – Усе одно вона такого кольору, як сніг. Ходімо, швидко.

Швидко? Як я пройду п’ять кілометрів, вагітна мертвою совою, так що енкаведисти нічого не помітять?

– Яніно, не спіши. Я так швидко не можу. Вона дуже велика. – Вигнутий дзьоб колов мене в груди. Мертва сова була моторошна. Але мені так хотілося їсти!

Інші депортовані здивовано подивилися на мене.

– У нас мами хворі. Їм треба їсти. Допоможете нам? – пояснила Яніна.

Незнайомі люди оточили мене, ховаючи від стороннього ока. Нас безпечно провели до юрти. Ніхто в нас нічого не питав і не просив. Вони були раді, що комусь допомогли, що їм щось вдалося, – хоч особистої вигоди їм із того й не було. Ми намагалися торкнутися небес із дна океану. Я розуміла, що коли ми підсаджуватимемо одне одного, то зможемо піднятися хоч трохи вище.

Мама Яніни общипала сову. Ми всі з’юрмилися навколо саморобної пічки, щоб нюхати, як пахне страва.

– Запах схожий на качку, як ти гадаєш? – сказав Йонас. – Уявімо, що це качка!

Тепле м’ясо смакувало божественно. Хай і жорсткувате: можна було розтягти задоволення, довго жуючи. Ми уявляли, що сидимо на королівському бенкеті.

– А як вам аґрусовий маринад? – мовила пані Рімене.

– Це просто диво! Дякую, Ліно! – сказала мама.

– Це все Яніна. Вона сову знайшла!

– Її знайшла Ляле, – виправила мене Яніна.

– Дякуємо, Янусю! – сказав Йонас.

Яніна сяяла, тримаючи повну жменю пір’я.

Настало Різдво. Ось ми вже й відбули півзими. Є з чого радіти.

Негода тривала й не відпускала. Щойно влягалась одна буря, як її слідами вже насувалась інша. Ми жили, як ті пінгвіни, мерзнучи під шаром снігу й льоду. Пані Рімене стояла біля пекарні.

Від запаху масла й какао вона заплакала. Енкаведисти пекли для себе торти й печиво. Вони їли рибу, пили гарячу каву, смакували американські м’ясні й овочеві консерви. Поївши, грали в карти, палили цигарки, а може, й сигари, випивали по чарці коньяку. Потім розтоплювали піч у своєму цегляному бараку й накривалися хутряними ковдрами.

Мої малюнки меншали. Паперу лишалося мало.

Сил мамі бракувало. Вона навіть не змогла висидіти Святвечір. Подовгу лежала. Її волосся примерзало до дошки. Вона раз у раз поринала в сон і прокидалася лише помахати нам, коли ми опинялися поблизу.

З вошами прийшов тиф. Повторювач захворів. Він наполягав на тому, щоб піти з нашої юрти.

– Ви такі хороші. Це для вас небезпека. Небезпека, – сказав він.

– Так, іди геть, – сказав лисий.

Він перейшов до юрти, де в людей була та сама недуга: лихоманка, висип, марення… Ми з пані Рімене його провели.

Минуло чотири дні – і я побачила його голе тіло з широко розплющеними очима на купі мерців. Відморожена рука в нього була без кисті. Песці виїли йому живіт, відкривши нутрощі й заплямувавши кров’ю сніг.

Я відвернулась і заплющила очі.

– Ліно, будь ласка, прибери зі столу ці книжки, – сказала мама. – Не можу на таке страшне дивитися, ще й перед сніданком.

– Але це й надихало Мунка. Він вбачав у цих образах не смерть, а народження, – сказала я.

– Прибери геть, – наполягала мама.

Тато тихо посміювався з-за газети.

– Але, тату, от послухай, що Мунк сказав.

Тато опустив газету.

Я перегорнула сторінку.

– Він сказав: «З мого розкладеного тіла проростуть квіти, і я буду в них – це і є вічність». Правда, гарно?

Тато всміхнувся мені:

– Ти гарна, бо так бачиш.

– Ліно, прошу, прибери ці книжки зі столу, – сказала мама.

Тато підморгнув мені.

– Треба щось робити! – кричала я Йонасові й пані Рімене. – Не можна, щоб люди отак помирали!

– Ми робимо, що можемо. У нас тільки це і є, – мовила пані Рімене. – І ми молитимемо Бога про чудо.

– Ні! Не треба так говорити. Ми будемо жити, – сказала я. – Правда, Йонасе?

Йонас кивнув.

– Тобі не погано? – спитала я.

– Мені добре, – сказав він.

Того вечора мама лежала, поклавши мені голову на коліна. Через її лоб просто-таки марширували воші. Я струсила їх.

– А ти вибачилася? – спитала в мене мама, піднявши важкі повіки.

– Перед ким?

– Перед Ніколаєм. Ти сказала, що ненавидиш його.

– Ненавиджу, – сказала я. – Він міг би нам допомогти. Але обирає цього не робити.

– Він мені допоміг, – спроквола сказала мама.

Я подивилася на неї.

– Коли я пішла зустрічати буркітливу жінку з села, було темно. Мимо їхали якісь енкаведисти. Почали знущатися з мене. Піднімали мені сукню. А тут нагодився Ніколай. Він прогнав усіх решту. Підвіз мене. Я попрохала його дізнатися, що з вашим батьком. Буркітливу жінку ми зустріли на дорозі в темряві. Ніколай висадив нас у трьох кілометрах від табору. Далі ми пішли пішки. От бачиш, – сказала вона, підводячи обличчя, – це мені допомогло. І, мабуть, командир про це дізнався. За це Ніколая покарали. Певне, тому ми тут.

– Так йому й треба. Може, він захворіє і ніхто не схоче йому допомогти. Відчує, як воно. Міг би нам лікаря привезти!

– Ліно, подумай, що сказав би твій тато: чужий поганий вчинок не дає нам права чинити зле. Ти розумієш це.

Я подумала про тата. Мама мала рацію. Він би десь так і сказав.

У юрту зайшов Йонас.

– Як вона? – спитав він.

Я приклала руку до маминого лоба.

– Усе ще сильна лихоманка.

– Мій хороший, – сказала мама Йонасові. – Мені так холодно! А тобі?

Йонас зняв пальто і дав мені. Він ліг біля мами, обійняв її.

– Добре, накрий пальтом. І дістань ту шкурку, що Улюшка дала, – попросив Йонас.

– Улюшка… – ніжно повторила мама.

– Я тебе зігрію, матусю, – сказав Йонас і поцілував її в щоку.

– Мені вже краще, – мовила мама.

Я вчила російські слова: доктор, лекарства, мать, пожалуйста. Усередині в мене все кидалось і стрибало. Я стискала камінець. Мені чулися слова Андрюса: «Не давай їм нічого, Ліно, навіть свого страху».

Не тільки мамі потрібна була допомога. Захворів і чоловік із годинником. І мама Яніни. Коли б я тільки змогла добути ліки. Мені була огидна сама тільки думка про те, щоб щось у них просити. Енкаведисти вбили тата. Я ненавиділа їх за це. Я не могла дозволити їм знищити й мою маму.

Я побачила Крецького біля барака НКВД. Він стояв разом з Івановим. Я почекала. Хотіла поговорити з ним віч-на-віч. Час минав. Щоб отримати пайку, я мала йти працювати. Я пішла до них по снігу.