— Не найкращий план. Які твої дії після того, як ти передав мені накази? У тебе є вікно?

— Ні. Я маю поїхати у Веймут, вкрасти там човен і на ньому повернутися у Францію.

Так, ясно, плану в нього немає. Значить, Канаріс знав, як усе закінчиться. Що ж, добре.

— А якщо британці схоплять тебе та візьмуть на тортури?

— У мене є пігулка з отрутою.

— І що, ти її з'їси?

— Скоріш за все.

— Ну, ти схожий на такого, це точно, — Фабер сперся на його груди лівою рукою, наче збирався вставати з ліжка. Долоня відчула, де саме закінчуються ребра та починається м'який живіт юнака. Фабер встромив лезо стилета під ребра вгору — просто в серце.

Очі молодого агента розширилися від переляку. Він скрикнув, але з рота не вийшло ані звуку. Тіло пробила судома, і Фабер ще трохи надавив на стилет. Очі юнака заплющилися, і тіло завмерло.

— Ти бачив моє обличчя.

— Здається, ми втратили контроль, — зауважив Персіваль Ґодліман.

— Це моя провина, — кивнув Фредерік Блоггс.

Чоловік був виснажений. Він був таким уже рік — від тієї страшної ночі, коли вони витягли з руїн їхнього розтрощеного будинку в Гокстоні те, що залишилося від його дружини.

— Не має значення, хто винен, — швидко відповів Ґодліман. — Суть у тому, що на Лестер-сквер щось сталося, і ти на декілька секунд втратив Блондина.

— Думаєш, у них відбувся контакт?

— Можливо.

— Коли я знову натрапив на його слід у Стоквеллі, то подумав, що йому просто набридло і він вирішив того дня більше не чекати.

— У такому разі він би пішов туди знову вчора та сьогодні, — Ґодліман викладав якісь візерунки з сірників на столі — ця звичка допомагала йому впорядкувати думки. — У будинку й досі тихо?

— Абсолютно. Він не виходив уже сорок вісім годин. Це я винен, — знову повторив Блоггс.

— Та годі вже, друже, — заспокоїв його Ґодліман. — Це я дозволив йому втекти, щоб він вивів нас на когось іншого. І я досі думаю, що це було правильне рішення.

Блоггс нерухомо сидів за столом: руки він тримав у кишенях плаща, а на його обличчі не відбивалося жодної емоції.

— Якщо був контакт, треба негайно брати Блондина та з'ясовувати, з яким завданням він приїхав.

— Так ми втратимо можливість вийти на когось дійсно небезпечного.

— Вирішуй ти.

Ґодліман виклав із сірників зображення церкви. Якусь мить він роздивлявся її порожніми очима, а потім витяг монетку й підкинув.

— Орел, — оголосив він. — Чекаємо ще добу.

Будинок належав ірландцю середнього віку, який був родом із села Лісдунварна, що в графстві Клер[32]. Чоловік плекав надію, що німці виграють війну та назавжди звільнять Смарагдовий острів[33] від гніту британців. Шкутильгаючи сходами через хворі на артрит суглоби, він збирав зі своїх орендарів щотижневу платню. Усі його думки захопила лише одна мрія: щоб платню дозволили підняти до загального ринкового рівня. Ірландець не був багатієм, він мав лише два будинки, один із яких був зовсім маленький — у ньому жив лише він. Нічого дивного, що чоловіка ніколи не бачили в доброму гуморі.

Ірландець постукав до старого, який винаймав кімнату на другому поверсі. Той завжди був радий бачити хазяїна. Щоправда, він, мабуть, зрадів би будь-кому.

— Доброго дня, містере Райлі! Може, чаю?

— Сьогодні не маю часу.

— Ну, нічого, — старий передав йому гроші. — Думаю, ви вже бачили вікно на кухні?

— Ні, я ще туди не заходив.

— О, там у вікні не вистачає одного скла. Я затягнув діру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.

— А хто розбив скло? — запитав власник.

— А це найцікавіше. Скло не розбите, воно собі лежить на траві. Цілісіньке. Думаю, просто замазка обсипалася — стара вже. Якщо видасте мені трохи замазки, я сам усе полагоджу.

«От же старий дурень», — подумав ірландець.

— Ви що, не розумієте, що нас, мабуть, пограбували?

— Це навіть не спало мені на думку, — старий був вражений.

— У кого-небудь пропало щось цінне?

— Не чув, щоб хтось таке казав.

— Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, — хазяїн вийшов із кімнати.

— До речі, молодика, що живе нагорі, мабуть, немає, — старий вийшов за власником. — Я вже дні два його не чув.

Ірландець принюхався.

— Він що, готує в себе в кімнаті?

— Цього я не знаю, містере Райлі.

Нагору вони йшли вже вдвох.

— Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, — зауважив старий.

— Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!

Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.

— Так-так-так, — весело промовив старий сержант, — та у вас тут мрець!

Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.

— Ти щось чіпав тут, педі?[34]

— Нічого, — відповів власник будинку. — І мене звуть містер Райлі.

Сержант проігнорував його.

— Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.

Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні — жодних слідів боротьби.

Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.

— Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

— Це не пограбування.

— Він прожив у мене близько тижня, — повідомив хазяїн. — Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.

— Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, — сержант почав відкривати якусь валізу. — Чорт забирай! А це, в біса, що таке?

Ірландець і старий, що стояли за спиною поліцейського, поспіхом увійшли до кімнати.

— Радіопередавач, — мовив власник будинку.

— У нього кров, — зауважив старий.

— Не торкатися тіла! — гаркнув поліцейський.

— Та його ж зарізали, — не вгамовувався дід.

Сержант обережно підняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму крові — вже суху.

— Дійсно кров. Де тут найближчий телефон?

— П'яті двері вниз вулицею, — підказав ірландець.

— Закрийте кімнату на ключ і не заходьте, аж поки я не повернусь.

Сержант знайшов потрібні двері й постукав. Відчинила жінка.

— Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотів скористатися вашим телефоном.

— Заходьте, — вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорі. — А що сталося? Щось цікаве?

— У будинку, що вище по вулиці, помер жилець, — повідомив поліцейський, набираючи номер.

— Його вбили? — її очі ледь не вилізли з орбіт.

— А це вже з'ясують експерти. Алло! Мені потрібен старший інспектор Джонс. Кантер говорить, — чоловік знову підвів очі на жінку. — Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухні, поки я звітую начальникові?

Засмучена жінка вийшла з кімнати.

— Привіт, Джонс. Тут колота рана та радіопередавач у валізі.

— Повторіть адресу ще раз, сержанте.

Кантер продиктував адресу.

— Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдіть у 42-й будинок і скажіть команді спостереження, що ви знайшли тіло. Я зараз повідомлю їхньому керівництву. Покваптеся.

Кантер подякував жінці, вийшов і перейшов на другий бік вулиці. Він був страшенно радий: за його тридцять один рік у поліції це лише друге вбивство. І треба ж — воно пов'язане зі шпіонажем! Його можуть навіть підвищити до звання інспектора!

Сержант постукав у двері 42-го будинку. Йому відчинили двоє чоловіків.